Державний з педагогіки. Теорія навчання - Державний іспит із педагогіки - Педагогіка - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Педагогіка » Державний іспит із педагогіки

Державний з педагогіки. Теорія навчання

ТЕОРІЯ НАВЧАННЯ

1. Сутність навчання, його методологічна основа, рушійні сили процесу навчання.

Навчання — процес взаємодії вчителя та учня, в результаті якого учень засвоює знання, набуває вмінь і навичок.

Учитель може навчати учнів безпосередньо або опосе­редковано — через систему завдань. Метою навчання є свідоме засвоєння учнями знань з основ наук, набуття пев­них навичок і вмінь, всебічний розвиток на цій основі їх пізнавальних сил і здібностей.

Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття «навчальний процес» охоплює всі компо­ненти навчання: викладача, використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під керівництвом учи­теля на уроці та самостійно вдома, забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами. Під поняттям «процес навчання» розуміють взаємодію учителя й учня.

Навчання як один з видів людської діяльності склада­ється з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учіння.

Викладання — діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомлен­ні нових знань, організації спостережень, лабораторних і практич­них занять, керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці якості знань, умінь та навичок.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння вміннями і навичками. У широкому значенні — оволо­діння соціальним досвідом з метою його використання в практич­ному житті.

У процесі навчання відбувається взаємодія між учите­лем і учнем, а не просто вплив учителя на учня. Вчитель може навчати учнів безпосередньо або опосередковано — через систему завдань. Результативність процесу навчан­ня залежить від стилю спілкування учителя з учнем та впливу навколишнього середовища.

Процес навчання формують тісно пов'язані між собою компоненти: цільовий (постановка конкретної мети вивчен­ня навчального матеріалу на уроці, вивчення навчальної дисципліни та освітньої мети навчально-виховного закла­ду певного типу); стимулююче-мотиваційний (створення умов, які спонукають учнів до активної навчально-пізна­вальної діяльності, формують у них позитивну мотивацію цієї діяльності); змістовний (оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і під­ручників, а також продуманість змісту кожного навчально­го заняття); операційно-дієвий (вдалий підбір прийомів, ме­тодів і організаційних форм навчання, оптимальне поєднан­ня фронтальної, групової та індивідуальної роботи щодо за­своєння учнями змісту навчального матеріалу, вироблення в них відповідних умінь та навичок); контрольно-регулю­ючий (контроль за засвоєнням учнями знань, набуттям умінь і навичок, внесення необхідних коректив до змісту і методики навчання з метою підвищення ефективності про­цесу навчання); оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного учня, визначення причин неуспішності в кожному конкретному випадку і відповід­на робота щодо їх усунення).

Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей.

Процеси навчання і наукового пізнання мають спіль­ні риси. Обидва спрямовані на пізнання істини, об'єк­тивної дійсності. І навчання, і пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об'єкта навчання чи пізнан­ня—осмислення істотних властивостей, особливостей, зв'язків цього об'єкта—застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка здобутого у процесі пізнання знання на практиці. Навчання можна вважати специфічною формою пізнання об'єктивної дійсності, на­буття суспільного досвіду. Спільність між навчанням і нау­ковим пізнанням у тому, що вони спрямовані на пізнан­ня законів і закономірностей об'єктивного світу.

Між процесом навчання і процесом наукового пізнан­ня існують і певні відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об'єктивно не відкриваються нові знання. Учні засвоюють уже пізнані істини. Водночас відбувається дос­лідження об'єкта пізнання. Під час засвоєння знань сам об'єкт може бути представлений наочним або словесним зображенням. Важливо те, що на пізнання певних явищ чи процесів людство витратило десятки й сотні років, а учень під час навчання засвоює такі знання впродовж ро­ку. Якщо у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання, то навчання, крім засвоєння цих знань, передба­чає формування вмінь і навичок. Зрештою, практика у піз­нанні є критерієм істини, в той час як у навчанні переві­ряти істинність знання нема потреби. Тут практика допо­магає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.

У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб уч­ні навчилися свідомо користуватися формами і прийома­ми пізнавальної діяльності, могли правильно застосовува­ти наукові принципи й методи у поясненні явищ приро­ди, суспільства та духовного світу людини. За таких умов процес навчання формуватиме в учнів основи наукового мислення.

У навчальному процесі знаходять вияв відомі положен­ня філософії про взаємозв'язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей, заперечення заперечення, пе­рехід кількісних змін у якісні.

Рушійними силами навчального процесу є його супе­речності: між зростаючими вимогами суспільства до про­цесу навчання і загальним станом цього процесу, який по­требує постійного вдосконалення; між досягнутим учнями рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками, необхідними для розв'язання поставлених пе­ред ними нових завдань; між фронтальним викладом ма­теріалу й індивідуальним характером його засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і учнями; між теоретич­ними знаннями й уміннями використовувати їх на прак­тиці та ін. Мистецтво вчителя полягає у з'ясуванні й ви­користанні цих суперечностей для активізації пізна­вальної діяльності учнів.

 

2. Функції та мотиви навчання. Типи навчання, їх характеристика.

Навчання — одна із стрижневих складових педагогічного процесу в різних освітніх системах — виконує певні функції.

Освітня функція у традиційно­му навчанні є базовою і передбачає озброєння учнів, пер­шою чергою, певною системою знань, навичок і вмінь.

Нині освітня функція втрачає провідну роль, поступаючись своїм місцем функціям виховній, розвитковій і самовдосконалення.  Це  вимога дня. Освіта, враховуючі швидкоплинні зміни, має забезпечувати передумови для навчального процесу впродовж усього життя за типом «включення—виключення».

Виховна функція невіддільна від освітньої і спрямонл на на забезпечення єдності навчально-виховного процесу її різних освітньо-виховних системах,  на  його  гуманізацію  Ця функція сприяє формуванню основних рис громадя­нина Української держави. «Людина без виховання, як тіло без душі», — з народної мудрості.

Розвиткова    функція,  особливо для духовною психічного   й   фізичного   розвитку   учня, має глибокий соціально-психологічний і педагогічний зміст. Смисл і меті освіти — забезпечення постійного розвитку учня, його духовне становлення, гармонізація відносин із собою та іншими, із соціальним оточенням. У такий спосіб освіта на державному рівні створює умови для розвитку і саморозвитку, виховання і самовиховання, учіння й самоучіння всіх і кожного. У процесі вивчення різноманітних навчальних предметі!» відбувається цілеспрямований розвиток духовних і психічних здібностей учнів, а практичні заняття, крім того, забезпечують розвиток фізичних сил.

Функція самовдосконалення має забезпечити постійну самоосвіту учнів, самовиховання, систематичне формування навичок і вмінь учіння, а також мотивацію навчально пізнавальної та майбутньої професійної діяльності.   Виокремлення цієї функції означає орієнтацію освіти на європейський і світовий освітні рівні, в педагогічній теорії яких особлива увага звертається на самовдосконалення, самонавчання, самореалізацію особистості, досягнення нею життєвого успіху  Отже, реалізація цих чотирьох функцій є підтверджен­ням однієї з основних закономірностей педагогічного про­цесу — єдності навчання, виховання, розвитку й самовдос­коналення. Таким чином, функції визначають мету дидактичного процесу і відповідають на запитання: «Для чого навчають учнів у різних освітньо-виховних системах?»

У практичній педагогіці вся багатогранність мотивів нав­чальної діяльності учнів об'єднується у три взаємопов'язані групи.

1. Безпосередньо-спонукальні  мотиви, основані на емоційних  проявах  особистості,  на  позитивних  чи негативних  емоціях  яскравість, новизна,  цікавість, зовнішньо привабливі  атрибути; цікаве викладання, привабливість особистості вчителя; бажання отримати похвалу, нагороду (за виконане завдання), боязнь одержати негативну оцінку, покарання, страх перед  учителем, батьками, небажання бути об'єктом обговорення в класі і под.

2. Перспективно-спонукальні мотиви  ґрунтуються на розумінні значущості знання взагалі; навчального предмета зокрема: усвідомлення світоглядного, соціального, практично прикладного значення предмета, тих чи інших конкретних знань і вмінь; зв'язок навчального предмета з майбутнім самостійним життям (вступ до інституту, вибір професії, створення сім'ї і под.); сподівання на отримання в перспективі нагороди; розвинуте почуття  обов'язку, відповідальності.

3. Інтелектуально-спонукальні мотиви базуються   на одержанні задоволення від самого процесу пізнання; інтерес до знань, допитливість,  намагання розширити  свій культурний рівень,  оволодіти  певними  уміннями і навичками, захопленість самим процесом вирішення навчально-пізнавальних задач і под.

У середні віки склався догматичний тип навчання. Його суть - механічне заучування учнями догматів Святого Письма. Основними видами діяльності учнів були: слухання, читання, механічне запам'ятовування і дослівне відтворення тексту.

На зміну догматичному навчанню прийшло пояснювально-ілюстративне. Воно характеризується тим, що учні сприймають і відтворюють знання, викладені вчителем в обробленому, готовому вигляді. Цей вид навчання науково обґрунтований і описаний на початку XIX століття Й.Гербартом.

Діяльність учителя полягає в представленні, "поданні" інформації за допомогою словесних пояснень і наочності. Ді­яльність учнів - сприймання, розуміння, запам'ятовування і відтворення інформації, яку повідомляє учитель, тобто репродуктивне засвоєння знань, умінь і навичок.

Пояснювально - ілюстративне навчання як шлях формування знань, безперечно, має переваги: подання і засвоєння знань здійснюється в системі, послідовно, в економічному режимі і темпі, для великої кількості учнів одночасно. Але цей підхід має і недоліки: зосередження уваги на запам'ятовуванні і відтворенні навчального матеріалу, який повідомляє учитель, не дозволяє розвивати розумові здібності й уміння учнів: бачити проблеми, ставити питання, аналізувати і зіставляти факти тощо, які згідно з сучасною дидактикою є найважливішою метою навчання, поряд із формуванням знань і основ базової культури учнів.

Унаслідок пошуку виду навчання, який дозволив би нав­чати критичного, продуктивного мислення (на противагу репродуктивному) з'являється проблемне навчання. Модель проблемного навчання походить від методів системи Д.Дьюї. Суть проблемного навчання полягає в організації вчителем самостійної пошукової діяльності учнів, у процесі якої вони засвоюють нові знання, розвивають загальні здібності, дослідницьку активність і творчі вміння. При цьому процес навчання уподібнюється науковому пошукові і відображається в поняттях: проблема, проблемна ситуація, гіпотеза, засоби вирішення, експеримент, результати пошуку. На кожному із зазначених етапів учитель здійснює функцію управління процесом учіння і переведення учня з досягнутого рівня на вищий рівень пізнавальної самостійності, від звичайної активності (сприймання учнем пояснення вчителя, засвоєння зразка розумової дії в умовах проблемної ситуації, виконання самостійної роботи) до творчої активності .

Головною особливістю проблемного навчання є цілеспрямоване використання вчителем проблемних ситуацій, які виникають поза його бажанням (об'єктивно), і ситуацій, створених ним спеціально.

Проблемна ситуація - це психічний стан утруднення, неможливість пояснити факт чи розв'язати задачу, спираючись на наявні знання. Існують, як показують дослідження, характерні для педагогічної практики типи проблемних ситуацій, які є загальними для всіх предметів1.

Переваги проблемного навчання: учні залучаються до активної інтелектуальної чи практичної діяльності, переживаючи при цьому сильні позитивні емоції (інтерес, задоволення, радість); виховуються навички творчого засвоєння знань (застосування способів творчої діяльності); виховуються навички творчого застосування знань (застосування засвоєних знань у новій ситуації) і вміння вирішувати навчальні проблеми; формується і нагромаджується досвід творчої діяльності (оволодіння методами наукового дослідження, вирішення практичних проблем тощо).

Проте все це можливе за певних умов. Проблемне навчання не дає результатів, якщо учні мають недостатній розвиток і низький рівень знань. Воно також вимагає високої предметної і методичної кваліфікації вчителя. Проблемне навчання потребує багато часу, тому його слід використовувати у поєднанні з іншими видами навчання.

Програмоване навчання є особливим видом самостійного здобування знань. Учіння здійснюється як чітко керований процес, бо матеріал, що вивчається, розбивається на дрібні, легко засвоювані дози. Дози пропонуються для засвоєння послідовно. Після вивчення кожної дози наступає перевірка засвоєння. Якщо доза засвоєна - переходять до наступної. Це і є "кроком" навчання: пред'явлення, засвоєння, перевірка. Отже, управління навчанням здійснюється за допомогою команд з боку вчителя.

Головну роль у програмованому навчанні відіграє нав­чальна програма - послідовність кроків, кожен з яких є мікроетапом в оволодінні знаннями або вміннями. Мікроетап (крок програми) складається з трьох частин: порції навчального матеріалу, контрольного завдання і вказівки щодо повторення попереднього або переходу до наступного кроку програми. Програми бувають лінійними, розгалуженими і змішаними. За лінійною програмою учні засвоюють навчальний матеріал завдяки малим крокам і оперативній перевірці. Розгалужена програма передбачає поділ матеріалу на більші частини (параграф, підтему), диференціацію проходження програми залежно від підготовленості учнів. Змішана програма передбачає поділ навчального матеріалу на різні за обсягом порції з урахуванням дидактичної мети, вікових можливостей учнів та характерних особливостей теми; застосування різних форм відповідей учнів на контрольні завдання (заповнення пропусків, вибір відповіді із заданого переліку тощо); диференціацію залежно від здібностей і рівня знань учнів. У всіх випадках прямий і зворотний зв'язок учителя з учнем здійснюється з використанням спеціальних засобів: програмованих навчальних посібників різного виду, нав­чальних машин (інформаційних, екзаменаторів, репетиторів, тренажерів), комп'ютерів.

Перевагою цього виду навчання є високі результати нав­чання, бо дрібні дози засвоюються безпомилково; одержання повної і постійної інформації про ступінь і якість засвоєння навчальної програми; кожен учень працює в зручному для нього режимі, тобто відсутня проблема відповідності темпу навчання індивідуальним можливостям учня; за рахунок економії часу на процесі передання інформації учитель має змогу збільшити час постійного контролю за процесом і результатом її засвоєння.

Недоліками      програмованого   навчання   є   обмеження розумового   розвитку   учня   репродуктивними   операціями; дефіцит спілкування  і  емоцій у навчанні. Крім того,  не кожний   навчальний   матеріал   піддається   програмуванню. Обмеженість   використання   його   в   Україні   пов'язане   з труднощами матеріального характеру: практично неможливо забезпечити процес навчання у всіх школах спеціальними програмованими   посібниками,  збірниками   вправ   і  задач, контрольних зав-дань тестового типу та іншим.

Модульне (блочно-модульне) навчання виникло на основі ідей і принципів програмованого навчання. Воно передбачає таку організацію процесу навчання, за якої учитель і учні працюють з навчальною інформацією, згрупованою у модулі. Кожен модуль є завершеним і відносно самостійним. Сукупність модулів складає єдине ціле при розкритті навчальної теми чи всієї навчальної дисципліни. Зокрема, цільовий модуль створює перше уявлення про нові об'єкти, явища,   події.   Інформаційний  модуль   представляє   собою систему необхідної інформації у вигляді розділів, параграфів книги, комп'ютерної програми. Операційний модуль включає весь перелік практичних завдань, вправ і питань для самостійного практичного впровадження одержаної інформації. Модуль перевірки результатів засвоєння нової навчальної інформації представлений системою питань для заліку, екзамену, тестів і творчих завдань, упорядкованих у посібнику. Учні дотримуються вказівок і навчаються самостійно. У цьому посібнику частково використовується модульний підхід.

 

3,4. Процес навчання та Учіння.

Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Адже навчальний процес охоплює всі компонен­ти навчання (викладача, використовувані ним засоби і ме­тоди навчання, учня, який працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома, забезпечення навчаль­ного процесу наочністю й технічними засобами), а процес навчання — взаємодію учителя й учня.

Навчання як один з видів людської діяльності склада­ється з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учіння.

Викладання діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, організації спостережень, лабораторних і практич­них занять, керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці якості знань, умінь та навичок.

Головною фігурою у процесі викладання є вчитель, ви­кладач, з ініціативи якого відбувається навчальна взаємо­дія з учнями.

Учіння цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, ово­лодіння вміннями і навичками.

У широкому значенні учіння полягає в оволодінні уч­нями соціальним досвідом з метою його використання в практичному житті.

У процесі навчання відбувається взаємодія між учите­лем і учнем, а не просто вплив учителя на учня. Вчитель може навчати учнів безпосередньо або опосередковано — через систему завдань. Результативність цього процесу за­лежить від стилю спілкування учителя з учнем, впливу навколишнього середовища.

Процес навчання формують взаємопов'язані компо­ненти: цільовий (постановка конкретної мети вивчення навчального матеріалу на уроці, вивчення навчальної дис­ципліни та освітньої мети навчально-виховного закладу певного типу); стимулююче-мотиваційний (створення умов, які спонукають учнів до активної навчально-пізна­вальної діяльності, формують у них позитивну мотивацію цієї діяльності); змістовий (оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і підручників, продуманість змісту кожного навчального заняття); операційно-дієвий (добір прийомів, методів і ор­ганізаційних форм навчання, оптимальне поєднання фронтальної, групової та індивідуальної роботи щодо за­своєння учнями змісту навчального матеріалу, вироблен­ня в них відповідних умінь та навичок); контрольно-регу­люючий (контроль за засвоєнням учнями знань, набуттям умінь і навичок, внесення необхідних коректив до змісту і методики навчання з метою підвищення ефективності про­цесу навчання); оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного учня, причин неуспішно­сті в кожному конкретному випадку і відповідна робота щодо їх усунення).

Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколиш­ньої дійсності, умови істинності пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей.

Процеси навчання і наукового пізнання єднає їх спря­мованість на пізнання істини законів і закономірностей об'єктивної дійсності. І навчання, і пізнання відбуваються за схемою: живе спостереження об'єкта навчання чи пізнан­ня — осмислення істотних властивостей, особливостей, зв'язків цього об'єкта — застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка здобутого у процесі пізнання знання на практиці. Навчання можна вважати специфічною формою пізнання об'єктивної дійсності, на­буття суспільного досвіду.

Між процесами навчання і наукового пізнання існують і певні відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об'єктивно неможливе відкриття нових знань, оскільки уч­ні засвоюють уже пізнані істини. Водночас відбувається дослідження об'єкта пізнання, який може бути представле­ний наочним або словесним зображенням. Якщо на пізнан­ня певних явищ, процесів людство витратило десятки й сотні років, учень під час навчання засвоює знання про них упродовж року. У процесі пізнання учні тільки здобувають нові знання, під час навчання, крім засвоєння цих знань, вони опановують уміння і навички. Якщо у пізнанні крите­рієм істини є практика, то у навчанні перевіряти істинність знання нема потреби. У процесі його практика допомагає краще зрозуміти і засвоїти навчальний матеріал.

У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб уч­ні навчилися свідомо користуватися формами і прийома­ми пізнавальної діяльності, могли правильно застосовува­ти наукові принципи й методи у поясненні явищ природи, суспільства, духовного світу людини. За таких умов про­цес навчання формуватиме в учнів основи наукового мис­лення.

У навчальному процесі знаходять вияв відомі положен­ня філософії про взаємозв'язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей, заперечення заперечення, пе­рехід кількісних змін у якісні.

Рушійними силами навчального процесу є такі його су­перечності: між зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і загальним станом цього процесу, який потребує постійного вдосконалення; між досягнутим учня­ми рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками, необхідними для розв'язання поставлених пе­ред ними нових завдань; між фронтальним викладом мате­ріалу й індивідуальним характером його засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і учнями; між теоретич­ними знаннями й уміннями використовувати їх на практи­ці та ін. Мистецтво вчителя полягає у з'ясуванні й викорис­танні цих суперечностей для активізації пізнавальної ді­яльності учнів.

Категорія: Державний іспит із педагогіки | Додав: damar (29.07.2007)
Переглядів: 2503 | Рейтинг: 4.7/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]