Формування особистості і перспективи розвитку європейської культури в інтелектуальному виховному романі Т. Манна „Чарівна гора” - Зарубіжна література - Література - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Література » Зарубіжна література

Формування особистості і перспективи розвитку європейської культури в інтелектуальному виховному романі Т. Манна „Чарівна гора”

Роман (1924)

Касторп Ганс – „людина досить пересічна, розпещений синок з багатої гамбурзької родини й середньої руки інженер” – таку характеристику дав головному персонажеві роману Томас Манн у доповіді „Введення до „Чарівної гори” (1939). Правда, двадцятилітньому героєві із самого початку властиві також деяка хитромудрість і тяга до пізнання. Але вони були явно недостатніми для тих моральних, духовних і почуттєвих пригод, у які він пустився, потрапивши на Чарівну гору. Касторп Ганс приїхав у гірський санаторій Берггоф на три тижні відвідати свого хворого туберкульозом двоюрідного брата Іоахіма Цімсена. Він залишився там на сім років, причиною чому стала не тільки його любов до російської красуні Клавдії Шоша, але й підстави більш загальні. Цей „необразливий простак”, до того ж схильний дотримувати засвоєну з дитинства благопристойність, виявляється здатним, будучи поміщений в „іспитову колбу” високогірного ув’язнення, з новою гостротою сприйняти життя, що з’являється тут у незвичайному, провокуючому на міркування обличчя. Дозвільне існування мешканців санаторію відзначено підкресленим біологізмом. Лякає достаток страв, з жадібністю поглина напівживими людьми, лякає домінуюча тут напружена еротичність. З майже неприхованою цікавістю Касторп Ганс придивляється до хвороби й смерті. Він думає про народження, зміну поколінь (глави, присвячені спогадам про дідівський будинок і купельної чаші), читає книги про систему кровообігу, будові шкіри й т. д.  Поступово він піднімається „до того різновиду гуманізму, що не відкидає думку про смерть й усі темні, таємничі сторони життя, не намагається з раціоналістичним презирством забути про їх, а включає їх у себе, не даючи їм, однак, узяти гору над собою”. Але відбувається це з героєм не відразу й дається йому із працею. Роман охоплює роки перед початком Першої світової війни. Тільки в довоєнний час, пояснював Томас Манн, були мислимі подібні санаторії, у яких хворі проводили довгі роки, а часом і все життя. Цієї спокуси не уник і Касторп Ганс. Він незабаром перетворився в „горизонтала”, людини лежачого, як лежало тут у своїх шезлонгах усе. Отут, однак, у Касторпа Ганса з’являються вчителі Нафта й Сеттембріні, кожний з яких тягне його у свою сторону – до втечі із санаторію для активної діяльності в благо цивілізації або до визнання могутності темних інстинктів, хвороби, а, отже, необхідності жорстокої влади, що правила б людством.

Нафта Лео – один із двох наставників Гансу Касторпа в Берггофе. У другому томі роману - квартирант дамського кравця Лукачека, що влаштував собі там червоним штофом розкішне житло. „Це був маленький худий чоловічок, з голеною особою... разючого, хотілося б навіть сказати гострого, майже їдкого неподобства... Усе в ньому було відточено-гострим: і монументальний гачкуватий ніс, і тонке лезо стислих губ, і погляд ясно-сірих очей за товстими стеклами окулярів...” Його голос звучав як „надтріснута тарілка, коли по ній стукають кісточками пальців”. Нафта Лео – єврей, що народився десь на границі Волині й Галичини, батько його забивав худобу по строгих приписаннях Талмуда. Під час погрому гуманістів Еліа Нафту розіпнули, пригвоздивши до дверей власного будинку. Вражений загибеллю батька, а до того ж марнолюбний син цікавився марксизмом, був наближений єзуїтами, що оцінили його переконання, що політика й католицизм - поняття, ідеологічно зв’язані. Став членом ордена єзуїтів, жив на засоби ордена, занедужав туберкульозом, викладав латинь у гімназії для хворих туберкульозом дітей. Нафта Лео, другий наставник Гансу Касторпа, висміював переконання Сеттембріні як віджилі, прекраснодушні й не відповідні реальності. Говорив про революції, що „знаряддям любові до людства є й гільйотина”. Думав, що молодь аж ніяк не жадає волі: „У душі вона жагуче жадає слухняності”. Вважав за необхідне не звільнення особистості, а терор. Затверджував, що цей терор повинна здійснити церква заради трансцендентності, переходу до царства Божому. Схвалював насильство, привітав „релігійну запопадливість пролетаріату, що не боїться закривавити руки”. Додавав до комунізму визначення „християнський”. Захищав війну як оздоровлення раси. Був упевнений, що катастрофа неминуче наступить. Критикував здоров’я як преклоніння перед тілом.

Сеттембріні Людовіко – ще один наставник Гансу Касторпа – з’являється в романі незабаром після приїзду Гансу Касторпа на Чарівну гору. Сеттембріні Людовіко – один із хворих Берггофа, людина між тридцятьма й сорока роками, жагучий італієць, умілий балакун з пишними чорними вусами, одягнений завжди в той самий сірий ворсистий сюртук, „суміш пошарпаності й добірності”, професійний літератор. „Вічний опозиціонер” і захисник волі, Сеттембріні Людовіко представляє в романі віру в науку, могутність розуму, прогрес. Схиляється перед завоюваннями Великої французької революції 1789 р. і республіканізмом, у чому успадковує волелюбність свого карбонарія, що організовував змови проти Австрійської імперії й Священного союзу, борець за волю Італії. У романі ця людина протистоїть дідові Гансу Касторпа, гамбурзькому патрицієві до консерватора. Сеттембріні Людовіко нехтує хвороба як розслабленість, уседозволеність і приниження людини, хоча сам не може неї перебороти. У смерті бачить „розпусну силу, чия порочна привабливість дуже велика”. Ратує за негайне повернення Гансу Касторпа „на рівнину”, до гідного людини трудовому життю, тому що „якнайбільше  через півроку кожен парубок, що приїжджає сюди наверх... уже не думає більше ні про що, крім флірту …”.

Дискусії між захисником старого, що губить життєздатність гуманізму (Сеттембріні Людовіко) і прихильником тоталітаризму, терору, гніта, необхідного для керування людською чередою (Нафта Лео), були поставлені в романі в незліченні відповідності з духовним життям Європи трьох перших десятиліть XX ст. Ганс Касторп усе більш критично сприймав міркування обох учителів, хоча, при безсумнівно більшому співчутті Сеттембріні Людовіко, знаходив частку істини в обох. Обоє ерудита оперують, однак, готовими формулами людської думки, перебудовують й „уживають” давно сформовані подання й схеми, а не дошукуються, як їх скромний, але перекірливий учень, до суті життя, натури людини.

Категорія: Зарубіжна література | Додав: damar (07.08.2008) | Автор: damar E W
Переглядів: 951 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]