Великий український мовознавець, професор Харківського університету, фольклорист і літературознавець Олександр Опанасович Потебня народився 22 вересня 1835 р. у дворянській родині на хуторі Маневі біля с. Гаврилівки Роменського повіту Полтавської губернії (тепер с. Гришине Роменського району Сумської обл.).

Вищу освіту здобув у Харківському університеті (1854-1856), де спочатку навчався на юридичному факультеті, а з другого курсу перейшов на історико-філологічний факультет. Великий вплив на молодого студента справили А. Лук’янович і А. Метлинський.

Випускний твір на тему „Перші роки війни Хмельницького”
О. О. Потебня написав на основі українських літописів, народних пісень та інших фольклорних матеріалів, використавши їх головним чином як історичні свідчення, що збереглися в народній пам’яті.

По закінченні університету молодого випускника було призначено класним наглядачем, а потім викладачем російської словесності 1-ї Харківської гімназії, а вже через рік 22 листопада 1857 р. історико-філософський факультет за рекомендацією професора П. О. Лавровського порушив клопотання перед університетською радою про прикріплення
О. О. Потебні до університету для підготовки магістерського іспиту з дорученням викладати деякі частини курсів російської словесності та історії літератури слов’янських народів. Молодий викладач відразу привернув до себе увагу студентів своєю ерудицією і палкою любов’ю до України.

За два роки О. О. Потебня не тільки витримав магістерський іспит, але й подав на факультет магістерську дисертацію „Про декотрі символи в слов’янській народній поезії”. Ця його перша наукова праця написана просто, дохідливо і свідчить про ті наукові інтереси, яким вчений залишався вірний усе своє життя, - про пристрасну зацікавленість народною словесністю, про фахову підготовку, яку набув, збираючи і вивчаючи фольклорні та етнографічні матеріали.

Після блискучого захисту дисертації 15 квітня 1860 року
О. О. Потебню було затверджено у званні магістра слов’янської словесності. У перші роки викладацької роботи стає активним членом Харківської громади. Першою її турботою були недільні школи. Брак підручників для учнів недільних шкіл спонукав громадівців самим братися за їх написання. Взявшись за цю справу, О. О. Потебня у 1861 р. склав „Азбуку для недільних шкіл”, яка передбачає доступність, поступовість, систематичне закріплення й повторення пройденого матеріалу. Відстоюючи потребу викладання в школі рідною мовою, О. О. Потебня створював азбуку, додержуючись принципу виховного навчання і народності.

Саме на початок 60-х рр. припадає масове захоплення фольклором і етнографією, данину яким віддав і молодий науковець О. О. Потебня. Цей час для нього був періодом накопичення етнографічного і філологічного матеріалу.

В 1862 р. О. О. Потебня видає свою наукову працю „Думка і мова”, в якій він проаналізував найновішу тоді німецьку лінгвістичну та психологічну літературу. На цій основі вчений сформулював свою думку про становлення і розвиток мови, про тісний взаємозв’язок її з мисленням, показав велике значення мови в розвитку мислення. Дослідження „Думка і мова” показало тогочасній науковій громадськості, що в особі її автора вітчизняна наука має обдарованого лінгвіста-мислителя. Тому вченою радою Харківського університету було вирішено відрядити молодого вченого за кордон для ознайомлення зі станом тогочасної західноєвропейської мовознавчої науки та підготовки його на кафедру порівняльного мовознавства. У вересні 1862 р.
О. О. Потебня був уже в Берліні, де самостійно студіює санскритську граматику за підручником німецького мовознавця Ф. Бонна і робить спробу прочитати епізод з „Махабхати” за книжкою, підготовленою вітчизняним санскритологом К. А. Коссовичем.

Через рік О. О. Потебня, повернувшись на батьківщину, починає викладацьку працю на посаді доцента Харківського університету (1863-1874) і поринає в суто наукові заняття.

Починаючи з середини 60-х рр. одна за одною виходять у світ його праці: „Про повноголосся” (1865), „Замітки про малоросійську говірку” (1870), „Про звукові особливості російських говірок з додатком зразків менш відомих малоросійських говірок” (1872), які по суті є першими науковими розвідками з вітчизняної діалектології.

У 1865 р. в „Читаниях товариства історії й давнин російських” було опубліковано велику розвідку вченого „Про міфічне значення значення деяких обрядів і повір’їв”, яку він подав як докторську дисертацію до захисту, але в результаті негативної критики на неї П. О. Лавровського не була захищеною.

У науковій діяльності Потебні виділяють два періоди: перший (1860-1865) – дослідження мови у зв’язку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольта і Штейнталя; другий (1865-1891) – дослідження фонетики, граматики, діалектології, слов’янських мов і психології словесно-художньої творчості. Нас цікавить більше перший період наукової діяльності вченого. Багатоаспектна проблематика, розроблена ним у працях „Думка і мова”, „Слово і міф”, Із записок російської граматики”, „Естетика і поетика” знайшла відображення в положеннях філософсько-лінгвістичної концепції наукової школи „потебніанства”. Оригінальні думки та ідеї, висловлені ученим і сформульовані пізніше іншими дослідниками, в деяких галузях гуманітарного знання зробили справжній переворот. Великим філософським змістом пройнята праця О. О. потебні „Слово і міф”, де автор розглядає такі категорії: свідомість, Всесвіт, мова. Поетичність мови дослідник розглядає через призму символізму. В цьому напрямку його послідовниками були:
Б. Лезін, О. Ветухін, В. Харцієв та ін.

З 1875 р. О. О. Потебня – ординарний професор Харківського університету, завідувач кафедри російської словесності, а в 1877 р. він очолив Харківське історико-філологічне товариство. Напрям роботи товариства – вивчення історії України, її мови, культури.

Наприкінці ХІХ ст. в Харкові було видано ще одну працю О. О. Потебні „З лекцій з теорії словесності. Байка. Прислів’я. Приказка” (1894), яка містила елементи філософії світогляду українського народу.

О. О. Потебня цікавився творчістю Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського. Вченого з повним правом можна назвати Вчителем в найвищому розумінні цього слова. Вчитель, що приніс на кафедру всього себе, всю багатолітню роботу думки, всі свої невичерпні знання, любов до істини, філософське світобачення і, що найдорожче, суто юнацьке піднесення, одухотворення, яке відразу передавалося слухачам.