Головна » Статті » Педагогіка » Державний іспит із педагогіки |
16. Навчальні плани Вимоги держави і суспільства до
змісту, обсягу та рівня загальноосвітньої підготовки громадян України визначає
державний стандарт загальної середньої освіти, основоположним документом якого
є Базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів. Він дає цілісне
уявлення про структуру загальної середньої освіти через інваріативну і
варіативну складові; окреслює освітні галузі та розподіл годин між ними за
роками навчання; визначає гранично допустиме тижневе навантаження учнів для
кожного класу; встановлює кількість навчальних годин, фінансованих з бюджету.
Інваріативна складова змісту є спільною для всіх загальноосвітніх закладів
України і визначає її загальнодержавний компонент. Варіативну складову формує
навчальний заклад з урахуванням інтересів, здібностей, життєвих планів учнів,
вона є суттєвим засобом забезпечення повноцінного розвитку особистості кожного
школяра. На основі Базового навчального
плану Міністерство освіти і науки України розробляє та затверджує типові навчальні
плани для різних типів загальноосвітніх навчальних закладів, які трансформують
зміст шкільної освіти у площину навчальних предметів і курсів. Місцеві органи
управління освіти можуть доповнювати їх за рахунок годин варіативної частини
навчальних предметів і курсами, специфічними для даного регіону. Навчальний план —
документ, що визначає структуру навчального року, перелік та розподіл предметів
для вивчення в конкретному навчальному закладі, тижневу й річну кількість годин,
відведених на кожний навчальний предмет. Навчальний план має бути
спрямованим на всебічний розвиток особистості учня, забезпечувати потреби
суспільства у вихованні підростаючого покоління, враховувати рівень розвитку
вітчизняної і зарубіжної науки, рівень розвитку учнів, їх навчальних
можливостей, потреб та інтересів, здобутки національної культури, національні
традиції. Як правило, він містить державний і шкільний компоненти змісту
освіти. Державний компонент змісту освіти. Його розробляє Міністерство освіти і науки України.
Він покликаний забезпечити соціально необхідний для коленої людини обсяг і
рівень знань, умінь і навичок, охоплюючи такі предмети і курси (освітні
галузі). На державний компонент припадає 80% навчального часу, з яких 35% відведено
на вивчення суспільно-гуманітарних навчальних дисциплін, 25 — природничо-математичних,
16 — оздоровчо-трудових, 5% — естетичних наук. Шкільний компонент змісту освіти. Охоплює вибірково-обов'язкові предмети,
індивідуальні та групові заняття, курси за вибором і профільне навчання,
факультативи. У середній загальноосвітній школі на це передбачено 71 год. на
тиждень (20,1% навчального часу). Резервом часу відає шкільна рада, яка
використовує його для задоволення потреб дітей в організації компенсуючих і
розвиваючих знань з окремих предметів, введення нових курсів, поглибленого і
профільного їх вивчення, занять учнів за індивідуальними програмами. Шкільний
компонент повинен враховувати регіональні особливості й умови, в яких працює
школа, зокрема, мову національностей у місцях їх компактного проживання
відповідно до Закону України «Про освіту». Навчальний план з
профільного навчання (10—12 класи) складається з таких частин: а) цикл
профільних предметів; б) загальний цикл предметів; в) курси за вибором для всіх
профілів. Обов'язковими є предмети:
українська мова, історія України, інформатика та іноземна мова. Група профільних
предметів складається з інваріативної і варіативної частин. До інваріативної
частини профільних предметів належать українська мова, історія України,
іноземна мова, інформатика і комп'ютерна техніка. Варіативну частину
профільних предметів становлять ті, які винесено в назву профілю і які є його
основою. Наприклад, історико-філологічний: українська мова, українська
література, історія України, всесвітня історія, зарубіжна література;
історико-правознавчий: історія України, всесвітня історія, правознавство;
фізико-математичний: фізика, алгебра, геометрія. Решта загальноосвітніх навчальних
предметів викладаються на рівні ознайомлення та розуміння учнями в оптимально
зінтегрованому режимі. Утворюючи загальний цикл предметів, учителі повинні
підтримати загальноосвітній і загальнокультурний рівень випускників середніх
навчальних закладів. Додатковими годинами за вибором
учні можуть посилити вивчення профільних предметів або вивчати наближені до
них спецкурси. Типові навчальні плани
встановлюють сумарне гранично допустиме навчальне навантаження учнів, тобто
кількість навчальних годин на рік: 1—2 класи — 700; 3— 4 класи — 790; 5 клас —
860; 6—7 класи — 890; 8—9 класи — 950; 10—12 — 1030 годин. Навчальний рік у загальноосвітніх
навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типів і форм власності
починається у День знань — 1 вересня і закінчується не пізніше 1 липня наступного
року. Тривалість навчального року в загальноосвітніх навчальних закладах І
ступеня не може бути меншою 175 робочих днів, II—III ступенів
— 190 робочих днів без урахування часу на складання іспитів, тривалість яких
не повинна перевищувати трьох тижнів. Тривалість уроків у
загальноосвітніх навчальних закладах становить 35 хв. — у перших, 40 хв. — у
других— четвертих, 45 хв. — у п'ятих—дванадцятих класах. Зміна тривалості
уроків можлива за погодженням з відповідними органами управління освітою та
органами санітарно-епідеміологічної служби. Структуру навчального року (за
семестрами) й тривалість навчального тижня встановлюють загальноосвітні
навчальні заклади в межах часу, передбаченого робочим навчальним планом, за
погодженням з відповідним органом управління освітою. Тривалість канікул у
загальноосвітніх навчальних закладах упродовж навчального року не може бути
меншою ЗО календарних днів. На основі типових
навчальних планів загальноосвітні навчальні заклади складають робочі плани на
поточний навчальний рік, в яких відображено особливості організації
навчально-виховного процесу. 17. Сутність методів, прийомів і засобів навчання. Підходи до
класифікації методів навчання. Метод навчання — взаємопов'язана діяльність викладача та учнів,
спрямована на засвоєння учнями системи знань, набуття умінь і навичок, їх
виховання і загальний розвиток. У вузькому значенні метод навчання є способом
керівництва пізнавальною діяльністю учнів, що має виконувати три функції:
навчаючу, виховну і розвиваючу. Він є складним педагогічним явищем, в якому
поєднані гносеологічний, логіко-змістовий, психологічний, педагогічний аспекти.
Складовою методу навчання є прийом навчання. Прийом навчання — сукупність конкретних навчальних ситуацій,
що сприяють досягненню проміжної (допоміжної) мети конкретного методу. Чим
багатший арсенал прийомів у структурі методу, тим він повноцінніший та
ефективніший. Методи навчання класифікують на загальні (можуть
використовуватися в процесі навчання будь-яких навчальних предметів) і
спеціальні (застосовуються для викладання окремих предметів, але не можуть
бути використані при викладанні інших предметів). За іншою класифікацією їх
поділяють на: методи готових знань (учні пасивно сприймають подану викладачем
інформацію, запам'ятовують, а в разі необхідності відтворюють її) і
дослідницький метод (передбачає активну самостійну роботу учнів при засвоєнні
знань: аналіз явищ, формулювання проблеми, висунення і перевірка гіпотез,
самостійне формулювання висновків), який найбільш повно реалізується в умовах
проблемного навчання. Залежно від походження інформації виділяють: словесні,
наочні та практичні методи; від мети: методи здобуття нових знань, метод
формування умінь і навичок, метод застосування знань на практиці, методи
творчої діяльності, методи закріплення знань, умінь і навичок, методи
перевірки і оцінювання знань, умінь і навичок. Досить розгалуженою є класифікація методів навчання
за особливостями навчально-пізнавальної діяльності учнів, яку складають:
пояснювально-ілюстративний (інформаційно-рецептивний) метод: викладач
організує сприймання та усвідомлення учнями інформації, а учні здійснюють
сприймання (рецепцію), осмислення і запам'ятовування її; репродуктивний:
викладач дає завдання, у процесі виконання якого учні здобувають уміння
застосовувати знання за зразком; проблемного виконання: викладач формулює проблему
і вирішує її, учні стежать за ходом творчого пошуку (учням подається
своєрідний еталон творчого мислення); частково-пошуковий (евристичний):
викладач формулює проблему, поетапне вирішення якої здійснюють учні під його
керівництвом (при цьому відбувається поєднання репродуктивної та творчої
діяльності учнів); дослідницький: викладач ставить перед учнями проблему, і ті
вирішують її самостійно, висуваючи ідеї, перевіряючи їх, підбираючи для цього
необхідні джерела інформації, прилади, матеріали тощо. Залежно від особливостей викладання та учіння, в яких
поєднуються методи викладання (діяльність викладача) з відповідними методами
учіння (діяльність учнів): інформаційно-повідомляючий метод викладання і
виконавчий метод учіння. Передбачають викладання навчального матеріалу без
докладного пояснення, узагальнення й систематизації, а учні — заучують його
без достатнього аналізу та осмислення; пояснювальний метод викладання і
репродуктивний метод учіння. Викладач не тільки повідомляє певні факти, але й
пояснює їх, домагаючись осмислення, засвоєння учнями (учні засвоюють матеріал
на рівні розуміння і запам'ятовування); інструктивно-практичний метод
викладання і продуктивно-практичний метод учіння. Викладач інструктує учнів
словесними, наочними або практичними способами, як виконувати певні практичні
дії; учні за допомогою вправ відшліфовують різні уміння і навички;
пояснювально-спонукальний метод викладання і частково-пошуковий метод учіння.
Викладач частину навчального матеріалу подає в готовому вигляді, іншу частину
— через проблемні завдання; учні засвоюють навчальний матеріал як за допомогою
репродуктивного, так і творчого, дослідницького методу; спонукальний метод
навчання і пошуковий метод учіння. Викладач ставить перед учнями проблемні
питання і завдання, організовуючи їх самостійну діяльність; учні самостійно
здобувають і засвоюють нові знання в основному без допомоги викладача. Беручи за основу логіку побудови навчального матеріалу,
розрізняють індуктивні, дедуктивні та традуктивні методи; логіку викладання —
аналітичні, систематичні, аналітико-синтетичні, аналогічно-індуктивні,
синтетично-дедуктивні; характеру пізнавальної діяльності — ілюстративні, продуктивні,
творчі, акроматичні, катехізичні (запитальні) методи; ступінь самостійної
роботи учнів у процесі навчання — подаючі методи (діяльність учнів в основному
зводиться до сприймання словесної або наочної інформації), методи взаємодії
викладача та учнів (наприклад, бесіда, дискусія тощо), методи самостійної роботи
учнів; спосіб вирішення пізнавального завдання: емпіричні (засновані на
досвіді, експерименті) і теоретичні (засновані на логічному аналізі) методи.
Досить широко в педагогіці почали використовувати методи проблемного і
програмованого навчання. Так званий бінарний підхід до класифікації методів
навчання, що враховує одночасно навчальну діяльність викладача і пізнавальну
діяльність учнів, передбачає: методи організації і здійснення навчально-пізнавальної
діяльності; методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної
діяльності; методи контролю і самоконтролю за ефективністю
навчально-пізнавальної діяльності. Така розгалуженість класифікаційних типів методів
навчання цілком закономірна. Однак відсутність єдиної загальновизнаної системи
методів спричиняє труднощі для обміну й поширення досвіду, невизначеність місця
конкретного методу в різних класифікаційних системах. Успішність процесу навчання, ефективність використання
в ньому розглянутих методів навчання значною мірою залежать від матеріальних
передумов. Засоби навчання — допоміжні матеріальні засоби школи з їх специфічними
дидактичними функціями. Слово вчителя — найістотніший засіб навчання. За допомогою
слова вчитель організовує засвоєння знань учнями, формування в них практичних
умінь і навичок. Викладаючи новий матеріал, він спонукає учнів до роздумів над
ним. Підручник як важливий засіб навчання слугує учневі для
відновлення в пам'яті, повторення та закріплення знань, здобутих на уроці,
виконання домашнього завдання, повторення пройденого матеріалу. Інші засоби навчання виконують різноманітні функції:
одні заміняють учителя як джерело знань (кінофільми, магнітофон, навчальні
пристрої та ін.); другі — конкретизують, уточнюють, поглиблюють відомості, які
повідомляє вчитель (картини, карти, таблиці та інший наочний матеріал); треті —
є прямими об'єктами вивчення, дослідження (машини, прилади, хімічні речовини,
предмети живої природи); четверті — «посередники» між школярем і природою або
виробництвом у тих випадках, коли безпосереднє вивчення останніх неможливе або
утруднене (препарати, моделі, колекції, гербарії тощо); п'яті використовують
переважно для озброєння учнів уміннями та навичками — навчальними і виробничими
(прилади, інструменти та ін.); шості — символічні (знакові) засоби (історичні
та географічні карти, графіки, діаграми тощо). Спеціальні технічні засоби
навчання (ТЗН) — необхідний
чинник засвоєння знань. До них належать: дидактична техніка (кіно-, діапроектори,
телевізори, відеомаг-нітофони, електрофони), аудіовізуальні засоби; екранні посібники
статичної проекції (діафільми, діапозитиви, транспаранти, дидактичні матеріали
для епіпроекції), окремі посібники динамічної проекції (кінофільми,
кінофрагмен-ти та ін.), фонопосібники (грам- і магнітофонні записи),
ві-деозаписи, радіо- і телевізійні передачі. Ефективному використанню засобів навчання сприяє
кабінетна система навчання, що передбачає проведення занять з усіх предметів у
навчальних кабінетах, обладнаних посібниками, літературою, дидактичними
матеріалами, технічними засобами, а також позаурочних занять. Така система
сприяє швидкому «проникненню» учнів у предмет, що вивчається на уроці; створює
кращі можливості для використання наочності, ТЗН та умови для цікавої
організації позаурочної роботи з предмета і позакласної виховної роботи з
учнями. Щоправда, вона створює і певні проблеми, пов'язані з труднощами у
складанні розкладу занять, підтриманні санітарного стану в класі; зайві пересування
в коридорах. Комп'ютеру належить чільне місце серед сучасних технічних
засобів навчання. Перелік професій, пов'язаних з використанням комп'ютерів,
дедалі ширшає. Тому вміти працювати з ними повинен кожний, і школа не може стояти
осторонь цієї справи. Узагальнивши сучасні уявлення про можливості
комп'ютеризації в царині освіти, можна виявити такі чотири напрями використання
комп'ютерів: 1) комп'ютер як об'єкт вивчення; 2) комп'ютер як засіб навчання;
3) комп'ютер як складова частина системи управління народною освітою; 4)
комп'ютер як елемент методики наукових досліджень. За допомогою комп'ютера як засобу навчання можна
реалізувати програмоване і проблемне навчання. Комп'ютер використовують для
навчального моделювання науково-технічних об'єктів і процесів. Використання
комп'ютера в процесі навчання сприяє також підвищенню інтересу й загальної
мотивації навчання завдяки новим формам роботи і причетності до пріоритетного
напряму науково-технічного прогресу; активізації навчання завдяки використанню
привабливих і швидкозмінних форм подання інформації, змаганню учнів з машиною
та самих із собою, прагненню отримати вищу оцінку; індивідуалізації навчання —
кожен працює в режимі, який його задовольняє; розширенню інформаційного і
тестового «репертуарів», доступу учнів до «банків інформації», можливості
оперативно отримувати необхідні дані в достатньому обсязі; об'єктивності
перевірки й оцінювання знань, умінь і навичок учнів. Водночас педагоги повинні враховувати й негативні моменти.
Передусім робота з комп'ютером швидко стомлює учнів, може погано впливати на
зір або навіть призводити до розладу нервової системи. Комп'ютеризоване
навчання не розвиває здатності учнів чітко й образно висловлювати свої думки,
істотно обмежує можливості усного мовлення, формуючи логіку мислення на шкоду
збагаченню емоційної сфери. В умовах автоматизованого навчання швидко формуються
егоїстичні нахили людини, загострюється індивідуалізм, розширюється
конкурентність, сповільнюється виховання колективізму, взаємодопомоги.
Здебільшого інтерес до програми з обмеженою інформативністю швидко згасає.
Оскільки діалог з машиною синтаксично збіднений, учень нерідко почувається
«дурнішим» за комп'ютер, що згодом може стати причиною стійкого негативізму до
машини1 . Загалом спілкування з комп'ютером сприяє розвиткові
інтелектуального, духовного та морального потенціалу учнів, виховує уміння
планувати й раціонально будувати трудові операції, точно визначати цілі
діяльності, формує акуратність, точність і обов'язковість. 18. Характеристика методів організації
навчально-пізнавальної діяльності За характером логіки пізнання та рівнем самостійної
розумової діяльності виділяють наступні методи: ілюстративні, продуктивні,
творчі, акроматичні, катехізичні, подаючі методи (діяльність учнів в основному
зводиться до сприймання словесної або наочної інформації), методи взаємодії
викладача та учня, методи самостійної роботи учня. Словесні методи: розповідь, бесіда, лекція, інструктаж,
робота з підручником. Розповідь — це монологічний виклад навчального матеріалу,
який використовується для послідовного, систематизованого, дохідливого,
емоційного повідомлення знань. Здебільшого розповідь використовується для
викладу описового навчального матеріалу. Найчастіше вона містить міркування
учителя, аналіз фактів, прикладів, тобто поєднується з поясненням матеріалу,
який вивчається. Бесіда (вступна, повідомлення,
повторення, контрольна) —
діалогічний метод викладу навчального матеріалу. Суть бесіди в тому, щоб за
допомогою цілеспрямованих і вміло поставлених питань спонукати учнів до
актуалізації (пригадування) вже відомих знань і досягти засвоєння нових знань
шляхом самостійних роздумів, висновків і узагальнень. Метод найчастіше
застосовується тоді, коли нова тема є порівняно не складною, а в учнів уже
склалися про неї певні уявлення або усталилися життєві спостереження, які дозволяють
осмислити і засвоїти знання евристичним шляхом. За призначенням виділяють
бесіди вступні або організаційні, повідомлення нових знань (сократичні,
евристичні та ін.); синтезуючі або закріплюючі; контрольно-коректуючі. Лекція. (вступна,
інформаційна, проблемна, вдвох) Від інших методів словесного викладу вона
відрізняється: а) більш строгою структурою; б) логікою викладу навчального
матеріалу; в) великим обсягом інформації, яка повідомляється; г) системним
характером викладу знань. Лекція використовується для викладу більшого за
обсягом матеріалу, займає цілий урок, а інколи й здвоєні уроки. Наочні методи: демонстрація, ілюстрація, самостійне
спостереження, вправи, лаб., графічні роботи, проекти. Демонстрація. Метод полягає в наочно-чуттєвому ознайомленні
учнів з явищами, процесами, об'єктами в їх природному вигляді.
Використовується для розкриття динаміки явищ, які вивчаються, а також для
ознайомлення із зовнішнім виглядом предмета, його внутрішньою будовою та ін.
При цьому увага учнів концентрується на суттєвих властивостях предметів, явищ,
процесів. Велику дидактичну цінність має демонстрація реальних предметів. Ілюстрація передбачає показ і сприймання предметів,
процесів і явищ у їх символічному зображенні за допомогою карт, плакатів,
портретів, фотографій, малюнків, схем, репродукцій тощо. Методи демонстрації
та ілюстрації використовуються у взаємозв'язку. Інші методи: репродуктивний, проблемний,
частково-пошуковий, дослідницький, аналізу, порівняння, узагальнення,
виокремлення головного. Репродуктивний метод. Репродукція — відтворення готових зразків.
Репродуктивний метод має такі ознаки: 1) знання учням пропонуються в
«готовому» вигляді; 2) учитель не тільки повідомляє знання, а й пояснює їх; 3)
учні свідомо засвоюють знання, розуміють їх і запам'ятовують; критерієм
засвоєння є правильне відтворення (репродукція) знань; 4) міцність засвоєння
забезпечується шляхом багаторазового повторення знань. Метод проблемного
викладу знань є перехідним від виконавчої до творчої діяльності. Метод має
такі ознаки: Частково-пошуковий (евристичний)
метод, має такі характерні
ознаки: Знання учням не пропонуються в «готовому» вигляді, їх потрібно
здобувати самостійно. Отже, навчальна діяльність розвивається за схемою: учитель
- учні - учитель - учні і т. д. Частину знань повідомляє учитель, частину учні
здобувають самостійно, відповідаючи на поставлені питання чи вирішуючи
проблемні завдання. Звідси метод одержав назву частково-пошукового. Дослідницький метод зводиться до того, що: 1. Учитель разом
з учнями формує проблему, вирішенню якої присвячується проміжок навчального
часу. 2. Знання учням не повідомляються. 3. Навчальний процес характеризується
високою інтенсивністю. Достоїнство методу - творче засвоєння знань. Недоліки
- значні витрати часу та енергії учителів і учнів. Самостійна робота учнів (поза
контролем учителя) — домашня
навчальна робота школярів. Суть методу в самостійному виконанні завдань
учителя з метою повторення і глибшого засвоєння матеріалу, який вивчається,
його застосування на практиці. Домашні завдання за своїм змістом включають: 1)
засвоєння нового матеріалу за підручником; 2)
виконання усних вправ (заучування хронологічної таблиці з історії,
придумування прикладу з біології та ін.); 3) виконання письмових вправ; 4)
виконання творчих робіт з літератури; 5) підготовку доповідей (у старших
класах); 6) проведення спостережень з біології, географії, фізики; 7) виконання практичних та лабораторних робіт з
біології, хімії, фізики; 8) виготовлення
таблиць, діаграм, схем з матеріалу, який вивчається. Катехізична бесіда – метод навчання у середньовічній
школі шляхом механічного заучування на пам’ять питань і готових на них
відповідей. | |
Переглядів: 4908 | |
Всього коментарів: 0 | |