Іван (Ян) Олександрович Бодуен де Куртене (1845-1929) – видатний російський і польський мовознавець із старовинного французького роду, член Польської АН з 1887 р., член-кореспондент Петербурзької АН з 1897 р., дійсний член НТШ у Львові з 1914 р. Був людиною прогресивних поглядів. Виступав на захист прав малих народів Росії та їхніх мов, за що був ув’язнений в 1914 р. Захищав українську мову, доводив її окремішність і самобутність у публікаціях „Кілька слів про об’єктивну та суб’єктивну самобутність України з погляду мовного, племінного, національного і державного” (1925), „Про з’їзд славістів та про платонічний панславізм” (1903), „Українське питання з поза національної точки зору” (1903).

Основні лінгвістичні ідеї Бодуена де Куртене викладені у працях „Деякі випадки дії аналогії в польській мові” (1868), „Про давньопольську мову до XIV ст.” (1870), „Дослід фонетики рязанських говірок” (1874), „Дослід теорії фонетичних альтернацій” (1895), „Деякі розділи порівняльної граматики слов’янських мов” (1881), „Про класифікацію мов” (1910).

Лінгвістична концепція вченого була різко полемічною щодо панівної молодограматичної парадигми. Вихід із кризи мовознавства кінця ХІХ ст. він вбачав у зв’язку лінгвістики з психологією і соціологією, у послідовному синхронному підході до мови, у відмові від обов’язкового історизму.

Бодуен де Куртене зосередив увагу на процесах, які мають місце в індивідуальному мовленні. Він вважав, що реально існує лише індивідуальне мовлення. Національна мова, на його думку, існує тільки  в ідеалі, а насправді це наукова фікція. Учений закликає вивчати людину як носія мови. Він наголошував на нерозривності в мові індивідуального і загального: те, що в індивіда є одночасно й загальним, що пояснюється однаковістю психічних особливостей у всіх індивідів. Отже, мова є явищем колективно-індивідуальним. На відміну від молодограматиків, для концепції Бодуена де Куртене характерний не індивідуальний, а колективний психологізм.

Новим для мовознавства ХІХ ст. є намагання Бодуена де Куртене обґрунтувати необхідність і важливість статичного (описового) аналізу мови всупереч панівному на той час порівняльно-історичному. Не заперечуючи останнього методу, вчений доводить, що для розкриття механізму мови годиться тільки описовий метод, бо система мови являє собою стійкий стан мовних компонентів. Так Бодуен де Куртене підійшов до розрізнення двох станів мови: статики і динаміки, що пізніше було названо Ф. де Соссюром синхронією й діахронією. У мові одночасно діють закони рівноваги і закони історичного розвитку мови.

Отже, мову вчений розглядає як континуум, тобто діяльність, що розгортається в часі та просторі. Його цікавлять причини мовних змін. Він розуміє мову як систему. Мова, вважав дослідник, це така сукупність, частини якої пов’язані між собою відношеннями значення і форми. Кожне мовне явище можна вичерпно описати лише за умови врахування його системних зв’язків.

Поняття системності мови в Бодуена де Куртене тісно пов’язане з поняттям мови як системи знаків, тобто в сукупності „численних випадкових символів, які групуються в системі за „протиставленнями і відмінностями”.

 У вченні Бодуена де Куртене простежується чітко проведена антиномія мови і мовлення: з одного боку, він виділяє комплекс складових частин і категорій, а з іншого – безперервно повторюваний процес. Першим звернув увагу на соціальну диференціацію мови.

Однією з головних заслуг вченого є введення до мовознавства понять фонеми і морфеми. Поняття фонеми в його вченні видозмінювалося, але незмінною була його психологічна інтерпретація. Фонема – це результат мовного узагальнення, абстракція від реальних звукових реалізацій, інваріант стосовно варіантів, тобто звуків. Таке визначення фонеми для того часу було прогресивним. „Морфема – будь-яка частина слова, що має самостійне психічне життя і далі не членується” – зазначав дослідник.

Бодуен де Куртене є творцем теорії чергувань, яка стала основою морфології.

Його розуміння мови як системи, соціальна зумовленість мовних явищ, елементи знакової теорії мови, теорія фонем і морфологічних змін, типологія мов – це ті проблеми, які вплинули на подальший розвиток мовознавства, зокрема на формування структуралізму і соціологічної школи.