Постмодерна стилістика роману У. Еко „Ім’я троянди”. - Зарубіжна література - Література - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Література » Зарубіжна література

Постмодерна стилістика роману У. Еко „Ім’я троянди”.

80-ті роки XX ст. дослідники мистецтва назива­ють «тріумфальним часом постмодернізму». Чита­цький успіх романів У. Еко «Ім'я троянди», К. Рансмайра «Останній світ», П. Зюскінда «Запахи», М. Павича «Хазарський словник», М. Кундера «Не­вимовна легкість буття» та ін. не був випадковим і свідчив не тільки про непересічний інтерес до про­блем, що в цих романах порушувались. Не менш ва­жливу роль відіграло й те, що автори цих творів шукали і винайшли нові форми роману, які могли задовольнити і широку аудиторію, й інтелектуалів-знавців.

Умберто Еко (нар. 1932 р.) до середини 80-х років XX ст. був відомий тільки у суто наукових колах як прекрасний фахівець із семіотики (науки про знаки), естетики, теорії літератури, глибокий знавець середньовічної європейської історії. Роман «Ім'я троянди» (1980) став першою і надзвичайно вдалою спробою пера письменника.

Про своє розуміння постмодернізму У. Еко розповів і в коментарях до рома­ну — «Зауваження на полях». Постмодернізм Еко протиставляє модернізму. Якщо останній уникав гостросюжетності, вважаючи це ознакою «несерйозної» літератури, то постмодернізм, на думку Еко, переростає цей та інші відкрито декларовані принципи руйнування норм класичної поетики. Орієнтири нової, постмодерної, поетики Еко шукає в спробах поєднати традиційне, що йде від класики, й антитрадиційне, що йде від поетики модернізму. Якщо модернізм був орієнтований на «елітарного» читача, то постмодернізм прагне «завоюва­ти» його. Модернізм, за словами Еко, відкидає «вже вимовлене» (тобто літера­турну традицію), а постмодернізм вступає з цією традицією у складну гру, іро­нічно переосмислює її.

В основу роману «Ім'я троянди» фактично покладена історія розслідування ни­зки злочинів, що сталися у листопаді 1327 р. в одному з італійських монастирів. Дія роману триває сім днів, уподовж яких у монастирі сталися шість загадкових вбивств. Завдання розслідування злочинів покладено на колишнього інквізито­ра, а радше філософа й інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Бес-кервільського, якого супроводжує його юний учень Адсон. Від імені Адсона й ве­деться розповідь. Сюжет роману цілком може сприйматися як детективний, але сам автор ставиться до «кримінальної забарвленості» свого твору з певною іро­нією. Імена головних героїв неминуче повинні викликати у читача асоціації з де­тективними героями А. К. Дойля — Шерлоком Холмсом, який, як відомо, викри­вав усі таємниці, зокрема і у повісті «Собака Баскервілей», та другом і «біографом» славетного нишпорки — доктором Ватсоном. Аби у читача не виникло ніяких сум­нівів стосовно невипадковості цих імен, У. Еко демонструє й непересічні дедук­тивні здібності свого героя Вільгельма (наприклад, сцена реконструкції обста­вин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману); у подальших подіях Вільгельм засвідчує обізнаність у різних науках, здатність до дедуктивного аналі­зу, чим викликає щирий подив і розгубленість Адсона. Проте У. Еко не доводить свою іронію до тієї межі, де вона переростає у пародію. Незважаючи на всі літе­ратурні асоціації, Вільгельм та Адсон — герої цілком самодостатні, які діють у від­повідності до своїх характерів у межах вигаданих автором обстапин. А створюю­чи ці обставини, автор скрупульозно відтворює історичну атмосферу епохи, ставить перед читачем серйозні проблеми філософського забарвлення. Еко на­полягав, що його цікавить не власне «кримінальний сюжет», а «сюжотий тип» творів, які моделюють процес пізнання істини.

Один з ключових образів роману — образ бібліотеки-лабіринту, і що може сим­волізувати складнощі пізнання істини. Ще модерністи і нищили, що світ — це книга, створена Богом, у «книзі книг» — Біблії – закодовані закономірності на­шого буття. Бібліотека, а ширше — книги, знання,— став у ромвні центром кон­флікту двох світоглядних позицій, які уособлюють Хорхе і Вільгельм. Доглядач фондів бібліотеки Хорхе вважає, що істину людина отримала з першими біблій­ними текстами, що поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба призводить до руйнування істини, Священного писання, дає знання в руки тим, хто викори­стовує його на шкоду істині. Хорхе видає монахам книги, на свій розсуд вирі­шуючи, що шкідливе, а що ні. Бібліотека таким чином перетворюється не на книгосховище, а на «книгомогильник». Вільгельм же вважає, що основне при­значення бібліотеки — орієнтувати читача на подальший, поглиблений пошук істини, бо процес пізнання — безкінечний. Створюючи образ бібліотеки, Еко залишається вірним постмодерністській традиції зображувати все із свідомою часткою іронії, залучати читача до гри, і ця гра й іронія виявляються на всіх рів­нях — від образів до сюжету. Наведемо лише два приклади: Хорхе, який вирі­шує, котра з книжок містить «нешкідливу істину», виявляється сліпим, а Віль­гельм, який так прагнув відкрити «частку істини», приховану у бібліотеці, стає головним винуватцем пожежі, яка знищила всю бібліотеку.

Особливого іронічного значення набуває і назва роману. Це теж «постмодер-ністська гра» з читачем. У коментарях до роману У. Еко засвідчував, що прагнув знайти таку назву, яка б не нав'язувала читачеві «авторську волю» і як саме, в якому ракурсі читач повинен сприймати твір. Жанрова «невизначеність», «непевність» ро­ману спричинила і його «непевну» назву, оскільки, за словами автора, кількість сим­волів, з якими пов'язаний образ троянди, невичерпна, а тому непевна.

Категорія: Зарубіжна література | Додав: damar (08.08.2008) | Автор: damar E W
Переглядів: 10295 | Рейтинг: 4.3/7
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]