В

ВАРІАНТ (від лат. varians, variantis — змінний) — реалізація (форма репрезентації) абстрактної мовної одиниці. У вузькому значенні за варіантні вважаються недиференційовані рівноцінні мовні засоби. У ширшому зна­ченні варіантними є пари і трійки засобів, один із яких несе додаткову інформацію чи смисловий відтінок, стилістичне навантаження. Див. варі­антність літературної норми.

Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – С.12.

ВЕРБАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ – цілеспрямована лінгвопсихоментальна діяльність адресанта й адресата у процесі інформаційного обміну та впливу на співрозмовника за допомогою знаків природної мови. Інформаційний обмін передбачає передачу різних змістів: денотативного, конототивного, прагматичного, естетичного і т. ін. - і спонукає до певної «відповідної» дії. Вплив адресата має на меті коригування його актуальної поведінки, зміну структур і сценаріїв свідомості, психологічних станів, оцінок тощо.

Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля – К., 2006. – С.58.

ВЕРБАЛЬНЕ СПІЛКУВАННЯ – обмін інформацією за допомогою мовних засобів.

ВЗАЄМОВПЛИВ МОВ – обопільна дія двох або кількох явищ, яка спричиняє в кожному х них певні зміни, ґрунтуються на взаємодії.

Літературознавчий словник-довідник. – К.: ВЦ „Академія”. 1997. – С.115.

ВЗАЄМОДІЯ МОВ – взаємодія двох чи більше мов, що здійснюють вплив на структуру і словник одного чи багатьох з них. Соціальні умови взаємодії мов визначаються необхідністю спілкування між представниками різних етнічних і мовних груп, які вступають між собою в інтенсивні політичні, економічні та ін. зв’язки.

Лингвистический энциклопедический словарь/ Гл. ред. В.Н. Ярцева, - М.: Сов. энциклопедия, 1990. – С. 237.

ВИНЯТКИ З ПРАВИЛ - все те, що не підходить до загального правила, то виходить за межі основної системи мови. В. засвою­ються шляхом заучування, але обов'язково з осмисленням. В. становлять значну частину курсу рідної мови: це зміни приголосних при їх збігу, подвоєння приголосних у словах іншомовного походження, деякі винятки у відмінюванні іменників, у визначенні дієвідміни дієслів та ін.

Зубков М. Сучасний український правопис. Комплексний довід­ник. - X., 2001.; Словник труднощів української мови/ За ред. С.Єрмоленко. - К., 1989.

ВИРАЗНЕ ЧИТАННЯ – уміння обґрунтовано, виходячи зі змісту тексту, використовуючи паузи, логічний наголос, темп, тембр голосу тощо.

Сучасна методика визначає два явища, які називають терміном виразне читання – компонент навички читання, що передбачає уміння свідомо використовувати засоби виразності – темп, інтонацію, паузи, логічний наголос – для виявлення змісту та смислу прочитаного.

Виразне читання – вищий тип читання – уміння використовувати основні засоби виразності для відтворення свого розуміння. Оцінки змісту і смислу тексту, відношення до нього, донести до слухачів наміри, які читач розкриває безпосередньо читанням. Виразне читання як вищий тип читання в школі застосовують, по-перше, переважно до художніх творів; по-друге, на заключних, підсумкових етапах роботи над текстами.

Ґудзик І.П. Розвиток навички читання. – К., 1993.; Капська А.Й. Як навчити учнів виразно читати. – К., 1978.

ВИРАЗНІСТЬ МОВЛЕННЯ – комунікативна якість писемного чи усного мовлення. Полягає в доборі мовленнєвих одиниць (слів, речень), що найточніше, оригінально, переконливо передають думку висловлювання, привертають увагу читачів або слухачів, впливають на їхні емоції та почуття. В основі В.м. лежить деяка незвичність, новизна, своєрідність. До мовних засобів виразності належать насамперед образотворчі. Виражальні засоби можуть бути образними й необразними, що залежить від стилю мовлення. В.м. досягається за таких умов: самостійність мислення, добре знання мови, інтерес мовця до того, про що він говорить чи пише, розвинуте чуття мови. В.м. усного розвивається за рахунок виразного читання. Ця якість мовлення характеризується з погляду співвіднесення понять мовлення-свідомість.

Словник-довідник української лінгводидактики. Навчальний посібник / Кол. Авторів за ред. М.Пентилюк. – К.: Ленвіт. 2003. – С.28.

ВИРАЗНЕ ЧИТАННЯ - уміння обґрунтовано, виходячи зі зміс­ту тексту, використовувати паузи, логічний наголос, темп, тембр голосу тощо.

Сучасна методика визначає два явища, які називають тер­міном - В.ч. - компонент навички читання, що передбачає уміння свідомо використовувати засоби виразності - темп, інтонацію. паузи, логічний наголос - для виявлення змісту та смислу прочита­ного. Зазначене уміння необхідно виробляти при читанні умов математичної задачі, граматико-орфографічного правила і бо вправи, параграф з підручників „Історії”, „Природознавства” тощо.

В.ч. - виший тип читання - уміння використовувати основні засоби виразності для відтворення свого розуміння, оцінки змісту і смислу тексту, відношення до нього, донести до слухачів наміри, які читач розкриває безпосередньо читанням. В.ч. як вищий тип читання в школі застосовують, по-перше, переважно до художніх творів; по-друге, на заключних, підсумкових етапах роботи над текстами.

Біляєв О.М.Причини орфографічних помилок і заходи до попередження неуспішності учнів у письмі // Укр. мова і літ. в шк. -1967. - №6.; Пентилюк М.І. Мовленнєві помилки та принципи їх класифікації /.Укр. мова і літ. в школі. - 2003. - № 2.

ВИСЛОВЛЕННЯ – одиниця мовлення; конкретна реалізація в ситуації мовлення речення як інваріанта згідно з дихотомією мови й мовлення, емічного й етичного рівнів у дескриптивній і структурній лінгвістиці.

Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля – К., 2006. – С.62.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ – акт комунікації, що характеризується розумовою цілісністю й може сприйматися читачем або слухачем. Виділяють висловлювання розгорнуті та згорнуті, еліптичні, ситуативні. Робота над висловлюваннями у школі проводиться у всіх класах у формі складання речення, відповіді на питання вчителя, розгорнутої відповіді з теми уроку, доповіді, твору тощо.

Пентилюк М.І. Культура мови та стилістика. – К., 1994.

ВИСТУП – усне монологічне висловлювання (виголошення промови, заяви, інформації тощо). Виділяють такі види виступів: критичні (на класних годинах);дискусійні (на диспутах, дискусіях); агітаційні (на запрошення взяти участь у змаганнях, заходах); репродуктивні (усні відповіді на уроці); вітальні (на урочистих зборах); підготовлені й імпровізовані.

Чинною програмою пропонується впровадження виступів на зборах, семінарах (підготовлені і заздалегідь не підготовлені), під час дискусій.

Готуючи виступ, слід дбати про актуальність його тематики, оригінальність, емоційність, виразність.

Словник-довідник української лінгводидактики. Навчальний посібник / Кол. Авторів за ред. М.Пентилюк. – К.: Ленвіт. 2003. – С.29.

ВИСУВАННЯ – спосіб формальної організації тексту, що передбачає концентрацію уваги читача на певних елементах повідомлення, що викликають здивування своєю несподіваністю, непередбачуваністю й неприродністю з метою підкреслення, виділення певної дуки.

Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля – К., 2006. – С.62.

ВЛАСНЕ УКРАЇНСЬКА ЛЕКСИКА - слова, поширені тільки в українській мові. Наприклад: слова, що означають місцевість (вибалок, гай, оболонь); час (щодня, щогодини); суспільні явища, явища природи (глитай, повітря); страви (вареники, галушки, паляниця); назви птиці, тварин (курка, лоша, качка, каченя, курча, цуценя); назви ознак, якостей, процесів, засобів праці тощо (коханий, чарівний, гартувати, яскравий, ласощі, пустощі, рогач). Ці слова можуть бути різної давності, але закріпилися лише в українській мові у період її формування та розвитку і виражають специфіку української мови, саме те, чим вона відрізняється в лексиці від інших східнослов'янсь­ких мов.

ВНУТРІШНЄ МОВЛЕННЯ (ЕНДОФАЗІЯ) – механізм розумової діяльності людини; беззвучне мовлення, основними функціями якого є опрацювання й усвідомлення інформації, планування програми майбутнього мовленнєвого висловлювання.

Выготский Л.С. Мышление и речь // Собр. соч. – М., 1982.; Лурия А.Р. Язык и сознание / Под ред. Е.Д.Хомской. – Ростов-н/Д., 1998.; Синиця І.О. Психологія усного мовлення учнів 4-8 класів. – К.. 1974.

ВНУТРІШНІЙ ЛЕКСИКОН - вербалізована частина етнос відомості чи свідомості носія мови, організований упорядкований фонд номінативних одиниць і знань, які вони позначають.

Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля – К., 2006. – С.68.

ВНУТРІШНЯ ПРОГРАМА МОВЛЕННЯ - перехідна між думкою й зовнішнім мовленням ланка у моделі породження мовлення; частково вербальний етап підготовки думки (задуму) до знакової об’єктивації як пошук схеми майбутнього висловлення.

Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля – К., 2006. – С.70.

ВНУТРІШНЬОПРЕДМЕТНІ ЗВ’ЯЗКИ – зв’язки між різними мовознавчими темами, розділами, що забезпечують системність засвоєння мови, формування комунікативних умінь і навичок. Наприклад, внутрішньопредметні зв’язки виявляються в реалізації принципів навчання морфології на синтаксичній основі та синтаксису на морфологічній; навчання учнів основних понять стилістики здійснюється тільки через реалізацію внутрішньопредметних зв’язків.

Біляєв О.М., Мельничайко В.Я., Пентилюк М.І. та ін. Методика вивчення української мови в школі. – К., 1987.; Псисько К. Принципи, методи і форми навчання української мови. – Х., 1995.

ВОЛОДІННЯ МОВОЮ - вміння виражати заданий зміст різними спо­собами; розрізняти зовнішньо схожі, але різні за значенням висловлювання і знаходити спільне значення у зовнішньо різних висловлюваннях; відрізняти правильні мовні структури від неправильних; вибрати з усіх можливих мов­них засобів такий, який найбільшою мірою відповідає соціальним, терито­ріальним та іншим особливостям ситуації спілкування і з найбільшою по­внотою виражає особистісні характеристики її учасників.

Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – С.14.

ВУЛЬГАРИЗМИ (від лат. vulgaris — простий, звичайний) - грубі чи лайливі слова або вирази вульгарного стилістичного прошарку, неприйнятні у літературній мові.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і головн. ред. В.Т.Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2005. – 1728с.