ВПЛИВ СЛЕНГУ НА ФОРМУВАННЯ ЛІНГВОКОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ШКОЛЯРІВ - Магістерська - Курсові, дипломні та магістерські - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Курсові, дипломні та магістерські » Магістерська

ВПЛИВ СЛЕНГУ НА ФОРМУВАННЯ ЛІНГВОКОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ШКОЛЯРІВ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Сучасний етап розвитку національної школи характеризується посиленням уваги до мовної освіти в країні, потребою формування особистості, яка б відзначалася свідомим ставленням до рідної мови, мовленнєвою активністю на всіх етапах оволодіння мовою як засобом спілкування, пізнання і впливу, високою культурою спілкування в різних життєвих ситуаціях [84, с.18].

Протягом життя кожна людина постійно контактує з іншими представниками соціуму, спілкується з ними, обмінюється інформацією. У цьому процесі реалізується потреба однієї людини в іншій (її знаннях, досвіді тощо). Завдяки спілкуванню люди організовують різні види теоретичної та практичної діяльності, обмінюються інформацією, взаємно впливають один на одного, розвиваються духовно. Спілкування насамперед передбачає усвідомлення того, що мова – це засіб формування людей як суспільних об’єктів. Потреба у спілкуванні є первинною потребою людини, бо, спілкуючись, людина не лише обмінюється інформацією з іншими індивідами, а й звертається до них із проханнями, подякою, запитаннями чи вимогами, ставить собі за мету вплинути на співрозмовника, домогтися потрібної відповіді, дотримуючись при цьому норм культури спілкування [84, с. 18].

Як відомо, кожна культура послуговується власною мовою, за допомогою якої вона виражає себе, свою неповторність та самостійність. Однак, будучи живим  утворенням, що розвивається, змінюючись, культура модифікує мову. В результаті мови конкретних культурно-історичних епох виявляються настільки різними й незрозумілими для нащадків, що вони більше походять на іноземні, ніж на мови власної культури. Ці мови можуть бути настільки незрозумілими, що під час читання без тлумачного словника не обійтися: одні слова із часом стали мало зрозумілими або взагалі не використовуються, інші ж „обросли” новими, сучасними значеннями, які ми знаємо, а про попередні значення навіть не підозрюємо.

Усе це настільки ж природно, як і те, що людина в різні періоди життя не ідентична собі: так дитина, пройшовши тривалий життєвий шлях, до старості стає вже зовсім іншою в усіх значеннях цього слова. А тому кожна культурно-історична епоха має власну мову, повністю зрозумілу тільки людям, що жили в цю епоху. Для цієї мови, з одного боку, характерна відносна стабільність у плані підтримки непорушності граматичних законів побудови мови, і, з цього погляду, мова зберігає традицію певної культури, а, з іншого боку, характеризується здатністю швидко реагувати на зміни, що відбуваються в суспільстві, на появу нових слів або зміну змістів старих, а також на зникнення слів, які не відповідають цьому часу та реаліям, що відбуваються в ньому, і тому втрачають свою актуальність. З іншого погляду, мова відкрита для інновацій і модернізацій. Однак швидкість інноваційних процесів, а також рівні цих процесів у різних культурно-історичних епохах залежать, у першу чергу, від того, з якими суспільствами ми маємо справу (статичними або динамічними), а також від того, яка структура конкретного суспільства (які верстви-страти, субкультури наявні в певному суспільстві).

Сучасні індустріально розвинені суспільства належать до динамічних, що швидко змінюються, а тому й мова, вірніше її словесна оболонка, в подібних суспільствах дуже рухлива, у результаті чого за період життя одного покоління його словниковий запас зазнає серйозних змін не тільки в плані збільшення або зменшення обсягу, але й у плані зміни цілих блоків слів і висловів на інші, можливо, навіть близькі за значенням, але різні за звучанням. Крім того, суспільства сучасної культурно-історичної епохи являють собою рухому систему, що включає в себе безліч субкультурних утворень (професійних, територіальних, статусних і т.д.), кожне з яких має власну специфічну лексику, власний сленг. При цьому слід зазначити, що субкультури не є абсолютно замкнутими, ізольованими утвореннями, і будь-яка сучасна людина належить одночасно одразу до декількох субкультур. Це явище веде до того, що субкультурні сленгові мови не є „закритими”, використовуваними й зрозумілими лише у вузькому колі людей, що входять у конкретну культуру, а проникають і взаємодіють із літературною мовою, або збагачуючи, або засмічуючи останню.

Характерною рисою сучасної культурно-історичної епохи є наявність у ній такої соціально-демографічної групи, як молодь, якої не було в жодній із попередніх епох. Сказане не означає, що хронологічно більш ранні історичні епохи не мали молодих людей. Однак молоді дійсно не було, оскільки молодь – це група людей, уже не дітей, але ще не дорослих, основним заняттям яких є здобуття освіти, підготовка до майбутньої професійної діяльності. Відмінною рисою цієї соціальної страти є те, що її представники ще вільні від обов’язків дорослих людей (у них, як правило, немає власних родин, тобто дружини/чоловіка й дітей, про яких необхідно піклуватися) і при цьому в них є багато вільного часу (який, як припускає суспільство, вони повинні витрачати на власне навчання, але не завжди це буває саме так) [52].

Із підліткового віку зростає значення референтних груп. У таких об’єднаннях представники часто відходять від мовної  норми, користуючись сленгом.

У підлітків виникає особливий тип спілкування, що не використовується у звичайному житті. Таким чином, реалізується потреба в автономності не тільки територіальній, але й знаковій, що надає особливого смислу цим об’єднанням. У них виробляються особливі форми сленгового мовлення, які знижують міжіндивідуальні дистанції і надають пафосу карнавалу, „іншого життя” для них. У сучасних умовах одним із небезпечних способів порушення соціальних заборон стало використання у підлітковому середовищі нецензурних слів. Підлітки, які використовують мат, вважають себе звільненими від табуйованих культурою слів, від пресингу, передбаченого контролем мовлення [19, с. 189].

Виникають протиріччя між вимогами суспільства та тими новоутвореннями у структурі мовлення учнів, яких вони набули. Таким чином, завдання викладача словесності – сформувати лінгвокомунікативну компетентність школярів, яка відповідала б потребам соціуму.

Компетентність у навчанні мови часто асоціюється з поняттям „комунікативна компетенція. Компетентність особистості стає вирішальною умовою та показником успішності людини в житті загалом і у професійній діяльності зокрема. „Компетенція” тлумачиться у сучасних словниках як достатня обізнаність із чим-небудь [2, с.35]. Поняття „компетенція” (від латинського competo – домагаюся, відповідаю, походжу) вперше стало вживатися в США в 60-ті роки в контексті діяльнісного навчання (performance-based education), метою якого була підготовка спеціалістів, здатних конкурувати на ринку праці. Спочатку „компетенції учнів розглядалися як прості практичні навички, що формувалися в результаті автоматизації знань, пізніше компетенції перетворилися в одиниці навчальної програми [119].

Розділяючи загальне й індивідуальне у змісті компетентнісної освіти, А.Хуторський розуміє під компетенцією „сукупність взаємопов’язаних якостей особистості (знань, умінь, навичок, способів діяльності), що задаються по відношенню до певного кола предметів і процесів та є необхідними для того, щоб якісно і продуктивно діяти”; а компетентність розглядає як „володіння людиною відповідною компетенцією, що включає особистісне ставлення до неї і предмета діяльності” [125, с. 60]. Учений підкреслює, що компетенція – це задана вимога, норма, а компетентність – набута особистісна якість, що передбачає мінімальний досвід використання компетенції. З-поміж різних ознак він акцентує інтегральність, міждисциплінарність, метапредметність цієї дидактичної категорії. Отже, лаконічно можна сказати, що компетенція – це коло повноважень, а компетентність – властивість (обізнаність, кваліфікованість).

Згідно з трактуваннями українських учених, компетентність  – це підхід до знань як інструменту розв’язання життєвих проблем, прийняття рішень у різних сферах життєдіяльності людини, це загальна здібність, що ґрунтується на знаннях, досвіді, цінностях, набутих завдяки навчанню, вихованню, інтеграції у простір соціальних і культурних відношень, міжособистісної інтеграції та спілкування [38, с. 111]. Отже, акцентується аксіологічний і соціокультурний виміри – готовність до самостійної діяльності відповідно до світоглядних установок і ціннісних орієнтацій особистості з одного боку, і соціокультурних координат – з іншого; підкреслюється визначальний показник життєвої компетентності – її інтегративність. До структурної моделі включаються такі компетентності: методологічна, аутопсихологічна, психологічна, соціально-психологічна, громадянська, комунікативна, інформаційна, соціальна, рефлексивна, компетентність спільної творчості, професійна [38, с. 138].

Погоджуємося з думкою Федоренко Ю. П., яка вважає, що компетентність це складне особистісне утворення, котре складається зі знань, умінь і навичок, які дозволяють особистості ефективно функціонувати в певній діяльності. Компетенція це знання, вміння та навички з галузей лінгвістики (мовна компетенція, мовленнєва компетенція, соціокультурна та соціолінгвістична компетенції, стратегічна та дискурсивна компетенції). Комунікативна компетенція це знання, уміння та навички, необхідні для розуміння чужих та породження власних програм мовленнєвої поведінки, адекватних цілям, сферам, ситуаціям спілкування [119].

Незважаючи на те, що компетентнісний підхід у навчанні мови є порівняно новим, але, у разі його успішної реалізації, слугуватиме засобом забезпечення учнів корисними знаннями, необхідними для успішного досягнення цілей у реальних життєвих умовах.

На сучасному етапі поняття комунікативної компетенції стало однією з основоположних категорій теорії наукового знання, що зумовлює необхідність принципово нового підходу до організації процесу навчання української мови у школі, успішність оволодіння якою визначається вже не стільки лінгвістичними критеріями, скільки психологічними, соціальними та іншими чинниками. У свою чергу, це зумовлено специфікою феномена комунікативної компетенції, яка, порівняно з лінгвістичною компетенцією, полягає, по-перше, в тому, що обєднує знання семантичного потенціалу мовних форм зі здатністю конструювати значення у контексті ситуації спілкування, а по-друге, – у її функціональному характері, під яким розуміють здатність індивіда адаптувати вихідне значення мовних структур для сприйняття інформації та організації процесу мовлення із урахуванням фактора співрозмовника й контексту ситуації сучасного спілкування, яке носить соціальний характер і послуговується новими мовними засобами, не останнє місце серед яких займає сленг. А без знання цього пласту лексики викладач не зможе належним чином сформувати необхідну комунікативну компетентність школярів.

Категорія: Магістерська | Додав: damar (10.07.2008) | Автор: Мареев Дмитрий Анатолиевич E W
Переглядів: 1469 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]