Г. Веллс „Машина часу” - Зарубіжна література - Література - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Література » Зарубіжна література

Г. Веллс „Машина часу”

Життєвий досвід Уеллса визначив його позицію в літературі: дієвість, злободенність, почуття громадської відповідальності.

Охрещений критикою „великим сміливцем сучасної літератури”, Уеллс справді виявляв сміливість і новаторство у своїх творчих пошуках, насамперед щодо змісту. Людина, наука і суспільство – основні категорії його творчості.

У 1894 році в статті „Популяризація науки” Уеллс так охарактеризував свою творчу манеру: „Популятизатор науки повинен керуватися тими ж принципами, що лежать в основі „Вбивства на вулиці Морг” Едгара По і серії оповідань про Шерлока Холмса Конана Дойля. Спочатку ставиться проблема, потім крок за кроком ми разом із читачем йдемо до розв’язання”.

Твори Уеллса можна поділити на дві групи: науково-фантастичні і соціально-побутові. Широкому загалу читачів Уеллс відомий насамперед як автор фантасти­чних романів: „Машина часу” (1895), „Острів доктора Моро” (1896), „Невидимець” (1897), „Війна світів” (1898), „Коли сплячий прокинеться” (1899), „Перші люди на Місяці” (1901). „Війна у повітрі” (1908).

Уеллс продовжував традиції Жуля Верна, який ви­являв підвищений інтерес до практичного застосування наукових відкриттів, але відрізнявся від свого поперед­ника в головному: його фантастичні романи не стільки наукові, скільки соціальні. Майбутнє цікавить Уеллса тому, що може допомогти пояснити сучасні події та явища.

У лекції „Відкриття майбутнього” 1902) Уеллс так обґрунтував теоретичні передумови своєї фантастики: „Тепер, на початку XX століття, людству необхідно бачити своє майбутнє з особливою ясністю, досліджу­вати всі можливі його варіанти, домагатися здійснення найсприятливіших з них”.

Уже в першому своєму романі „Машина часу” Уеллс використав прийом, який стане головною ознакою всіх його фантастичних творів: наукові припущення і соці­альні ситуації доводяться до логічного завершення, зав­дяки чому виразно й опукло постає те, чого, через його узвичаєність, не помічають сучасники, хоч воно потре­бує серйозного осмислення. Таке висвітлення сучасного нерідко супроводжується появою сатиричних барв на письменницькій палітрі Уеллса. Серед своїх учителів Уеллс називав Джонатана Свіфта, підкреслюючи соці­альний і філософський характер сатири, притаманний його фантастиці.

У першого роману Герберта Уеллса „Машина часу” довга передісторія. „Гратися” цією темою, як він сам говорив, письменник почав ще в студентські роки. Одним із перших Уеллс висловив геніальний здогад про існування просторово-часових зв’язків і про відносність часу. Щоправда, ця ідея на зламі віків носилась у повітрі. До відкриття Альберта Ейнштейна лишалося майже десять років. Освоївши проблему як учений (стаття „Жорстокий Все­світ”, вступний розділ „Машини часу”), Уеллс довго шукав художні форми для її втілення. Спочатку було кілька варіантів повісті „Аргонавти хроноса”, потім – роман „Машина часу”, у якому Уеллс одразу ж виявив себе зрілим майстром. Художньої цілісності було дося­гнуто, коли письменник поєднав у романі вигадку і реальність. „Сама по собі фантастична знахідка – це ніщо, – писав Уеллс, – і коли за цей рід літератури беруться невмілі письменники, які не розуміють цього головного принципу, у них виходить неймовірна нісе­нітниця і дещо екстравагантне. Кожен може придумати людей навиворіт, антигравітацію або світ на зразок гантелей. Інтерес виникає тоді, коли про все це йдеться мовою повсякденності, а всі інші чудеса геть відкида­ються. Тоді оповідання стає людяним”.

Композиція „Машини часу” відповідає тому прин­ципу, якого, слідом за Едгаром По і Артуром Кононом Дойлем, дотримувався Уеллс: спочатку заявити тему, а потім дослідити обставини.

... У лондонській вітальні ведуть бесіду поважні джентльмени: Мандрівник у часі, Психолог, Молода Людина, Провінційний Мер, Медик та інші. Відсутність власних імен – це вдалий прийом, завдяки якому вся подальша розповідь від одиничної події переводиться у площину загального, всесвітнього, на міфологічний рівень. У цьому плані Уеллс виступив як першовідкри­вач; він умів перетворити факт на символ, міф, не втрачаючи матеріальної природи цього факту. Міфот­ворчі тенденції стали характерною рисою літератури XX століття (творчість Томаса Манна, Франца Кафки, Михайла Булгакова, Габріеля Гарсіа Маркеса, Чингіза Айтматова та ін.).

У першому і другому розділах роману йдеться про принцип подорожі у часі, а з третього розділу починається розповідь Мандрівника у часі про його науковий експеримент. Композиційно роман побудовано за законами художнього монтажу: поєднуються різні часові пласти – минуле (Англія кінця XIX століття) і майбутнє (802701 рік).

На відміну від утопічних романів, у яких майбутнє поставало як реалізована мрія людства про „золотий вік”, замальовки з історії людської цивілізації в Уеллса дуже песимістичні. І назва розділу – „У золотому віці” – іронічна. Розділ „Занепад людства” дає варіант відповіді на питання, що найбільше хвилювало Уеллса: якими будуть соціальні наслідки технічного прогресу і як вони позначатимуться на долі людства? Фантастична ситуація роману „Машина часу” загострює, доводить, через гіперболу та гротеск, до логічного завершення думку про паразитизм правлячої еліти та тваринне існування людей, що їх обслуговують.

Людство, яким його застає Мандрівник у часі, розділилося на два світи: наземний і підземний, на дві касти – елоїв і морлоків. Тендітні, граціозні, маленькі елої – це звироднілі представники елітарного світу. Уеллс підкреслює хворобливий, „сухотний” характер краси цих безпорадних істот. В елоїв не лише дитяча, іграшкова, лялькова зовнішність, їхній розум – також на рівні розвитку п’ятирічної дитини:

„Я гадав, що люди вісімсот другої тисячі років неодмінно випередять нас в галузях науки, в галузі мистецтва, і взагалі – в усьому. Тут один із них... спитав, чи не звалився я з Сонця під час громовищі. Хвиля розчарування пройняла мене”.

Елої не тільки інфантильні, у них відсутні елементарні знання, вони нічим не цікавляться, ледачі та пасивні. Хоча в суспільстві майбутнього немає приватної власності, а існують колективні форми побуту („Комунізм!” – констатує Мандрівник у часі), вся подальша розповідь виявляє істинну сутність того, що було в реальному житті.

Спостерігаючи чудовий пейзаж Золотої Доби, Мандрівник то тут, то там натрапляє на вентиляційні колодязі, чує стукіт, схожий на шум роботи величезних машин. З’ясовується, що елої – не єдині мешканці Землі; глибоко внизу живуть звіроподібні морлоки. Саме вони й обслуговують розбещених елоїв, які рано чи пізно мають стати їжею для здичавілих морлоків-канібалів. Кінець людства, за Уеллсом, є наслідком тих тенденцій у розвитку людського суспільства, які призводять його до кастового поділу, до виникнення корпоративних угруповань, до розмежування за класовими, ідеологічними та іншими ознаками.

Отже, фантастичне припущення у Герберта Уеллса підпорядковане зображенню характерних явищ сучасності. Саме в цьому полягає художнє новаторство Уеллса, який розкрив нові можливості наукової фантастики: неймовірне, фантастичне допомагає зрозуміти реальне, те, що існує у звичайному житті.

У художньому світі Уеллса велику роль відіграє ілюзія правдоподібності. Починаючи з експозиції, де у формі невимушеної бесіди викладається наукова теорія про четвертий вимір, достовірність роману досягається через авторський інтерес до деталей і подробиць. А оскільки вони запозичені з повсякденної дійсності, то саме це створює атмосферу реальності всього, що відбувається в романі.

Уеллс активно вводить у художню тканину роману публіцистичні роздуми. Наприклад, спостереження за елоями породжує такі невеселі думки у Мандрівника: „Вперше в житті я замислився над прикрими наслідками нашого соціального устрою... Наслідки ці цілком логічні. Силу породжує потреба. Статки призводять до розманіженості. Прагнення поліпшити умови існування (а справжня цивілізація – це процес невпинного і дедалі більшого забезпечення життя) колись буде цілком здійсненне. Одна перемога над природою об’єднаного спільними зусиллями людства тягне за собою другу. Те, що тепер ми вважаємо химерами, було зреалізоване, мрії справдилися. І ось я бачив перед собою наслідки”.

Лаконізм, точність і конкретність думки, стриманість і строгість мови поєднуються у прозі Уеллса з емоційною жвавістю, з умінням конкретне, реальне перетворити на образ-символ. Так, фігура Сфінкса, що прикрашає країну Золотої Доби, може трактуватися як символ вічності та загадковості буття, як символ занепаду цивілізації, як улюблений символ декадентів (тут міститься прихована полеміка Уеллса із символізмом). Таким чином, фантастичне начало в романі Уеллса складніше та ширше, ніж у його попередників: фантастика охоплює не тільки світ науки і техніки, а й соціальну сферу. Народжувався роман, соціальний за своєю суттю, хоча й одягнений у шати наукової фантастики.

Категорія: Зарубіжна література | Додав: damar (08.08.2008) | Автор: damar W
Переглядів: 4142 | Рейтинг: 4.8/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]