Головна » Статті » Література » Зарубіжна література |
Цілком закономірно, що першою зі створених за межами Норвегії п’єс (і однією з найкращих і найвідоміших у творчості Ібсена) стала п’єса „Бранд” (1866), в основу якої покладено конфлікт між персонажем-максималістом і світом (колізія дуже близька самому драматургові). Бранд – священик, суворий і вимогливий. Багато в чому він нагадує образи сильних самітників європейського романтизму. Він живе за гаслами „Cuantum satis” („Повною мірою”) і „Все – або нічого!”, тобто слід усе, що ти робиш, завершувати. Основа існування Бранда – напружена воля, здатна подолати найнесприятливіші обставини. Бранд звинувачує людей в слабкості, критикує їхнього Бога, такого, як вони самі, адже цей Бог не виховує їх, не веде вперед, а виправдовує їхні помилки. Такій „пристосованій” до потреб людей релігії він протиставляє власний ідеал: для нього Творець – це батіг, який підганяє людство на шляху до вершин духовної досконалості. У душі Бранда відбувається важка боротьба між його ідеалом та людською природою. Сміливо Бранд вступає в суперечку зі спокійним і обмеженим міщанством, яке втілюють Фогт, доктор Пробст та ін. Ніщо не може спинити героя на цьому небезпечному шляху. Але за прямування до ідеалу йому доводиться платити надто високу ціну: він приносить у жертву життя сина і дружини Агнес. Його мрією є будівництво храму, де не буде місця для брехні, а духовність зберігатиметься чистою. Але після завершення будівництва Бранд із жахом бачить, що світ знову спіймав його: нова церква ще краще від старої служитиме „слабкому Богові”, сприяючи посиленню влади міщанства (прогресу, комфорту тощо) над душами його парафіян. Загибель близьких, його власні втрати виявилися марними. Напруження його духу ще більше зростає, і майже в трансі він закликає людей залишити ці брехливі долини і прямувати до гір, туди, де можна збудувати зовсім новий світ – світ волі, світ без компромісу. Спочатку натовп захоплюється проповіддю Бранда і рушає за ним, але дуже швидко важкий шлях протвережує людей: вони вже більше не хочуть дихати кришталево чистим повітрям волі і жадають повернутися до рабського спокою, до компромісу. Бранд залишається на самоті, вперто повторюючи своє гасло „Все – або нічого!” та продовжуючи сходження. Фінальна сцена вражає своєю грандіозністю: Бранд веде останню суперечку з маревом і рветься дедалі вище і вище. На вершині він зустрічає напівбожевільну дівчину Герд, яка живе в горах. Вона гадає, що Бранд – це Христос. У розмовах з нею сувора і самотня душа Бранда починає відтавати, на його очах – небачене диво! – блищать сльози, він відкриває в собі нові джерела любові та сили для молитви. Але кінець невідворотно наближається: Герд стріляє з рушниці в яструба, який загрожує Брандові, цей постріл викликає спад лавини, яка змітає героя. Перед смертю Бранд запитує Бога: „Чи легше від пороху перед Тобою нашої волі cuantim satis?”, тобто прагнення людей бути в усьому максималістами. І у відповідь чує: „Воно (це прагнення) є Deus caritatis (Богом милосердя)!” Це твердження слід тлумачити як пораду Творця Брандові бути максималістом саме в милосерді до людей. У п’єсі глибоко розробляються такі центральні ібсенівські мотиви, як покликання людини з надто суворими моральними вимогами та її протиставлення персонажа світу міщанства. Саме такі проблеми прагне розв’язати священик Бранд. Його характер складний і суперечливий. Він багато чим нагадує справжнього героя духу: у нього могутня воля, прагнення бути послідовним, його не можна назвати боягузом, який не наважується подивитись у вічі небезпеці. Його звинувачення цілком слушні: справді, без самозречення, без серйозного, майже жорстокого ставлення до себе не досягти досконалості. І люди є здебільшого ледачими споживачами, а не творцями. Чимало рис Бранда були близькими драматургу:„Заповідь „Все – або нічого!” зберігає своє значення в усіх галузях життя – і в коханні, і в мистецтві тощо. Бранд – це я в найкращі хвилини мого життя...”, – писав Ібсен. Але навряд чи варто ототожнювати Бранда з автором. Усе набагато складніше, бо ібсенівський герой видається фанатиком, упертим та обмеженим, спроможним гнати людство до щастя залізною рукою. Цього Ібсен прийняти не може. Його підхід до свого персонажа не менш категоричний, ніж гасла самого священика. Так, він знайшов своє справжнє покликання і повинен втілювати власні ідеали на практиці. Але що робити з тими, хто не може або не хоче дихати повітрям волі? І таких багато, якщо не більшість. Що робити з ними? Тягнути їх до ідеалу попри їхнє бажання або кинути їх там, де вони є: у брехні і спокої? Відповідаючи на це запитання, Ібсен доводить, що люди, хоча вони й слабкі, мають свою правду, яку Бранд не розуміє і може зламати її лише силою. Якщо люди не готові жити за законом „Все – або нічого!”, то не можна штучно прискорювати процес їхнього просування до ідеалу. Помилка Бранда полягає в тому, що він ставить ідеальні вимоги до тих, хто не в змозі їх виконати. Та здається, що вихід у п’єсі все-таки є – це Deus caritatis (Бог милосердя). Має бути не втеча на нове місце, аби збудувати там свій Рай (то утопія, бо люди скрізь однакові), а непомітна, повільна й наполеглива праця, спрямована на перебудову їхньої свідомості, на їхнє переконання в тому, що вони мусять відповідально ставитися до свого призначення. Отже, треба збудити в їхніх душах бажання змінитися на краще. За Ібсеном, такі якості слід виховувати не безжалісним викриванням людської ницої природи (хоча не можна й потурати їхнім вадам). Людей потрібно жаліти й карати одночасно. А саме в Бранда й немає жалю – лише непохитна воля, ось чому його правильний у своїй суті ідеал залишається надто абстрактним, жорстоким і ворожим стосовно конкретного життя. „Бранд” – визначальний твір у письменицькому доробку Ібсена. У цій п’єсі вперше з повною силою розкрились глибина його думки та висока майстерність. | |
Переглядів: 1095 | |
Всього коментарів: 0 | |