Державний з педагогіки. Теорія виховання.. - Державний іспит із педагогіки - Педагогіка - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Педагогіка » Державний іспит із педагогіки

Державний з педагогіки. Теорія виховання..

8. Характеристика методів організації діяльності і формування поведінки. А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський про доцільність і ефективність методів організації діяльності їх роль у формуванні особистості вихованця.

Для досягнення цілеспрямованого педагогічного впливу на учнів педагог має володіти методами організації їх діяль­ності. Вони дають змогу спиратися на безпосередню участь дитини у повсякденній діяльності, її стосунки з оточен­ням, емоційну сферу спілкування. Втілюючись у будь-якому виді діяльності, такі методи є джерелом морально­го досвіду, формування моральних мотивів поведінки у дітей. До цієї групи методів належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправи і привчання, прогнозування, створення виховних ситуацій.

Педагогічна вимога — педагогічний вплив на свідомість учнів з ме­тою спонукати їх до позитивної діяльності або гальмування негатив­них дій і вчинків. На думку А. Макаренка, без щирої, переконливої, га­рячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Вимога впливає не тільки на свідомість, а й ак­тивізує вольові якості, перебудовує мотиваційну і почут­тєву сфери діяльності в потрібному напрямі, сприяє ви­робленню позитивних навичок і звичок поведінки.

Громадська думка — система загальних суджень людей, яка ви­никає в процесі їх діяльності і спілкування та виражає ставлення до різних явищ, подій, що становлять загальний інтерес. Громадська думка як засіб формування особистості знайшла своє застосування в педагогічній системі Сухомлинського, який вважав її необхідною умовою виховного впливу, сильним методом виховання звичок, переконань і суспільного обов’язку, підкреслював, що сила виховного впливу громадської думки залежить від рівня її сформованості від її моральної зрілості.

Громадська думка є також методом виховного впливу і результатом виховання. Особиста думка є складовою гро­мадської. Тому основним завданням при використанні цього методу є формування думки особистості: системи по­глядів, оцінних суджень, уміння висловлюватись, вести полеміку, критикувати і сприймати критику, прислуха­тись до думки інших, зіставляти, аналізувати їх, захища­ти свою думку і на цій основі втілювати її в загальну, відповідно вирізняючись на фоні загального судження як індивідуальність. За цієї умови громадська думка вико­нує формуючу, виховну функцію.

Вправляння — виконання учнем певних дій з метою вироблення і закріплення необхідних навичок та позитивних форм поведінки.

Застосування їх у вихованні не можна ототожнювати з вправами в процесі засвоєння основ наук. Термін «вправи» стосовно виховання має умовний характер, означаючи ба­гаторазове повторення вчинків або дій, в яких виявляєть­ся відповідне до норм моралі ставлення до людей, колекти­ву, оточення. Смисл вправляння полягає не в тому, щоб учень запам'ятав послідовність етапів своєї діяльності, а щоб норми моральних стосунків стали його звичкою, він швидко і правильно реагував на життєві обставини не тільки внаслідок логічного їх аналізу, а й завдяки почуттям, усві­домленню добра і зла.

Вправляння у сфері поведінки, як і будь-якій іншій, мають анатомо-фізіологічну основу. Повторення протягом тривалого часу сприяє утворенню динамічного стереоти­пу, підтримання якого вимагає все менших зусиль. Сте­реотип закріплюється, і його важко змінити.

У школі учень щоденно вправляється у виконанні роз­порядку дня і вимог шкільного режиму, навчальній і тру­довій діяльності. Якщо у кожній сфері життєдіяльності він відчуватиме чіткі вимоги щодо виконання своїх обо­в'язків, це створить умови для щоденного вправляння в позитивній поведінці, вироблятиме відповідні навички і звички.

У педагогічній практиці не завжди є можливість і потреба очікувати, поки учень сам почне свідомо вико­нувати вимоги, яких він повинен дотримуватись з пер­шого дня перебування у школі. Поки він усвідомить доцільність, справедливість і необхідність вимог, почне дотримуватися їх, його слід тактовно і неухильно при­вчати належно поводитися в конкретних життєвих си­туаціях. На перший план у таких ситуаціях виходить метод привчання.

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспіль­ної поведінки. Методи вправ і привчання взаємозв'язані, адже спря­мовані на засвоєння школярами соціального досвіду, фор­мування у них системи вмінь і навичок. Практика свід­чить, що особистість швидко засвоює норми і правила поведінки у суспільстві, але в конкретній діяльності ді­ти відчувають значні труднощі через брак умінь і нави­чок. Тому у вихованні потрібна система доцільних вправ, спрямованих на створення виховних ситуацій, які ма­ють конкретний життєвий сенс. Наприклад, не можна виховати в дитини почуття сміливості лише через заучу­вання поняття «сміливість». Потрібна система вправ, спрямованих на подолання внутрішніх бар'єрів страху в конкретних ситуаціях. Застосування цього методу передбачає врахування ін­дивідуальних особливостей учнів. Добираючи доручення, дбають, щоб його виконання сприяло розвитку у вихован­ців потрібних якостей. Наприклад, неорганізованим дітям доручають організувати справу, яка потребує ініціативи, зібраності. Одержавши доручення, учень повинен усвідо­мити його важливість для колективу і для себе, його само­організації та самоактивізації. Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконан­ням.

Прогнозування — передбачення ситуацій (обставин, процесів, явищ, подій), які раніше не мали місця, але можливі в перспективі. Під час прогнозування важливо враховувати інтереси, потреби, нахили кожної особистості. Якщо життя дітей насичене цікавими справами, всі вони згідно з їх інтере­сами визначають улюблені. Поступово дитина сама навчиться передбачати індивідуальні перспективи. Прагнен­ня до досягнення перспектив наповнює життя дітей до­цільним змістом, формує в них внутрішню потребу до­тримуватись правил суспільної поведінки.

Залежно від потреби прогнозування здійснюють на близьку, середню, далеку перспективи. (за Макаренком) Близька перспектива полягає в прогнозуванні най­ближчих подій. Оскільки вона є зрозумілішою, доступні­шою за інші її види, то ефективно впливає на свідомість кожної дитини, стимулює діяльність, допомагає долати труднощі, рухатися вперед. Діти не зможуть повноцінно жити, не бачачи попереду нічого радісного, захоплюючо­го, що спонукало б до діяльності — нових справ, цікавої роботи в гуртку, участі у змаганнях, походах. Середня перспектива полягає в проектуванні подій певною мірою віддалених у часі. Очікування на них викликає піднесе­ний настрій, спонукає до діяльності. Має виховний вплив, якщо події надається особливого значення, термін підго­товки до неї тривалий. Але вона потребує відповідної кон­центрації, розподілу зусиль, волі, характеру. Далека перспектива спрямована на проектування діяльності осо­бистості, що триватиме протягом значного періоду, а ін­коли усе життя. Наприклад, далекою перспективою учня є майбутня професія. Завдання вчителя полягає у вивчен­ні інтересів, здібностей, нахилів учня, наданні порад, до­помозі у виборі професії та відповідного навчального закла­ду, де можна отримати бажаний фах. У реалізації середньої та далекої перспектив важли­во розподілити всю дистанцію на окремі етапи, досяг­нення яких сприятиме усвідомленню ефективності по­трачених зусиль, заряджатиме на нові справи

Створення виховуючих ситуацій. Виховуючи ситуації — спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолан­ня недоліків. Ситуація стає виховуючою тоді, коли набуває виховно­го спрямування. Чим привабливіша, складніша, проблемніша вона для учня, тим більше зусиль він затратить на її аналіз, тим кращим буде результат. Виховуючі ситуації сприяють формуванню в учнів здатності уявляти себе на місці іншої людини, приймати найбільш доцільні рішен­ня, узгоджувати з ними власні дії. Такі ситуації є різноманітними за своїми особливостя­ми: вербальні (наведення афористичних висловів, розповіді із моральною проблематикою, казкові сюжети і реальні по­дії), уявні (створення учневі умов для аналізу ним своєї по­ведінки, оцінки певної події), конфліктні (в їх основі — го­стрі моменти, психологічні зриви, потрясіння), ситуації-задачі, ситуації-вправи (обговорення проблем ігрової ситуації, що спонукають учнів до певних дій, моральних вчинків). Прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на творчі та гальмуючі.

Активізація прихованих почуттів. Кожна дитина, будучи небайдужою до свого становища в колективі, ставлення до себе дорослих і ровесників, переживає це по-своєму, нерідко приховуючи свої думки і почуття.

Спостереження за поведінкою учнів, спілкування з ни­ми, їх батьками допомагають з'ясувати, що особливо важливе для них. Знаючи про це, педагог повинен по­дбати про створення такої ситуації, яка б активізувала ці думки і почуття, зробила їх провідними, сприяла формуванню позитивних рис, достойної поведінки осо­бистості.

Залучення учня до цікавої діяльності. Така діяльність повинна захопити учня, нейтралізувати схильність чи потяг до недостойних вчинків, збудити прагнення до ко­рисних справ. Важливо, щоб природне прагнення дітей до діяльності, бажання виявити себе, дати вихід своїй енергії мали позитивне спрямування. Тому в школі по­винні працювати різні гуртки (предметні, спортивні, ху­дожні, технічні).

Паралельна педагогічна дія. Вона передбачає непря­мий вплив на вихованця через колектив, у процесі якого негативні риси характеру чи поведінки долають не за­вдяки безпосередньому звертанню до учня, а організаці­єю впливу на нього колективу. З цією метою педагог ви­словлює претензії до колективу, вимагаючи від нього від­повідальності за поведінку кожного з його учасників. Колектив відповідно оцінює поведінку того, хто скомп­рометував себе, і він змушений відповідно скоригувати свою поведінку.

Осуд. Учнівський колектив далеко неоднорідний за своїм складом. У ньому бувають діти зі складними ха­рактерами і неадекватною поведінкою. Педагог пови­нен добре знати таких дітей, причини і мотиви їх вчин­ків і відповідно реагувати на них. Дієвим у такому разі буває осуд дій і вчинків, поглядів і переконань на збо­рах учнів або віч-на-віч. Пережиті при цьому почуття змушують учнів у майбутньому стримувати себе і не допускати подібного, зобов'язують поводитися відпо­відально. Як і в інших ситуаціях, тут теж особливо важливими є такт і почуття міри, щоб не спровокувати відчуженості, самозамкнутості, обізленості молодої лю­дини.

Удавана байдужість. Сутність її полягає в тому, що педагог завдяки своїй витримці вдає, що не помітив недостойного вчинку і продовжує свої дії, наче нічого не сталося. Учень, здивувавшись, що на його вчинок не зреаговано, почуває незручність і недоречність своєї по­ведінки.

Вибух. Використовують цей прийом для перевихо­вання учнів, на підставі глибокого знання їх індивіду­альних особливостей, володіння належною педагогічною технікою його застосування. Мета його полягає у не­сподіваному створенні таких педагогічних обставин, за яких швидко і докорінно перебудовується особистість. Він постав як миттєве руйнування негативних якостей, негативного стереотипу поведінки дитини у процесі бурх­ливих емоційних переживань. Цей педагогічний при­йом запровадив А. Макаренко, який зазначав: «Під ви­бухом я зовсім не розумію такого положення, щоб під людину підкласти динаміт, підпалити і самому тікати, не чекаючи, поки людина злетить у повітря. Я маю на увазі раптову дію, яка перевертає всі бажання людини, всі її прагнення».

 

9. Характеристика методів стимулювання поведінки і діяльності вихованців. А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський про місце і роль покарань і заохочень у системі виховання.

У своїй сукупності ці методи покликані регулювати, коригувати і стимулювати діяльність та поведінку вихо­ванців. Найефективніші серед них — гра, змагання, за­охочення і покарання.

Гра — один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними. Види ігор визначають на основі різнопланової діяль­ності дітей: ігри-дозвілля (ігри за власним бажанням), ігри педагогічні (організовані з метою вирішення навча­льно-виховних завдань). Залежно від того, наскільки гнучкими, динамічними, творчими, регламентованими є рольові дії, правила і зміст, колективні розважальні ігри поділяють на групи:

1. Ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, дра­матизації з вільним розвитком сюжету, ігри-жарти, ігри-розиграші.

2. Ігри за визначеними правилами: рухові, хороводні, спортивно-змагальні, настільні.

Педагогічні ігри диференціюють відповідно до педаго­гічної спрямованості: дидактичні (організовують у проце­сі навчання), творчі педагогічні (розроблені педагогом з метою досягнення конкретних виховних завдань).

На практиці проведення творчої гри відбувається за такими етапами:

а) педагог розповідає про гру, що допомагає апробува­ти її модель на сприйнятті дітей, залучає їх до обговорен­ня плану (уточнення ролей, створення уявних ситуацій тощо);

б)  розподіл ролей (можливі різні варіанти: вибір ролі за бажанням, колективне обговорення кандидатур на пев­ні ролі, визначення ролі у формі доручення);

в) розробка плану гри за певним сюжетом;

г) власне гра;

ґ) завершення гри і підбиття підсумків.

Для збереження стійкого інтересу дітей до гри доцільно використовувати умовну ігрову термінологію, різнови­ди впливу в ігровій формі (вимогу, заохочення тощо), еле­менти колективного змагання.

Використовуючи гру як важливий навчально-виховний чинник, необхідно дотримуватися таких психолого-педагогічних умов:

1. Визначення творчого потенціалу гри. Передбачає з'ясування її доцільності для певного періоду розвитку особистості, колективу класу; з'ясування чітких показ­ників якостей особистості, на розвиток яких спрямова­на гра.

2. Визначення місця (клас, школа, пришкільний май­данчик тощо) і часу проведення, кількості учасників (весь клас, мікрогрупи тощо). Залежать вони від умов прове­дення та творчого характеру гри.

3.  Забезпечення психологічної комфортності і при­родності гри. Вона має бути бажаною, зручною і приєм­ною для учасників. Важливо, щоб вона була органічно пов'язана з тематичним періодом чи змістом попередніх форм роботи, уникала невмотивованих ситуацій. Доціль­но при цьому подбати про творчу післядію, нову гру чи іншу форму роботи. Наприклад, для інсценованої розповіді-експромту післядією може бути конкурс на кра­щий текст.

4. Урахування вікових та анатомо-фізіологічних вла­стивостей учасників гри. Передбачає попередню діагнос­тику рівня сформованості якостей дітей, що потребують розвитку.

5.  Захист людської гідності, морального самопочут­тя кожного учасника. Передбачає аналіз впливу гри на свідомість, емоційні враження учнів. Потрібно співставляти емоційну навантаженість гри з денним режимом уч­нів, моральною ситуацією в колективі.

6.  Визначення місця вчителя під час проведення гри. Роль і місце вчителя будуть змінюватися залежно від рів­ня сформованості якостей особистості учасників гри, їх віку, часу спільної діяльності. Якщо на початку співпра­ці з дітьми вчитель є керівником, інструктором, суддею, то поступово він повинен ставати радником або навіть спо­стерігачем. Хоча можливі ситуації, за яких педагог зму­шений змінити рольову позицію і знову взяти керівниц­тво грою на себе.

7. Цілеспрямоване поширення прав учасників гри. Во­ни стосуються вибору гри (її назви, сюжету), зміни умов гой. її модернізації, вироблення нового змісту. Вищим виявом розвитку творчої активності учнів є бажання ство­рити власну гру.

Урахування цих особливостей потребує від учителя по­стійного контролю за процесом створення, проведення і аналізу ігрової навчальної діяльності.

Змагання — природна схильність дітей до здорового суперництва й самоутвердження в колективі.

Забезпечує випробування людиною своїх здібностей, від­чуття товариської взаємодопомоги, передбачає облік і порів­няння результатів діяльності, заохочення її учасників, сприяє розвитку нахилів, духовних якостей дитини, спонукає до наслідування загальноприйнятих норм поведінки. Змагання супроводжують позитивні та негативні емоційні реакції: за­хоплення, радість з приводу успіхів, скептицизм, байдужість, заздрість тощо. Тому слід враховувати позитивні (спосіб згур­тування колективу, розвиток моральної мотивації діяльнос­ті) і негативні впливи (відсутність боротьби за досягнення спільного успіху, взаємодопомоги та співробітництва, що зу­мовлює розлад у колективі). Важливими умовами проведен­ня змагань є демократичний підхід до ідеї змагання, висвіт­лення його результатів, залучення учнів до обговорення й аналізу, їх матеріальне і моральне стимулювання.

Змагання бувають індивідуальними і колективними. Формами індивідуального змагання є предметні олімпіа­ди, конкурси дитячих творів, малюнків, виставки, індиві­дуальні види спортивних змагань тощо. У виховному пла­ні вони стимулюють діяльність, що ґрунтується на індиві­дуальних мотивах та особливостях. Формами колективного змагання є ігри (футбол, волейбол тощо), конкурси худож­ньої самодіяльності (внутрішкільні, міжшкільні, районні тощо). Підбиваючи підсумки змагань, відзначають дітей, які досягли успіху, й тих, хто через недостатній рівень підготовки відстав, але докладав максимум зусиль.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спону­кання вихованців до їх повторення. Полягає в тому, що відчуття задоволення, радості, зу­мовлені громадським визнанням зусиль, старань, досяг нень зміцнює впевненість у своїх силах, викликає при­плив енергії, піднесений настрій, готовність до роботи, забезпечує хороше самопочуття. Серед основних видів заохочення виділяють: схва­лення, виражене короткою реплікою-ствердженням, що дитина діє правильно, її вчинок позитивний («Так», «Мо­лодець!», «Правильно!»); похвала, що є розгорнутою оцінкою, яка супроводжується аналізом дій дитини («Ось бачиш, Сашко, ти постарався і вже вчишся краще»); нагорода, що є більш значним заохоченням, яке засто­совують за необхідності відзначити особливі досягнен­ня, вчинки (закінчення навчання з відзнакою, перемо­га у змаганнях); важливе доручення, яке свідчить про довіру вчителя і викликає особливе натхнення в учня, спонукає до діяльності; авансування особистості, яке застосовують стосовно тих, кого рідко або ніколи не за­охочують, хто не переживав позитивних емоцій від по­хвали дорослих. Але заохоченням «авансом» не слід зло­вживати.

Не всяке заохочення активізує процес виховання уч­нів. Макаренко вважав що заохочення має виховну силу тільки за дотримання певних умов:

1. Своєчасність похвали за позитивні зрушення. Час­то похвала справляє особливий ефект, коли дитина ще не досягла помітних успіхів у поведінці, але виявляє праг­нення до цього. Відзначення хоча б незначних позитив­них змін, невеликої перемоги учня над собою підвищує його самоорганізацію, спонукає його до відповідної діяль­ності та поведінки. Байдужість педагога до перших успі­хів учня може негативно позначитись на всьому процесі виховання.

2.  Об'єктивність заохочувального впливу. Непідкріплена справжніми успіхами похвала негативно впливає на особистість (перехвалювання розвиває самовдоволеність, протиставлення себе колективу), а також на оточуючих (незаслужена похвала підриває довіру до вчителя). При цьому враховують не тільки результати діяльності, а й те, наскільки сумлінним був учень, скільки затратив на неї праці (ступінь його зусиль). Адже в учнів різний до­свід і рівень розвитку, одним одна й та ж справа дається легко, іншим набагато важче. Необ'єктивність при оці­нюванні призводить до конфліктів.

3. Опора робиться на громадську думку. Вплив заохо­чення ефективний, якщо думка педагога збігається з дум­кою дітей.

4.  Гласність. Передбачає оприлюднення результатів (особистих досягнень учня, підсумків змагання) на кож­ному етапі. Засоби, що сприяють гласності: шкільне ра­діо, преса, збори тощо.

5. Врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Діти молодшого шкільного віку мають більшу потре­бу в заохоченні, схваленні вчинків, ніж старшокласники.

Покарання — осуд недостойних дій та вчинків з метою їх припи­нення, запобігання у майбутньому. Покарання, як і заохочення, слід використовувати тільки як виховний засіб. Воно має викликати в учнів почуття сорому і провини, намір не повторювати подіб­ного. Покарання, що принижує їх гідність, не дасть по­зитивного результату. Знаючи учня, розуміючи його духовний стан і мотиви, що спонукають до певних вчин­ків, вчитель може визначити необхідність і міру пока­рання

Беручи за основу особливості впливу на учня, виділя­ють такі види покарань: покарання-вправляння (на­приклад, погане виконання обов'язків чергового у класі карається додатковим чергуванням); покарання-обмеження (обмеження щодо отримання певних благ); покарання-осуд (попередження, догана); покарання-умовність (наприклад, учня залишають на певний час у кабінеті директора для обдумування свого вчинку); по-карання-зміна ставлення (більш суворий тон вчителя під час аналізу вчинку, суворий погляд). Сухомлинський вважав що найкращою формою покарання дітей є покарання добром саме такі форми покарання які ґрунтуються на добродушності педагога і повазі до того хто завинив найбільше сприймають діти. Часто вони порушують дисципліну саме в улюблених учителів і тільки тому що їм подобається їхня реакція, стиль покарання. Макаренко був упевнений у тому , що застосування дисциплінарних стягнень це вже не така велика необхідність. Разом з тим вважав, що там де дисциплінарне стягнення дійсно потрібне воно повинно бути накладене.

Найсуворіше покарання— виключення по­рушника із школи за систематичне скоєння вчинків, які не дають йому права перебувати у шкільному колективі (злодійство, хуліганство тощо). Покарання має бути гуманним, таким, що не ображає людську гідність, ґрунтуватися на добродушності педаго­га і повазі до особистості дитини. Воно повинне виклика­ти в учня переживання, почуття провини, докори совісті, прагнення змінити поведінку, підвищувати його відповідальність за власну поведінку, зміцнювати дисциплінова­ність, розвивати не сприйняття негативного, здатність про­тистояти негідним бажанням.

 

10. Методи контролю та аналізу рівня вихованості.

До цих методів виховання належать педагогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів сус­пільно корисної роботи, виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки учнів. У практичній ді­яльності вчителя важливо вміти використовувати їх під час вивчення окремого учня та учнівського колективу, яке здійснюється за орієнтовними програмами.

Орієнтовна програма вивчення особистості учня: І. Загальні відомості про учня. 1.Біографічні дані. Прізвище та ім'я учня, рік наро­дження, національність. 2. Соціально-побутові умови.  Адреса проживання, склад сім'ї, освіта, місце роботи батьків. Допомога сім'ї у навчанні й вихованні дитини. Режим праці та дозвілля уч­ня. Участь учня в домашній праці. Любов до праці. 3. Стан здоров'я. Крім загальної характеристики стану здоров'я учня за даними шкільного лікаря, обов'язково слід виявити сенсорні (пов'язані з органами чуття) дефек­ти, якщо вони є. II. Загальний рівень розвитку учня. 1. Психічний розвиток учня. Характеристика його ува­ги. Особливості сприймання і розуміння навчального мате­ріалу. Швидкість, точність і міцність запам'ятовування.2.Характеристика прийомів запам'ятовування. Особливості мислення. Рівень володіння операціями аналізу, синтезу, порівняння, абстрагування й узагальнення. Особливості уяви. Рівень розвитку мовлення (культура мовлення, ба­гатство активного словника, логічність мовлення). Розви­ток вольових якостей (цілеспрямованість, принциповість, самостійність, ініціативність, витримка тощо). 3.Інтелектуальний розвиток, ерудиція учня. Інтерес до питань світогляду, моралі, науки, техніки, мистецтва, спорту. Наявність провідного інтересу. В яких гуртках і спеціальних дитячих установах працює? Особливості чи­тацьких інтересів, їх широта і стійкість. Самостійність, критичність, гнучкість та логічність мислення. 3. Індивідуально-психологічні особливості учня. Його збудливість і енергійність, врівноваженість та емоційна вразливість. Темп роботи і мовлення. Чи легко він перехо­дить від одного виду діяльності до іншого? 4. Наполегливість, упевненість, охайність учня. Рівень розвитку почуття колективізму, обов'язку, власної гідності. 5. Скромність, сміливість, рішучість, правдивість, чес­ність, самокритичність учня. Ставлення до вчителів, това­ришів, батьків. Вид діяльності, до якого він має нахил. Справи, які він може виконувати найуспішніше. Профе­сія, яку в майбутньому хоче обрати. Характеристика за­гальних і спеціальних здібностей учня. III. Навчальна діяльність учня. Мотиви навчальної ді­яльності. 1. Ставлення учня до занять у школі. Наявність пропус­ків занять, їх причини. Уважність на уроках. Навчальні предмети, якими найбільше цікавиться. Якість і система­тичність виконання домашніх завдань. Які прийоми інди­відуального підходу використовувались у роботі з ним? їх наслідки. Ставлення учня до оцінювання вчителем його успіхів і невдач у навчанні. Успішність з різних навчаль­них предметів. Участь у предметних гуртках. Які навчаль­ні предмети опановує легко, а які з труднощами? їх причи­на. Яких заходів було вжито для підвищення успішності з цих предметів і які їх наслідки? IV. Громадська активність учня. 1. Участь у громадському житті класу і школи. Які дору­чення має і як їх виконує? Дисципліна учня (якщо він при­пускається порушень, то охарактеризувати їх причини). Становище учня в колективі класу (офіційний чи неофі­ційний лідер, лідер малої групи, не прийнятий у колектив). Участь у суспільно корисній праці. Мотиви громад­сько-корисної діяльності. Інтерес до суспільно-політичних подій в Україні та за кордоном. Почуття національної самосвідомості. Чи були спроби підвищити інтерес учня до громадської роботи? Як вони здійснювалися? їх наслідки.

Орієнтовна програма вивчення учнівського колективу: 1. Склад класу за віком, національністю і статтю. 2. Актив класу. Наявність у нього авторитету серед учнів. Характеристика активістів (ініціативність, самостійність, наполегливість, вимогливість, організаторські здібності). Наявність у класі неофіційного активу, його характеристика і стосунки з офіційним активом. 3. Стан згуртованості та організованості класу. Вміння розподілити роботу і обов'язки. Вміння підкорятися розпорядженням уповноважених осіб. Критика і самокритика в колективі. Стан дисципліни в класі. Випадки порушення дисципліни та їх характерні причини. Взаємини між учнями класу. На чому вони ґрунтуються: на спільній роботі, спільних інтересах, визнанні авторитету, взаємодопомозі тощо? Наявність малих груп, основа їх виникнення і ступінь зацікавленості загальними справами колективу. Характер і спрямованість товаришування і дружби. Взаємини між хлопчиками і дівчатками. Наявність кругової поруки в класі. 4. Ідейно-політична спрямованість колективу класу. Моральні переконання та ідеали учнів. Інтерес до суспільно-політичних подій і соціальних проблем у країні та закордоном. Рівень розвитку почуття національної самосвідомості. 5. Успішність класу. Загальний показник успішності класу з навчальних предметів. Ставлення учнів до окремих навчальних предметів і вчителів. Взаємодопомога в навчанні. Дисципліна на уроках. Негативні моменти в навчальній діяльності (списування, шпаргалки, підказування). Невстигаючі учні, причини їх неуспішності. 6. Громадська робота класу. Інтерес класу до загальношкільного життя і участь у ньому. Місце суспільно корисної праці в житті колективу. Види праці та характер її виконання класом. Вияви свідомої дисципліни в праці. Громадські обов'язки учнів. 7. Кругозір учнів. їх загальний розвиток, інтерес до мистецтва, літератури і спорту. Форми його вияву (колекціонування, читацькі конференції, диспути, обговорення переглянутих кінофільмів,  спектаклів тощо).  Культура мовлення. 8. Культура поведінки учнів у школі та поза нею. Став­лення до вчителів, батьків і товаришів.

Хоч який би метод вивчення особистості або колективу застосовувався, педагог повинен чітко уявити, для чого йо­му потрібні певні відомості про об'єкт вивчення. Необхід­на конкретна програма вивчення учня або колективу.

Особистість формується і виявляється в різних видах діяльності. Що свідомішою, активнішою та цілеспрямованішою є діяльність особистості, то повніше й достовірніше виявляються її якості. Педагог бачить, як учень ставиться до навчання, фізичної праці, спорту, громадських справ. Вияв певних рис у різних видах діяльності підвищує дос­товірність даних про учня. Вивчення учня здійснюється у взаємозв'язку з колективом, у системі колективних взає­мин. Його поведінка залежить не лише від особистих якос­тей, а й від характеру стосунків з колективом, специфіки життя колективу. Педагог має знати специфіку впливу ко­лективу на учня та його реагування на цей вплив.

Особистість вихованця і сам колектив не є чимось зас­тиглим і незмінним. Вони проходять складний процес роз­витку й формування. Тому дослідження змін в особистості й колективі має практичне значення для виховної роботи з ними, правильного прогнозування її змісту й добору мето­дів та форм виховного впливу.

За час навчанн

Категорія: Державний іспит із педагогіки | Додав: damar (29.07.2007)
Переглядів: 3895 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]