Поезія Томаса Стернза Еліота вимагає надзвичайно уважного та вдумливого читання. Читання побіжне або вибіркове здатне породити цілий міраж хибних уявлень про зміст і значення його творчості.

Еліот був передовсім мислителем. І не тільки тому, що в його поезії трансформувались філософські ідеї А. Бергсона чи Ф. Г. Бредлі. А тому, що її інтелектуальна насиченість (як і пафос його прози) дають підстави приєднувати Еліота до філософської традиції, що тягнеться від Шопенгауера й Ніцше до Шпенґлера, з ідеями якого вірш Еліота виявляє безперечну співзвучність.

В американській поезії рання лірика Еліота сприймається трагічним прозрінням після тривалого романтичного сну. Еліот бачить людину, ув’язнену у великому місті, у ворожому суспільстві, де все кричить про неволю, безвихідь, приреченість. Бачить буржуазні вітальні, де життя проходить у претензійних розмовах та безконечних чаях і кавах (чайна ложечка стає мірилом бюргерської духовності). Бачить людей із підворіть, відвідувачів дешевих ресторанів, безпритульних мешканців запилюжених готелів. Бачить потворні хащі безликих вулиць – місто, освітлене блиском холодних ліхтарів, опо­вите бурими туманами жовтневої ночі.

Еліот не бачить краси природи, любові, весни, сонця, а тільки ніч, осінь і продажних жінок у роззявлених дверях міських нетрищ. У цих віршах немає ліричних емоцій автора у старому, романтичному розумінні, є лише авторський зір, слух і всепроникаюче почуття відрази до сучасної йому західної цивілізації, яке, прорвавшись у ранній ліриці, не втамується у спокійних пізніх квартетах.

1925 року Еліот пише поему „Порожні люди”, де завершує тему „Геронтіона” і „Безплідної землі”, не залишаючи більше жодного просвітку у пітьмі життя, жодного притулку для надії, жодного шансу на відродження пустелі, якою зробилася, на його думку, людська душа. Здається, переповнений відчаєм поет і самого себе зараховує до порожніх людей. Світ, побачений ним (образ очей – головний у вірші), знебарвлюється, залишаються тільки обриси мертвої землі кактусів. Картина порожнечі, сірості, німоти, мертвотності вбив­ча саме тому, що не має ознак, не має не тільки суті, а й форми:

Обрис без форми, тінь без відтінку,

Паралізована сила, жест без руху.

Нервовий ритм вірша, простота слів, розмовність інтонацій, оголеність думки і почуття, майже повна відсутність прихованих цитат – усе працює на головну ідею. Колюча, „кактусна” порожнеча страхітлива, та ще моторошніша зловісна втіха, якийсь сатанин­ський усміх автора, котрий стежить за танком „порожніх людей” навколо кактуса (тут вірш переходить у ритм дитячої пісеньки на зразок „Не страшний нам сірий вовк”). Дорога „Безплідної землі” нагадує гонитву за ілюзією, в „Порожніх людях” Еліот спостерігає рух без мети і сенсу, говорить про абсурдність руху взагалі. Утрьох важ­ких акордах фіналу з’являється Тінь – чи то самого поета, чи то пустки, яка його огортає. Зустріч з Тінню – немов останній погляд на темінь своєї власної душі.