Відбиття філософської та естетичної позиції Р. М. Рільке в збірці „Сонети до Орфея” - Зарубіжна література - Література - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Література » Зарубіжна література

Відбиття філософської та естетичної позиції Р. М. Рільке в збірці „Сонети до Орфея”

Сонет (італ. sonetto) – вірш із 14 рядків, що утворять 2 чотиривірші-катрени (на 2 рими) і 2 тривірші-терцети (на 2 або 3 рими), найчастіше  в „французькій” послідовності – abba abba ccd eed (або ccd ede) або в „італійській” – abab abab cdc dcd (або cde cde); умовно до сонета відносять „англійське” римування – abab cdcd efef gg (в У. Шекспіра). Виник у XІІІ ст. в Італії; особливо популярний у поезії Відродження, бароко, романтизму, почасти символізму й модернізму.

З високої, джерельно чистої ноти починає  „Сонети до Орфея” (1923) дзвінкоголосий бог поезії Райнер Марія Рільке:

Ось дерево звелось. О виростання!

О спів Орфея! Співу повен слух.

І змовкло все, та плине крізь мовчання

новий початок, знак новий і рух.

 

Виходять звірі з лісової тиші,

покинувши кубельця чи барліг;

вони, либонь, зробилися тихіші

не з остраху, не з хитрощів своїх,

 

а з прислухання. Рев, скавчання, гам

змаліли в їх серцях. Їм за пристанок

недавно ще була маленька хижа,

 

де крилася жадливість їхня хижа,

де при вході аж хитався ґанок,

там ти воздвиг в їх прислуханні храм.

(Переклад Миколи Бажана)

До образу легендарного давньогрецького співака і музиканта Орфея, якого було наділено такою магічною силою мистецтва, що йому підкорялися не лише люди, а й боги і природа, Рільке звертався не раз. У 1904 році він написав вірш „Орфей, Евридіка і Гермес”. В його основі відомий міф про те, як Орфей намагався визволити із царства мертвих свою дружину Евридіку. Зачарований дивовижною грою Орфея, Аїд обіцяє повернути Евридіку на землю, але за однієї умови: в путі Орфей не повинен дивитися на свою дружину, яка йтиме за ним. Орфей не витримує й озирається і втрачає Евридіку назавжди.

У викладі Рільке античний сюжет стає оригінальним твором, в якому втілено світосприймання, світовідчуття, індивідуальність поета. Рільке зосереджує увагу на душевних стражданнях героїв міфу, підсилюючи його трагічне звучання.

Особливо сильно звучать ці мотиви відчаю, зневіри, душевної муки в тих рядках, де йдеться про те, як Евридіка відходить у вічне Небуття-Забуття:

Вона уже не та білява жінка,

оспівана колись в піснях поета,

вона уже не пахощі й не острів

широкої постелі, бо уже

вона не власність жодного мужчини.

 

Її розв’язано, мов довгі коси,

і віддано, мов пробуялу зливу,

й поділено, немов запас стократний.

 

Вона вже корінь,

і коли нараз

ЇЇ спинив і з розпачем промовив

до неї бог: „А він таки оглянувсь”,

безтямно й тихо запитала: „Хто?”

 

А там здаля, при виході у світло,

стояв хтось темний, що його обличчя

не розпізнати. Він стояв і бачив,

як на стязі дороги польової

печальнозорий бог і посланець

безмовно обернувся, щоб іти

за постаттю, яка назад верталась,

хоч довгий саван заважав іти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

(Переклад Миколи Бажана)

У „Сонетах до Орфея” Рільке підходить до Орфеєвої теми з принципово іншої позиції: він утверджує нове, що настає владно й непереборно. До ходи цього нового потрібно лише прислухатись. І тоді збудується новий храм. Той храм у душі людини. Саме тому він вічний. Щезають безвихідь і трагізм, натомість з’являється інший Орфей: змужнілий, мудрий, спраглий життя і добра. Так, він побував у аїді, він бачив підземний світ, та він пізнав значення кореня для дерева, що здіймається вгору. Він зрозумів одвічну й величну у своїй одвічності мудрість: щоб кроною своєю дерево тягнулося до сонця, його коріння має бути міцним. Так у традиційну легенду-історію Орфея вводяться нові, філософські мотиви: поєднання космічного і земного як двох начал, двох величин одного цілого Всесвіту.

Рільке вже не йде за сюжетом античного міфу: він скористався ним, щоб вибудувати свій власний поетичний світ.

Так у сонетах Рільке з’являється мотив Всесвіту. Цей мотив переходить із сонета в сонет, переплітається з іншими мотивами, і з такого плетива мотивів складається філософська картина Всесвіту змінного, незбагненного, з любов’ю, смертю і чи не найголовніше з піснею:

Всесвіт є змінний, немов

хмари несталі:

гине довершене знов

в часу проваллі.

 

Попри всю змінність тривог,

троп у безкрає, пісня почнеться, вже бог

ліру тримає.

 

Є непізнанні жалі,

смерті незнана є суть,

марне бажання   збагнуть

тайни любові.

Тільки пісні на землі

сяють святкові.

(Переклад Миколи Бажана)

Наведений сонет є найцікавішим за формою. Загальновідомо, що історія сонета сягає витоками ще в XIII століття. Тоді сонетом називалася легка провансальська пісенька, яка навіть претендувати не могла на високий філософський смисл. Із часом сонет перетворився на вінець поетичної майстерності, на вершину поезії, яку дано здолати лише геніям.

Класичний сонет складається із 14 віршів (рядків), має певну систему рим й усталену строфіку: два чотиривірші і два тривірші або три чотиривірші й один двовірш. Сонети писали Данте й Петрарка, Ронсар і Шекспір, Пушкін і Міцкевич, Франко й Зеров. Віддаючи данину традиційним сонетним формам, майстри поетичного слова намагалися розширити змістові та формальні межі сонета. Серед таких майстрів Райнер Марія Рільке.

Для Рільке сонет так само змінний, як і Всесвіт. Змінюваний у Рільке сонет нібито підкреслює змінність усього, що є в житті, на що так чи інакше впливає людина як частка великого космосу.

Сонет „Всесвіт є змінний...” складається із двох чотиривіршів і одного шестивірша. Така строфічна організація сонета має свій сенс. У чотиривіршах розви­ваються два протилежних за своєю суттю мотиви (як теза й антитеза): у першому чотиривірші йдеться про змінність усього сущого, навіть Всесвіту; у другому утверджується вічність мистецтва як постійного начала буття і його духовності. Ці два мотиви доповнюють один одного, і з цього взаємодоповнення виникає певна цілісність, певна гармонія, яка і передбачає врівноваженість усього всім. Саме у цій гармонії відчувається закономірність змінності матерії та вічності духу двох начал, які дають змогу людині лишатися людиною у швидкоплинному часі.

У шестивірші йдеться про земні начала: любов і смерть то вічні, незмінні віхи життя кожної людини. Саме любов і смерть як полярні і водночас взаємопо­в’язані стани мають певну тайну. Неможливо пізнати суть смерті, і марним є „бажання збагнуть тайни любові”. Та є у світі постійна величина мистецтво, яке служить людині, і тому незмінно „пісні на землі сяють святкові”. Сонет набуває життєствердного зву­чання. Це гімн життю і мистецтву вічним началам буття в цьому світі та у Всесвіті.

Відходячи від усталеної форми сонета, Рільке тво­рить свій власний сонетний світ, наповнюючи його глибокими роздумами про Буття і Небуття, про Життя і Забуття, про Космос і Землю, про Вічне (незмінне) і Тлінне (змінне). У такій філософській поезії звучать притаманні Рільке трагедійні мотиви. Мотив смерті присутній у найсвітліших сонетах поета, але смерть це одна з реалій життя, яке щоразу проростає попри темні сили аїду.

Саме тому в сонетах Рільке виникає могутнє біблійне „Я єсть” суть людини, яка приходить у цей світ, щоб жити, а не живе, щоб умерти; тому в сонетах подих людський „ширить дальню даль”; тому поет радить бути „завше в зміні днів і дій”. „Я єсть” це утвердження самоцінності людини як особистості. І в цьому любов поета до людини, його гуманістична позиція.

Поет кохається на земному. У сонетах виникають картини, любі його серцю і душі. І то не спогади-примари, не фантазії уяви. То саме життя з його зем­ними реаліями вривається у сонети Рільке:

Пане, що можу скажи ти мені

скласти тобі на посвяту і я?

Спогад мій давній про день навесні,

вечір в Росії, і луг, і коня...

 

Десь із села приблукав він, сиваш,

сплутаний путами по ногах,

щоб на луках ночувать пустопаш;

хльоскає гриви розхристаний змах

 

шию його в такт буянню снаги,

грубо вгамовані в прагненні мчать.

Як його крові ключі клекотять!

 

Як він вслухається в шир навкруги!

Чує й співає, ввімкни в круг билин образ оцей.

Є посвятою він.

(Переклад Миколи Бажана)

Орфей XX століття став співцем не для богів для людей. Рільке у своїх світлих сонетах, стверджуючи велич Всесвіту, поклоняється життю на Землі.

Категорія: Зарубіжна література | Додав: damar (08.08.2008) | Автор: damar E W
Переглядів: 7656 | Рейтинг: 4.0/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]