ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ

1. Сутність виховання, його мета. Завдання складових частин всебічного, гармонійного розвитку особистості.

Виховання — соціально і педагогічно організований процес фор­мування людини як особистості.

Виховання дітей шкільного віку здійснюють у процесі навчання і виховної роботи у школі та за її межами. Воно є цілісним процесом, у якому органічно поєднані змістова (сукупність виховних цілей) і процесуальна (самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя й учня, що пе­редбачає організацію і функціонування системи виховної діяльності та самовиховання учнів) сторони. Цей процес є двостороннім (обов'язкова взаємодія вихо­вателя і вихованця), цілеспрямованим (наявність конкрет­ної мети), багатогранним за завданнями і змістом, склад­ним щодо формування і розкриття внутрішнього світу дити­ни, різноманітним за формами, методами і прийомами, неперервним (у вихованні канікул бути не може), тривалим у часі (людина виховується все життя). Ефективність його залежить від рівня сформованості мотиваційної бази.

У процесі виховання педагог має постійно дбати про формування у дітей певних мотивів самовиховання через актуалізацію необхідних потреб. Поступово в процесі за­своєння знань, набуття соціального досвіду кожна особи­стість самостійно починає усвідомлювати потреби, які сти­мулюють внутрішні спонукальні сили — мотиви, програ­мує процес самовиховання. Структура процесу виховання передбачає:

1. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведі­нки. Це перший етап входження в систему виховного впли­ву, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Людина (дитина) стає членом певної соціаль­ної системи (сім'ї, колективу), де вже діють певні прави­ла, норми, яких їй доведеться дотримуватись.

2.  Формування почуттів (стійких емоційних відно­шень людини до явищ дійсності). Вони сприяють транс­формації певних дій особистості із сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що робить їх стій­кими, та активізації психічних процесів людини;

3. Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб'єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного). Переконання, що ґрунтуються на іс­тинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним моти­вом діяльності, а з другого — «стрижнем» поведінки осо­бистості. Тому виховання дітей і є формуванням у них психологічного «стрижня», без якого особистість буде без­вольною, позбавленою власного «Я».

4.  Формування умінь і звичок поведінки. Формування умінь (засвоєного способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує по­ступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Воно пов'язане з активною діяльністю осо­бистості у сфері реальних життєвих ситуацій.

Виховання є складним, багатогранним процесом, у яко­му тісно переплетені внутрішні (стосуються особи вихован­ця) та зовнішні (стосуються виховного середовища) супе­речності.

Внутрішні суперечності процесу виховання:

— між необмеженими можливостями розвитку люди­ни й обмежуючими умовами соціального життя. Перед­бачає створення оптимальних умов (побутових, психоло­гічних, організацію навчально-виховного процесу) для роз­витку, життєдіяльності дитини;

— між зростаючими соціально значущими завданнями, які потрібно вирішувати вихованцю, і можливостями, що обмежують його дії, спрямовані на їх вирішення. Це озна­чає, що розвиток особистості може призупинитися, якщо не ставити перед вихованцем нових, ускладнених, завдань;

—  між зовнішніми впливами і завданнями вихован­ня. Виховний процес потрібно будувати так, щоб його зміст і форми реалізації не викликали спротиву у вихованця.

Зовнішні суперечності:

—  невідповідність між виховними впливами школи і сім'ї. Інколи батьки не дотримуються вимог, які висуває до їхніх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність вимог, що негативно позначається на вихованні учнів;

—  зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на дітей оточення. Негативні чинники: вуличні підліткові групи, теле-, відеопродукція та ін. Усу­нути цю суперечність можна, формуючи в учнів внутрішню стійкість й уміння протистояти негативним впливам;

—  між окремими впливами вчителів, які працюють в одному й тому ж класі. Вони не завжди дотримуються прин­ципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується си­туативна поведінка, пристосовництво, безпринципність;

— між набутим негативним досвідом поведінки і но­вими умовами життя та діяльності. Передбачає існу­вання сформованого стереотипу негативної поведінки, який характеризується наявністю стабільних негативних взає­мозв'язків. На їх подолання спрямована виховна робота.

Зовнішні суперечності є тимчасовими, але вони мо­жуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому вчителі повинні зосередити увагу на їх виявленні, усу­ненні, профілактиці.

На процес виховання впливають (безпосередньо або опо­середковано) об'єктивні (особливості суспільного устрою, політичного режиму, соціально-економічного розвитку, на­ціональна самобутність, природне середовище) та суб'єк­тивні (соціально-педагогічна діяльність сім'ї, громадських організацій, навчально-виховних закладів, засобів масової інформації, закладів культури і мистецтва) чинники. Структурними елементами процесу виховання є мета, завдання, закономірності, принципи, методи, засоби, ре­зультати виховання та їх коригування. Сучасна школа вимагає докорінного переосмислення усієї системи виховання, оновлення змісту, форм і мето­дів духовного становлення особистості на основі гуманіза­ції життєдіяльності учня, створення умов для самореалізації у різних видах творчої діяльності. Всебічно і гармонійно сформована особистість є метою цивілізованого суспільства.

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історич­ному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіко­вій мудрості, духовності.

Правильно організоване національне виховання фор­мує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує національну та особисту гідність, совість і честь. Так фор­мується національний характер.

Головною метою національного виховання на сучасно­му етапі є передача молодому поколінню соціального до­свіду, багатства духовної культури народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина Укра­їни, які передбачають національну самосвідомість, розви­нуту духовність, моральну, художньо-естетичну, право­ву, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток ін­дивідуальних здібностей і таланту.

Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що виникають із розуміння мети життя.

Він об'єднує ціннісні орієнтації, життєві принципи і плани, рівень домагань, задуми і вчинки у цілісну лінію життєвої поведінки людини. Формування його залежить від виховання, умов життя і діяльності, від особливостей її власного досвіду. Залежно від сфер життєдіяльності фор­муються суспільні, політичні, національні, естетичні іде­али особистості.

Зміст національного виховання відображає в єдності його загальну мету, завдання й складові частини. Основ­ними складовими виховання, реалізація яких забезпечує всебічний і гармонійний розвиток особистості, є:

—  громадянське виховання: формування громадянсь­кості, яка дає змогу людині відчувати себе юридично, со­ціально, морально й політично дієздатною;

— розумове виховання: озброєння учнів знаннями ос­нов наук, формування наукового світогляду та національ­ної самосвідомості, оволодіння основними мислительними операціями, вироблення умінь і навичок культури ро­зумової праці;

— моральне виховання: формування в учнів загально­людських норм гуманістичної моралі (добра, взаєморозу­міння, милосердя, віри у творчі можливості людини), мо­ральних понять, поглядів, переконань, моральних почут­тів, вироблення навичок і звичок моральної поведінки, культури спілкування, культивування інтелігентності;

—  трудове виховання: ознайомлення учнів з наукови­ми основами сучасного виробництва, практична й психо­логічна підготовка їх до праці, свідомого вибору професії;

—  естетичне виховання: формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних сма­ків, вироблення вмінь і навичок привносити в життя кра­су, розвиток в учнів творчих здібностей;

—  фізичне виховання: виховання здорової зміни, під­готовка до фізичної праці, захисту Батьківщини.

Завдання сучасної системи виховання, які виплива­ють із суспільних потреб сьогодення, полягають у реаль­ному переході до педагогічної творчості та індивідуально­го впливу, у переорієнтації учнівських і вчительських ко­лективів на подолання авторитарно-командного стилю у ставленні до учнів. Пріоритетним стає гуманістичне ви­ховання — створення умов для цілеспрямованого систе­матичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, осо­бистості, індивідуальності.

Основні завдання виховної діяльності зумовлені пріо­ритетними напрямами реформування школи, визначени­ми Державною національною програмою «Освіта» («Ук­раїна XXI століття»), до яких належать:

— формування національної свідомості, любові до рід­ної землі, свого народу, бажання працювати задля держа­ви, готовності 'її захищати;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;

—  формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

—  прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націо­нальностей, які мешкають на території України;

—  виховання духовної культури особистості, створен­ня умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;

—  утвердження принципів вселюдської моралі: прав­ди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших чеснот;

—  формування творчої, працелюбної особистості, ви­ховання цивілізованого господаря;

—  забезпечення повноцінного фізичного розвитку ді­тей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров'я;

—  виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

— формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та громадянською відповідальністю.

3. Самовиховання, його сутність, умови, етапи, прийоми реалізації

Виховання і самовиховання є двома сторонами процесу формування особистості.

Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на ви­роблення у себе позитивних рис і подолання негативних.Передусім самовиховання потребує від людини знання себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Для збагачення учнів знаннями і вміннями проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю, по­чуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби, темперамент, а також розкривають сутність само­виховання, методи і прийоми роботи над собою. Матеріал для таких бесід можна знайти в книгах «Занимательная психология» К. Платонова, «Загадки человеческого «Я» Ф. Михайлова, «В мире мьісли и чувства» Ф. Гоноболіна.

Важливим аспектом самовиховання є логічне мислен­ня, вміння аналізувати кожен свій вчинок, що сприяє ви­робленню вимогливості до себе як постійної риси характе­ру, без якої неможливо досягти успіху. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають уч­нів до самоаналізу.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не зане­падати духом від невдач. Тому слід залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організова­ність, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартопують волю, доводять розпочату справу до кінця, перекону­ючись, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів, допомогти сформувати ідеали тим, хто їх не має.

Успішність процесу самовиховання значною мірою за­лежить від рівня розвитку колективу взагалі. У згуртова­ному колективі, де панує здорова громадська думка, ат­мосфера доброзичливості, розвинута взаємовимогливість, самовиховання відбувається, як правило, успішно.

Процес самовиховання тривалий і охоплює такі етапи: 1) з'ясування педагогами ставлення учнів до процесу самовиховання. З цією метою проводять анкетування На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед домага­ються усвідомлення вихованцем, що його доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної ро­боти над собою. Він також повинен збагнути, що самовихо­вання є його особистою справою і справою суспільства; 2. поява в учня прагнення до самовдосконалення. Пе­дагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою і сво­їм ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. У процесі самовиховання учень порівнює себе з ідеалом. Ос­кільки він сам постійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдосконалення, збагачення. Ідеал допомагає йо­му скласти програму самовиховання. На цьому етапі варто обговорити з учнями окремі фрагменти індивідуальних програм самоосвіти та самовиховання видатних осіб; 3. початок систематичної роботи учня над собою у про­цесі реалізації програми самовиховання. Цей процес здійс­нюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, пра­ці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива вихованця.

Зважаючи на особливості етапів самовиховання, клас­ний керівник повинен кваліфіковано планувати свою ви­ховну роботу з учнями.

У процесі організації самовиховання учнів навчають спе­ціальним прийомам роботи над собою, до яких належать: а) самопереконання. Його суть полягає в пропонуванні  учневі знайти у певній ситуації аргументи і за їх допомо­гою переконати в правильності чи неправильності свого
вчинку або переключити в конфліктній ситуації думки на інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли; б)                самонавіювання. Його пропонують використовувати за необхідності подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Самонавію­
вання передбачає повторення учнем подумки або вголос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність, можна запропонувати таке судження: «Ненавиджу в собі
запальність. Я повинен і можу її позбутися»; в)       самопідбадьорювання. Цей прийом ефективний,  к­ що учень губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях; г) самозаохочення. Застосовують його, якщо учень, дола­ ючи певні труднощі, виконав складне завдання.  Ефективний він за необхідності подолати негативні риси особистості; ґ) самопримус. Допомагає у боротьбі з внутрішньою не­організованістю, небажанням вчитися, працювати, з ліно­щами; д) самоаналіз. Йому належить вирішальна роль у само­ вихованні, оскільки він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку; є) практичні прийоми. До них належать прийом «крок уперед» — щоденне планування діяльності на наступний день; прийом «оцінювання прожитого дня» — аналіз уч­нем своїх дій, вчинків, недоліків; є) «правила моєї поведінки». Полягає у дотриманні складених для учня правил поведінки. Привчає до вико­нання своїх обов'язків; ж) самозобов'язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на місяць, семестр або рік залежно від то­го, які риси особистості і в який термін він прагне сформу­вати чи подолати; з) «упізнай  себе». Має характер гри, за якої учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища. Той впізнає себе, а товариші доповнюють цю ха­рактеристику; і) «самохарактеристика» і «взаємохарактеристика». Суть цих прийомів полягає в обговоренні в колективі під­готовлених у такий спосіб характеристик, що привчає уч­нів до самоаналізу, дає педагогові багатий матеріал для ро­боти з ними.

За твердженням В. Сухомлинського, «самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу — почуття власної гідності, поваги до себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, су­то людських засобів впливу — доброго слова, поради, лас­кавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою своєю суттю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності людини. Педагогічне керів­ництво самовихованням — це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною ві­рою в добрі наміри».