Сімнадцятилітній Холден Колфілд, що перебуває в санаторії, згадує „ту божевільну історію, що трапилася минулого Різдва”, після чого він „ледве не віддав кінці”, довго болів, а тепер от проходить курс лікування й незабаром сподівається повернутися додому.

Його спогади починаються з того самого дня, коли він пішов з Пенсі, закритої середньої школи в Егерстауні, штат Пенсільванія. Властиво, пішов він не зі своєї волі – його відрахували за академічну неуспішність – з дев’яти предметів у ту чверть він завалив п’ять. Положення ускладнюється тим, що Пенсі не перша школа, яку залишає юний герой. До цього він уже кинув Елктон-хілл, оскільки, за його переконанням, „там була одна суцільна липа”. Втім, відчуття того, що довкола нього „липа” – фальш, удавання й показуха, – не відпускає Колфілда протягом  усього роману. І дорослі, і однолітки, з якими він зустрічається, викликають у ньому роздратування, але й одному йому залишатися невмоготу.

Останній день у школі буяє конфліктами. Він повертається в Пенсі з Нью-Йорка, куди їздив як капітан фехтувальної команди на матч, що не відбувся з його вини – він забув у вагоні метро спортивне спорядження. Сусід по кімнаті Стредлейтер просить його написати за нього твір – описати будинок або кімнату, але Колфілд, що любить робити все по-своєму, оповідає про бейсбольну рукавичку свого покійного брата Аллі, що списав її віршами й читав їх під час матчів. Стредлейтер, прочитавши текст, ображається на те, що відхилився від теми автора, заявляючи, що той підклав йому свиню, але й Колфілд, засмучений тим, що Стредлейтер ходив на побачення з дівчиною, що подобалася і йому самому, не залишається в боргу. Справа кінчається бійкою й розбитим носом Колфілда.

Опинившись у Нью-Йорку, він розуміє, що не може з’явитися додому й повідомити батькам про те, що його виключили. Він сідає в таксі і їде в готель. По дорозі він задає своє улюблене питання, що не дає йому спокою: „Куди подінуться качки в Центральному парку, коли ставок замерзає?” Таксист, зрозуміло, здивований питанням і цікавиться, чи не сміється над ним пасажир. Але той і не думає знущатися, питання щодо качок – скоріше прояв розгубленості Холдена Колфілда перед складністю навколишнього світу, ніж інтерес до зоології.

Цей світ і гнітить його, і притягає. З людьми йому важко, без них – нестерпно. Він намагається розважитися в нічному клубі при готелі, але нічого гарного із цього не виходить, та й офіціант відмовляється подати йому спиртне як неповнолітньому. Він відправляється в нічний бар у Грінвіч-Віллидж, де любив бувати його старший брат Д. Б., талановитий письменник, що спокусився більшими гонорарами сценариста в Голівуді. По дорозі він ставить запитання про качок черговому таксистові, знову не одержуючи зрозумілої відповіді. У барі він зустрічає знайому Д. Б. з якимсь моряком. Дівиця ця викликає в ньому таку ворожість, що він скоріше залишає бар і відправляється пішки в готель.

Ліфтер готелю цікавиться,  чи не бажає він дівчинку – п’ять доларів на час, п’ятнадцять на ніч. Холден домовляється „на час”, але коли дівиця з’являється в його номері, не знаходить у собі сил розстатися зі своєю безвинністю. Йому хочеться побалакати з нею, але вона прийшла працювати, а як тільки клієнт не готовий відповідати, вимагає з його десять доларів. Той нагадує, що угода була щодо п’ятірки. Та віддаляється й незабаром повертається з ліфтером. Чергова сутичка закінчується черговою поразкою героя.

Ранком він домовляється про зустріч із Саллі Хейс, залишає негостинний готель, здає валізи в камеру схову й починає життя бездомника. У червоній мисливській шапці задом наперед, купленої в Нью-Йорку в той злощасний день, коли він забув у метро фехтувальне спорядження, Холден Колфілд тиняється по холодних вулицях великого міста. Відвідування театру із Саллі не приносить йому радості. П’єса здається дурною, публіка, що захоплюється знаменитими акторами Лантами, кошмарною. Супутниця теж дратує його усе більше й більше.

Незабаром, як і слід було сподіватися, трапляється сварка. Після спектаклю Холден і Саллі відправляються покататися на ковзанах, і потім, у барі, герой дає волю переповнюючим його душу почуттям: „Я ненавиджу... Господи, до чого я все це ненавиджу! І не тільки школу, усе ненавиджу. Таксі ненавиджу, автобуси, де кондуктор репетує на тебе, щоб ти виходив через задню площадку, ненавиджу знайомитися із кривляками, які називають Лантів „ангелами”, ненавиджу їздити в ліфтах, коли просто хочеться вийти на вулицю, ненавиджу міряти костюми в Брукса...”

Його порядком дратує, що Саллі не розділяє його негативного відношення до того, що йому настільки немило, а головне – до школи. Коли ж він пропонує їй взяти машину й виїхати тижня на два покататися по нових місцях, а вона відмовляє, розважливо нагадуючи, що „ми, по суті, ще діти„, Холден вимовляє образливі слова, і Саллі віддаляється в сльозах.

Нова зустріч – нові розчарування. Карл Льюс, студент із Прінстона, занадто зосереджений на своїй особі, щоб виявити співчуття до Холдена, і той, залишившись один, напивається, дзвонить Саллі, просить у неї пробачення, а потім бреде по холодному Нью-Йоркові й у Центральному парку, біля того самого ставка з качками, роняє платівку, куплену в подарунок молодшій сестричці Фібі.

Повернувшись додому й, до свого полегшення, виявивши, що батьки пішли в гості, він вручає Фібі лише осколки. Але вона не сердиться. Вона взагалі, незважаючи на свої малі роки, відмінно розуміє стан брата й здогадується, чому він повернувся додому раніше строку. Саме в розмові з Фібі Холден виражає свою мрію: „Я собі уявляю, як маленькі дітлахи грають увечері у величезному полі в житі. Тисячі малят, а навкруги ні душі, жодного  дорослого, крім мене... І моя справа – ловити дітлахів, щоб вони не зірвалися в прірву”.

Втім, Холден не готовий до зустрічі з батьками, і, позичивши в сестрички грошей, відкладених нею на різдвяні подарунки, він відправляється до свого колишнього викладача містера Антоліні. Незважаючи на пізню годину, той приймає його, улаштовує на ніч. Як щирий наставник, він намагається дати йому ряд порад, як будувати відносини з навколишнім світом, але Холден занадто утомився, щоб сприймати розумні вислови. Потім раптом він просипається серед ночі й виявляє у свого ліжка вчителя, що гладить йому чоло. Запідозривши містера Антоліні в дурних намірах, Холден залишає його будинок і ночує на Центральному вокзалі.

Втім, він незабаром розуміє, що невірно витлумачив поводження, зваляв дурня, і це ще більше підсилює його тугу.

Міркуючи, як жити далі, Холден вирішує рішення  куди-небудь на захід і там відповідно до  давньої американської традиції постаратися почати все спочатку. Він посилає Фібі записку, де повідомляє про свій намір виїхати та просить її прийти в домовлене місце, тому що хоче повернути позичені в неї гроші. Але сестричка з’являється з валізою й заявляє, що їде на захід із братом. Вільно або мимоволі маленька Фібі грає перед Холденом його самого. Він проявляє розсудливість і відповідальність та переконує сестричку відмовитися від свого наміру, запевняючи її, що сам нікуди не поїде. Він веде Фібі в зоосад, і там вона качається на каруселі, а він любується нею.

Холден Колфілд – шістнадцятирічний юнак з покоління тінейджерів
50-х рр. Хоча сам він і не любить розповідати про своїх батьків й „усякої девід-копперфілдовскої каламуті”, але існує насамперед у своїх сімейних зв’язках. Його батько – людина з ірландським прізвищем – до шлюбу був католиком. Його батьки різної віри, але, видимо, уважають цей факт несуттєвим. Xолдену невластива релігійність, хоча він вірить у безмежну доброту Христа, що, на його думку, не міг послати Іуду в пекло, і терпіти не може апостолів. Xолден – друга дитина в родині, у якій четверо дітей. Старший брат Xолдена – Д. Б., – який писав прекрасні розповіді, працює в Голівуді й, на думку Xолдена, витрачає свій талант марно. Під час війни він чотири роки як проклятий стирчав в армії, возив генерала в штабній машині й ненавидів армійську службу більше, ніж війну. Молодшим братам – Xолдену й Аллі – він сказав, що, якби  йому довелося стріляти, він не знав би, у кого пустити кулю. Другий брат Xолдена, рудоволосий Аллі, був молодше Xолдена на два роки й, як уважав Xолден, раз у п’ятдесят розумніше його. Аллі любив вірші настільки, що списав рядками з Емілі Діккенсон, що жила в струмка, свою бейсбольну рукавицю; він був дуже славний, любив реготати. У сприйнятті Xолдена Аллі був дійсний чаклун, тому що Xолден часто почував, коли Аллі дивився на нього. Аллі вмер від білокрів’я, і тоді Xолден, якому було тринадцять років, розбив голою рукою всі вікна в гаражі, потрапив у лікарню, і потім рука в нього увесь час поболювала й він не міг її міцно стиснути. Молодшою в родині була десятилітня Фібі, до якої Xолден був зворушливо прив’язаний. Xолден дуже чуйний до фальші й над усе у відносинах цінує щирість. Він терпіти не може кіно, тому що воно зіпсувало старшого брата, що, поки жив у будинку, був дійсним письменником. Xолден навіть відмовляється зніматися в короткометражці, коли його запрошують на зйомки як першокласного гравця в гольф. У кіно йому неподобається неприродність поводження акторів. Він розуміє, що саме від кінобойовиків ідуть його фантазії про методи розправи із кривдниками. У нього є своє подання про те, яким повинен бути Гамлет – „диваком, трошки схибленим”, – і йому не подобається в цій ролі Лоренс Олів’є, що більше схожий на якогось генерала. Більше Xолдену подобається епізод, у якому Полоній дає ради Лаерту, а Офелія при цьому безупинно балується: то кинджал вийме з піхов, то його дражнить, а Лаерт робить вигляд, що слухає настирливі ради. Через нетерпимість до фальші Xолден не може ужитися в жодній  зі шкіл, навчаючись уже в четвертій по рахунку (як було й із самим письменником), але й з її виявляється виключеним, оскільки не приймає багато чого і в учителях, і в учнях, і в існуючих у школі порядках.