14. Завдання, шляхи та засоби фізичного виховання.

Фізичне виховання — система заходів, спрямованих на зміцнен­ня здоров'я людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь.

Його завданням є створення оптимальних умов для забезпечення оптимального фізичного розвитку особистос­ті, збереження її здоров'я, отримання знань про особли­вості організму, фізіологічні процеси в ньому, набуття са­нітарно-гігієнічних умінь та навичок догляду за власним тілом, підтримання і розвиток його потенціальних мож­ливостей.

До основних засобів фізичного виховання в школі на­лежать:  теоретичні відомості (гігієна загальна і фізичних вправ, відомості, необхідні для самостійних занять фізич­ними вправами);  заняття гімнастикою (вправи, що сприяють за­гальному фізичному розвитку школярів: загальнорозви-ваючі, вправи на формування правильної постави, акро­батичні, танцювальні вправи, вправи на розвиток рівно­ваги, опорні стрибки);  заняття з легкої атлетики (різні види бігу, стрибки в довжину й висоту, метання на дальність);  рухливі ігри (розвиток в учнів кмітливості, сприт­ності, швидкості дій, виховання дисциплінованості);   спортивні ігри (баскетбол, волейбол, ручний м'яч, футбол);  лижна, кросова, ковзанярська підготовка, плавання.

У школі існують різноманітні форми фізичного вихо­вання: уроки з фізичної культури, фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі шкільного дня (фізкультурні хвилинки під час уроку, ігри та вправи на перервах і в режимі по­довженого дня), позакласна спортивно-масова робота (за­няття в гуртках фізичної культури і спортивних секціях, спортивні змагання). Позашкільні виховні заклади здійс­нюють спортивно-масову роботу за місцем проживання уч­нів, в дитячо-юнацьких спортивних школах, дитячих клу­бах, туристських станціях, спортивних товариствах. Са­мостійно учні займаються фізичними вправами вдома, на пришкільних і дворових майданчиках, стадіонах, у пар­ках тощо.

Головним організаційно-методичним принципом здійс­нення фізичного виховання школярів є диференційоване застосування засобів фізичної культури на заняттях з уч­нями різного віку та статі з урахуванням стану їх здоро­в'я і рівня фізичної підготовленості. Важливе значення має регулярний лікарський контроль за здоров'ям шко­лярів.

Уроки фізичної культури є основною організаційною формою фізичного виховання школярів. їх проводять си­стематично протягом навчального року з урахуванням пори року для певної місцевості і стану навчально-мате­ріальної бази.

За структурою уроки фізичної культури складаються з трьох частин: 1. Підготовча (8—12 хв.). Учитель організовує учнів, пояснює завдання уроку, готує їх психологічно і фізіоло­гічно (розминка) до виконання завдань уроку. 2. Основна (25—ЗО хв.). Передбачає вивчення, удоско­налення, виконання на оцінку фізичних вправ, розвиток рухових якостей, формування правильної постави тощо. 3. Заключна (З—5 хв.). Учитель поступово знижує фі­зичне навантаження, приводячи організм учня у відносно спокійний стан, підбиває підсумки уроку, дає завдання додому.

Найчастіше використовують такі способи організації учнів на уроці фізкультури: фронтальний (одночасне ви­конання учнями вправ); потоковий (виконання учнями вправи по черзі один за одним); змінний (учнів поділяють на зміни, які по черзі виконують вправи); груповий (передбачає розподіл учнів класу на групи, кожна з яких займається окремою вправою); індивідуальний (застосо­вується при виконанні учнями вправ на оцінку, при скла­данні навчальних нормативів); колове тренування (харак­теризується тим, що учні невеликими групами викону­ють певну кількість різних вправ послідовно, переходячи «по колу» від одного спеціально підготовленого місця для виконання певної вправи до іншого).

Позакласна робота з фізичного виховання учнів охоп­лює заняття фізкультурних гуртків і спортивних секцій, спортивні змагання, спартакіади школярів, фізкультурні свята, туризм.

Природні фактори є важливим засобом зміцнення здо­ров'я, загартування організму і підвищення працездат­ності дитини.

Загалом реалізація комплексу виховних завдань зво­диться до використання таких головних чинників:

—  вивчення навчальних дисциплін (виявлення потен­ційних виховних можливостей предмета, включення їх у зміст уроку, реалізація під час його проведення, враху­вання вікових та індивідуальних особливостей учнів);

—  позакласна та позашкільна виховна робота (підби­рають загальні методи, форми виховної роботи, які кра­ще підходять для певного напряму виховання та віку ді­тей);

—  залучення учнів до різних видів практичної діяль­ності (сприяє формуванню навичок і звичок відповідної поведінки);

— залучення сім'ї і громадськості до реалізації вихов­ної роботи.

15. Колектив і його роль у вихованні школярів. Ознаки колективу. Стадії розвитку колективу.

Оцінюючи роль колективу у вихованні особистості, значення колективізму як риси особистості, слід мати на увазі, що «ніякі благородні цілі ніколи не були досягну­ті без об'єднання людей на певних засадах (безперечно, це не стосується творчості, морального вибору тощо). Отже, ми не можемо відкидати все краще, що стосувалося колек­тивістського виховання: вироблення навичок взаємодії і взаємодопомоги, свідомої дисципліни як поваги до інших, до суспільства, вміння рахуватися з нормами життя. Без цього неможливо виховати свідомого громадянина, повно­цінного члена суспільства»

Колектив — організована форма об'єднання людей на основі цілеспрямованої діяльності.

Дитячий колектив — об'єднання дітей, згуртованих спільною ко­рисною діяльністю (навчанням, працею, спортом, громадською ро­ботою).

Характерними рисами колективу є суспільно значуща мета, щоденна спільна діяльність, спрямована на її досяг­нення, наявність органів самоврядування, встановлення певних психологічних стосунків між його членами. Дитя­чий колектив відрізняється від інших колективів вікови­ми межами, специфічною діяльністю (навчання), послідов­ною мінливістю складу, відсутністю життєвого досвіду, по­требою в педагогічному керівництві.

У школі є такі типи колективів: а) навчальні — клас­ний (первинний або контактний), загальношкільний, предметних гуртків; б) самодіяльні організації — колек­тиви художньої самодіяльності (хор, ансамблі, гуртки); в) товариства — спортивне, книголюбів та ін.; г) об'єднан­ня за інтересами; ґ) тимчасові об'єднання для виконання певних видів роботи. Усі типи колективів пов'язані між собою загальною метою навчально-виховної діяльності школи, забезпечують залучення учнів до різноманітної ді­яльності. Найважливіший за характером діяльності — ко­лектив класу. У ньому виникають найтриваліші стосунки між його членами та між педагогами і колективом. Кожен колектив має органи самоврядування, які разом станов­лять систему учнівського самоврядування школи.

Між структурними одиницями загальношкільного ко­лективу існують певні зв'язки і взаємозалежності. Особ­ливо важливі для виховної роботи зв'язки між первинни­ми колективами (класами), загальношкільного колективу з учнівськими колективами інших шкіл, дитячими та юнацькими організаціями. Вони сприяють розвиткові ши­роких соціальних контактів, інтересу до життя та діяль­ності інших колективів, запозиченню досвіду.

Колектив здійснює організаторську (керує своєю діяль­ністю), виховну (є носієм моральних переконань), стиму­люючу (сприяє формуванню морально цінних стимулів, регулює поведінку своїх членів, взаємовідносини учасни­ків) функції.

Розглядаючи дитячий колектив як засіб виховання, слід зважати на те, що «вплив соціального і фізичного ото­чення утворює середні типи людей, нівелюючи, уніформуючи характери: усі переймають один від другого одяг, звичаї, розпорядок дня. Лише в деяких випадках обстави­ни дитячого життя складаються так щасливо, що сприяють суцільному розвитку індивідуального характеру й дають цілком гармонійну, бажану для суспільства постать».

А. Макаренко вважав важливим для колективу стиль і тон його життя та діяльності. Вони — найістотніші й найважливіші елементи колективного виховання. Стиль — внутрішня духовна сила колективу — передбачає почуття власної гідності, що випливає з уявлення про цін­ність свого колективу, гордість за нього; активність (готов­ність до впорядкованої ділової ігрової дії); стриманість у рухах, слові, вияві емоцій. Він виявляється в тоні — за­гальному духовно-емоційному забарвленні діяльності ко­лективу (мажорність, упевнена спокійна діяльність, бадьо­рість, оптимізм).

Життя та діяльність учнівського колективу будують­ся на таких принципах.

Єдність і цілісність. Первинні колективи й об'єднання не повинні організовувати свою діяльність ізольовано, а мають спрямовувати її на досягнення загальної мети ви­ховання всебічно розвиненої особистості.

Постійний рух уперед. А. Макаренко основним зако­ном колективу вважав рух як форму його життя, а будь-яку зупинку — формою його смерті. Реалізація цього принципу потребує послідовної постановки завдань, залу­чення вихованців до їх розв'язання, вияву з їх боку ак­тивності, переживання радості від успішного їх виконан­ня.

Організація різноманітної діяльності. Людська особис­тість формується тільки в діяльності, і що різноманітніші її види, то кращі умови для її всебічного розвитку. З ура­хуванням цього учнів, крім навчальної діяльності, залуча­ють до суспільно корисної праці, спорту, художньої само­діяльності. Таким чином збагачується духовне життя ко­лективу взагалі й кожного його члена зокрема.

Формування почуття честі. Воно є індикатором став­лення учня до колективу. Почуття честі пов'язане з почут­тями обов'язку й відповідальності. Учень, який дорожить честю своєї школи, відповідальніше виконує свій обов'язок.

Спадкоємність поколінь, збереження колективних тра­дицій. Шкільний колектив щороку оновлюється, тому є можливість передавати від покоління до покоління всі надбання, традиції школи. Особливу увагу слід приділи­ти збереженню та примноженню шкільних традицій як неписаних законів, що роблять життя колективу змістов­ним, цілеспрямованим.

Дитячий колектив, за вченням А. Макаренка, у своєму розвитку проходить декілька стадій.

На першій стадії (після організаційного оформлення колективу) важливо сформулювати вихованцям систему педагогічних вимог, рішучих за формою, зрозумілих за змістом, з певними елементами навіювання. Здійснюють також інтенсивний вплив на учнів, формують ядро акти­ву з учнів, які добре вчаться, виконують вимоги шкільно­го режиму і правила для учнів, вимогливі до себе й до ін­ших, мають організаторські здібності. Цю стадію розвит­ку колективу не слід затягувати. Якщо учні довго зале­жать лише від педагогічного колективу, вони звикають до цього і згодом їх важко змусити підкорятися органам уч­нівського самоврядування.

На другій стадії вимоги педагога підтримує частина ви­хованців, актив ставить вимоги до товаришів і до самих се­бе. Ця стадія починається створенням органів самовряду­вання. В колективі триває процес вивчення один одного, пошуки товаришів і друзів. Оскільки ядро активу ще не має досвіду роботи, педагоги висувають до учнів категорич­ні вимоги, спираючись на ядро активу. Невиконання учнем вимог шкільного режиму відтепер слід розглядати як сві­дому протидію і вживати певних заходів впливу.

Особливу увагу приділяють засвоєнню органами само­врядування своїх прав і обов'язків, методів роботи. Розши­рюється актив. Іноді на цій стадії може утворитися і не­офіційна група, яка протиставляє себе активу. Проте на­явність органів самоврядування допомагає вчителеві справлятися з нею.

На третій стадії вимоги висуває колектив. Цього до­сягають, згуртувавши вихованців у єдиній діяльності. Педагог працює з активом, допомагає йому завоювати ав­торитет серед учнів, контролює його діяльність, прагну­чи залучити до нього найбільше учнів з метою посилен­ня його виховних можливостей. Вимоги педагогів і акти­ву учнів стають лінією поведінки всього учнівського ко­лективу.

На четвертій стадії кожен учень сприймає колектив­ні, загальноприйняті вимоги як вимоги до себе. Створю­ють умови для нових, складніших вимог, які висувають­ся в процесі розвитку колективу, розширюються права та обов'язки активу, ускладнюються види діяльності колек­тиву.

На всіх стадіях розвитку учнівського колективу педа­гоги цілеспрямовано працюють над його згуртуванням. Важливою у цій роботі є система — низка послідовно по­ставлених перед колективом цілей, досягнення яких зу­мовлює перехід від простого задоволення до глибокого по­чуття обов'язку.

16. Діалектика розвитку колективу. А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський про особливості виховання особистості в колективі.

Виховне значення колективу, його впливу на особис­тість учня досить суттєве. Оскільки кожен учень щодня перебуває в класі, то й клас (свідомо чи несвідомо) впли­ває на нього.

Колектив — не застигла структура, він постійно розви­вається, проходячи певні стадії. Стадійність розвитку колективу є вираженням внутрішньої діалектики його ста­новлення, в основі якої — рівень взаємовідносин між ви­хователем і вихованцями, між членами колективу. Шкіль­ний колектив у своєму розвитку проходить чотири стадії:

1. Створення колективу учнів. Спочатку колектив ли­ше формується, члени його недостатньо знають один од­ного, не виявляють ініціативи в діяльності. Ще не сфор­мований його актив.

Педагог повинен допомогти учням сформулювати сис­тему єдиних вимог — рішучих за формою, зрозумілих за змістом, організувати його діяльність на засадах єдинона­чальності керівництва, педагогічного авторитаризму. Він вивчає особисті якості членів колективу, знайомить їх, сприяє обиранню органів самоврядування, інструктує щодо їх функції, контролює їх роботу, а в разі необхідності — допомагає. Взаємини між педагогом і вихованцями буду­ються на засадах безпосереднього впливу на колектив та на кожного його учасника.

2.  Поширення впливу активу на весь колектив. На цій стадії відбувається залучення активістів до керівниц­тва колективом, акцентуючи їх увагу на відповідальнос­ті, ініціативі та самостійності. Водночас відбувається за­лучення пасивних учнів до громадського життя. За пра­вильно організованої роботи актив швидко починає виявляти ініціативу у визначенні завдань та організації колективної діяльності.

Педагог окреслює подальші перспективи діяльності ко­лективу (в навчанні, праці, спорті, іграх, позакласних захо­дах), дбає про посилення довіри до активістів, частково пе­редає їм свої функції (контролю за чергуванням по школі або класу, прибирання класної кімнати, харчування в їдальні, підготовки до свят). Взаємини між ним та учнями розвива­ються на засадах демократизму, паралельних впливів (поєд­нання безпосереднього й опосередкованого впливу).

Стадія триває один—півтора року, залежно від стосун­ків усередині колективу. На її початку колектив нібито поділений на три соціально-психологічні мікрогрупи: активістів (опору класного керівника), пасивних учнів (які поступово долають байдужість), «ядро опору» (педагогічно занедбані діти). Наприкінці її клас стає психологічно та педагогічно однорідним.

3.  Вирішальний вплив громадської думки більшості. Більшість дітей з перших днів діє свідомо, активно, а ко­лектив усвідомлює завдання, поставлені перед ним. Педа­гог допомагає активові здобути авторитет серед учнів, конт­ролює його діяльність. Керівництво колективом відбува­ється на засадах демократизму, визнанні права колективу самостійно вирішувати питання про заохочення чи пока­рання своїх учасників, планування роботи, оцінювання поведінки учнів, запровадження системи доручень мікро-групам учнів, окремим членам колективу.

На цій стадії посилюється вплив громадської думки колективу, боротьба за його честь, орієнтація та самоконт­роль поведінки і навчальної діяльності.

4.  Самовиховання як вищий тип виховання в колек­тиві. Кожен учень сприймає колективні, загальноприй­няті вимоги як вимоги до себе. У них розвивається інте­рес до самовиховання, що переходить у внутрішнє праг­нення до вдосконалення особистих якостей, рис характеру.

Педагог інструктує, консультує, надає методичну до­помогу щодо прийомів самовиховання (самоаналізу, са­монавіювання, самонаказу, самовідмови від негативного), поступово привчаючи до нього весь колектив. Допомагає учням визначити потрібні для самовдосконалення якості, скласти індивідуальні плани самопізнання, саморозвит­ку. Беручи до уваги вимоги колективу до кожного його учасника, досягнутий рівень розвитку колективу, вікові та індивідуальні особливості дітей, педагог коригує само­виховання, створює загальну мажорну атмосферу.

На всіх стадіях розвитку учнівського колективу необ­хідна системність — послідовно сформульовані перед ко­лективом завдання, виконання яких забезпечуватиме пе­рехід від простого задоволення результатами до глибоко­го почуття обов'язку.

На першій стадії видатний педагог Макаренко радив організатору колек­тиву брати на себе диктаторські повноваження. Організатор пови­нен був сам, без будь-якого узгодження з колективом ставити ви­моги, обов'язкові длявиконання кожним.

Для другої стадії розвитку колективу характерною була наяв­ність його ядра, тобто групи дітей, які свідомо підтримують вимо­ги організатора колективу. Тобто і на цій стадії вимоги продовжує ставити організатор, але ці вимоги вже сприймаються колективом не з таким опором, як на стадії диктату, бо вони підтримані багать­ма товаришами по колективу.

Третя стадія передбачала можливість колегіального вирішення всіх питань життя колективу демократичним способом — на ос­нові прийняття рішення більшістю голосів. Отже, вимоги до кож­ного члена колективу ставив сам колектив, бо вони випливали з прийнятих ним рішень.

Виділяв окремо А.С. Макаренко і найвищу, четверту стадію розвитку колективу — стадію самовиховання, коли кожен член колективу не чекає, поки дасть йому доручення колектив чи його лідер, а сам, виходячи з інтересів колективу, бере на себе певні обов'язки, виконує їх та ще й сам себе контролює.

Результатом такого підходу до формування колективу або сус­пільства могло бути досягнення високого рівня виконавчої дис­ципліни, створення майже воєнізованого колективу.

А.С. Макаренко помітив, що колектив не просто живе доти, доки він розвивається (закон руху колективу), але й потребує ре­алізації системи перспективних ліній, в яку входять близька, се­редня і далека перспективи. Це означає, що колектив повинен мати перед собою не лише якусь найближчу за часом і за необхід­ними для її досягнення зусиллями перспективу (мету), а й більш віддалену і навіть дуже далеку. Зрозуміло, що таких цілей може бути і більше трьох. Головне, щоб була динаміка: коли близька мета досягнута, то вже середня може стати близькою, а більш від­далені також наближаються. Якщо ж такої системи цілей в колек­тиві нема, а поставлена лише якась одна мета, то після досягнен­ня цієї мети зникає той фактор, який об'єднував всіх у колективі і був рушієм його розвитку. А зупинка у розвитку колективу неод­мінно веде до смерті колективу.

Використання ж системи перспективних ліній формує у дітей соціальний оптимізм, прагнення досягти власною працею «завт­рашньої радості».

А.С. Макаренко був неперевершеним майстром індивідуально­го впливу, але він розумів, що здійснити всю виховну роботу лише з допомогою «педагогіки індивідуальної дії» просто фізично немож­ливо та й недоцільно. Більше того, він на власному досвіді при­йшов до твердого переконання, що безпосереднього переходу від впливу на цілий колектив до впливу на окрему особу, як коректив до розвитку колективу, також не повинно бути, а найдоцільнішим є тільки перехід опосередкований через спеціально організований з педагогічною метою первинний колектив. Тобто він намагався здій­снювати виховання кожного педагогічно-насиченим середовищем первинного колективу, в якому всі його члени перебували у постій­ному діловому, товариському і навіть побутовому спілкуванні. Та­кий вихований вплив він назвав «педагогікою паралельної дії».

Макаренко найпершою умовою виховання в колективі вважав гармонію інтересів суспільства і особистості, застерігав від форму­вання в колективі «гнилого активу», вождізму. Він навіть досить чітко підмітив, що «гниття починається з користування привілеями».

Але в духовному житті країни також існували свої базис і над­будова. Базисом, на жаль, були ідеологічні догмати, а до наукової надбудови керівники держави не прислухалися. Та й не дивно, бо у самих «верхах» панував дух вождізму, культу особи.

В умовах гуманізації виховання Сухомлинський по-новому осмислює суть взаємин колективу і кожного вихованця, розвиває ідеї А.С. Макаренка щодо виховного впливу колективу на дитячу осо­бистість. У роботах «Виховання колективізму у школярів», «Духовний світ школяра», «Розмова з молодим директором школи» він встанов­лює принципи взаємозалежностей особистості і колективу. На думку педагога, колектив лише тоді позитивно впливає на становлення кожного вихованця, коли сам колектив має насичене духовне жит­тя та складається з яскравих особистостей. За цих умов кожен ви­хованець здатен впливати на загальний стиль взаємин у колективі, збагачуючи при цьому кожного з дітей чи підлітків. Саме ці умови дозволяють гармонізувати взаємини у дитячому співтоваристві.

16. Розвиток дитячого колективу

Теорія колективу детально розроблена видатним представником вітчизняної педагогіки А.С. Макаренком. Він сформулював закон життя колективу: рух — форма життя колективу, зупинка — форма його смерті; визначив принципи розвитку колективу (гласності, відповідальної залежності, перспективних ліній, паралельної дії); розробив детальну технологію формування колективу. Поступово його концепція сформувалася у дослідженнях 60-70 років як теорія стаді розвитку дитячого колективу.

Сучасна теорія розвитку колективу є своєрідним дороговка­зом для класного керівника, який працює з учнями від четве­ртого — п'ятого класу до одинадцятого. Нижче подаємо у стислому вигляді.

Перша стадія — створення колективу учнів. Знайомство класного керівника з дітьми, що переходить у систематичне, глибоке вивчення їх. Ознайомлення учнів з єдиними вимога­ми, правилами внутрішнього порядку та режимом дня шко­ли. Вправи, ігрові елементи (заохочення, змагання) для за­кріплення цих вимог. Формування органів самоврядування: обрання старости класу, призначення чи обрання активістів на всі посади. Вироблення в обраних активістів початкових організаторських навичок: інструктування їх про функції, методики їх виконання.

На цьому етапі педагог є єдиним виразником громадських вимог. Здебільшого вимоги учня до себе ще не усвідомлені. Проте серед дітей виділяються найактивніші. Наприкінці стадії, яка орієнтовно триває навчальну чверть, створюється певний авторитет активістів серед учнів класу.

Друга стадія — поширення впливу активу на весь колек­тив. Актив не тільки підтримує вимоги педагога, а й сам ста­вить їх перед членами колективу, керуючись своїми поняття­ми про те, що приносить користь, а що — шкоду інтересам колективу. Якщо активісти правильно розуміють потреби ко­лективу, то вони стають надійними помічниками педагога. Через актив класний керівник висуває дальші перспективи діяльності колективу (у навчанні, праці, спорті, іграх тощо) і одночасно зміцнює їх авторитет у середовищі школярів, част­ково передає їм свої функції з питань організації дітей: орга­нізацію прибирання шкільної кімнати, спільне харчування в їдальні, підготовку до свят тощо. Поступово залучає до гро­мадського життя пасивних учнів, допомагає їм у розвитку ініціативи та самодіяльності.

Шкільні органи самоврядування, уникаючи формалізму, обговорюють звіти класних самоврядовців, пропонують їм нові, оригінальні та ініціативні форми роботи. Здійснюється передача шкільних традицій у класи: шкільні свята (наприклад, новорічної ялинки, дня птахів, виставки квітів та ін.). Клас залучається до єдиної системи чергувань і самообслуго­вування в школі.

Розвиток колективу на цій стадії пов'язаний з подоланням протиріч: між колективом і окремими учнями, які випере­джають у своєму розвиткові вимоги колективу або, навпаки, відстають від них; між загальними та індивідуальними пер­спективами; між нормами поведінки колективу і нормами, які стихійно складаються в класі; між окремими групами уч­нів з різними ціннісними орієнтаціями та ін. Тому в розвит­кові колективу неминучі стрибки, зупинки, рух назад.

Друга стадія може тривати один-півтора року, що залежить від того, наскільки колектив став суб'єктом виховання, чи можна його цілеспрямовано використовувати з метою інди­відуального розвитку кожного учня.

Третя стадія —  вирішальний вплив громадської думки, більшості. Усвідомлення громадської думки в колективі всіма учнями. Активізація кожної особистості, розвиток у неї внутрішніх стимулів свідомого ставлення до навчання, пове­дінки, праці та інших шкільних обов'язків. Взаємозаміна активістів у різних ролях у класі, створення загальної системи передачі функцій і досвіду. Надання прав колективу самостійно, без втручання класного керівника розв'язувати питання про заохочення і стягнення, планування своєї роботи та ін. Підготовка найактивніших учнів до цілеспрямованого само виховання.

На цій стадії колектив перетворюється в інструмент індивідуального розвитку кожного з його членів. Загальний дос­від, однакові оцінки подій є основною ознакою і найбільш ха­рактерною рисою колективу на третій стадії.

Четверта стадія  —  самовиховання. Завдяки міцно зас­воєному колективному досвіду кожен учень сам проявляє до себе певні вимоги. Виконання моральних норм стає його пот­ребою, процес виховання переходить у процес самовиховання. Педагог корегує самовиховання старшокласників: допомагає визначити найпотрібніші для самовдосконалення якос­ті,      скласти     індивідуальний     план     самопізнання     та самовдосконалення якостей інтелектуального, морального, естетичного саморозвитку, інструктує і консультує щодо при­йомів та засобів самовдосконалення і самоаналізу, самона­віювання, самонаказу, самовідмови від негативного.

На всіх стадіях розвитку колективу особливо важливим, на думку А.С. Макаренка, є вибір цілей. Практичну мету, яка здатна захопити і згуртувати вихованців, він називав перспе­ктивою. При цьому Макаренко виходив з положення про те, що «дійсним стимулом людського життя є завтрашня ра­дість». Усвідомлена й сприйнята учнем перспективна ціль стає мобілізуючою силою, яка допомагає долати труднощі і перешкоди. В практиці виховної роботи він вирізняв три ви­ди перспектив: близьку, середню і далеку. Близька перспек­тива висувається перед колективом, що знаходиться на будь-якій стадії розвитку. Вона обов'язково повинна спиратися на особисту зацікавленість вихованців, кожен учень повинен сприймати її як завтрашню радість, задоволення: провести цікаву гру, разом погуляти, відвідати цирк тощо. Середня перспектива — це проект колективної події, дещо віддаленої в часі: підготовка до спортивного змагання, шкільного свята, вечорниць. Далека перспектива — віддалена у часі, най­більш соціально значима мета, досягнення якої потребує чи­малих зусиль. Наприклад, успішно закінчити школу, обрати професію, продовжити навчання.

Система перспективних цілей будується так, щоб колектив у будь-який момент часу мав перед собою захоплюючу мету, жив нею, докладав зусиль для її здійснення. Безперервна зміна перспектив, постановка нових і ускладнених завдань є обов'язковою умовою прогресивного руху колективу.

Давно відомо, що безпосередній вплив педагога на вихован­ця з ряду причин може бути малоефективним. Кращі резуль­тати дає вилив через оточуючих його ровесників. Враховую­чи це, А.С. Макаренко висунув принцип паралельної дії: на вихованця одночасно повинно впливати щонайменше три си­ли: вихователь, актив і весь колектив. Принцип паралельної дії може застосовуватися вже на другій стадії розвитку коле­ктиву.