1.1. Місце сленгу в лексичній системі сучасної української мови - Магістерська - Курсові, дипломні та магістерські - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Курсові, дипломні та магістерські » Магістерська

1.1. Місце сленгу в лексичній системі сучасної української мови

Мова це практична, дійсна свідомість, у якій відображений не тільки суспільно-історичний досвід людства, але й соціальний статус конкретного шару суспільства. Вона має знакову природу й системну організацію, будучи, унаслідок цього, універсальним засобом спілкування. Мова використовується в побуті, у виробничій діяльності людини, у різних галузях науки, культури, суспільного й політичного життя суспільства. Вибір і активізація різних її засобів у кожному конкретному випадку залежить від цілей, завдань і умов спілкування, а також від соціального середовища, вікової групи й багатьох інших факторів. Так проявляється функціональне розшарування української мови. У різних її шарах використовується своєрідна стильова система: у
побуті – побутова, у суспільно-політичному житті – публіцистична, в адміністративно-правовій сфері – ділова й т.д. Розрізняються також соціальні діалекти, структура яких у національній мові  охоплює такі страти:

1.Професійні мови мисливців, риболовів, гончарів, шевців тощо.

2.Групові, або корпоративні, жаргони чи сленги учнів, студентів,
спортсменів та інших, головно молодіжних колективів.

3.Таємні мови, арго декласованих елементів, ремісників, тор­гівців [100, с.21].

До страт уключено також варіанти загальнонародної мови, ха­рактерні для певних економічних, кастових, релігійних тощо груп населення.

За В. Бондалєтовим, до соціальних діалектів зараховують:

1.Власне професійні діалекти (підмови, лексичні системи).

2. Групові, або корпоративні, жаргони (особливості мови учнів,
студентів, спортсменів, солдатів, матросів та інших, переважно мо­лодіжних колективів).

3. Умовні, або таємні, мови (арго) ремісників і торгівців.

4.  Злодійський жаргон („блатна музика”) мова декласованих
елементів [100,
c.21].

М. Грачов у пра­ці Русское арго” пропонує таку ієрархію соціальних діалектів:

1. Жаргони, що включають: а) класово-прошаркові (дворян, мі­щан, селян, духовенства тощо); б) виробничі (професійні); в) за
захопленнями та інтересами (філателістів, картярів, гравців у
до­
міно, рибалок тощо);  г) молодіжні.

2. Умовні мови ремісників і бродячих торгівців.

3. Арго декласованих елементів [141].

Е. Туманян на основі внутрішньоструктурних, функціональних параметрів пропонує свою класифікацію соціально диференційо­ваних форм мови:

1. Професійні або групові, корпоративні лексичні системи (стильові). Наприклад, лексичні системи шахтарів, металургів; мова професійної інтелігенції. Іншими словами, професійний жаргон є складовою частиною, за Е. Туманян, соціальних діалектів. Корпоративні жаргони, як правило, функціонують у сфері усної.

2. Умовно-професійні мови й арго декласованих елементів (злодійське арго, блатні мови, таємні жаргони). Як самостійні страти, арго декласованих і умовно-професійні мови у сфері усного спілкування утворюють опозицію територіальним діалектам і уза­гальненим типам мови міському та інтердіалектному койне [141].

І. Матвіяс структурує соціальні діалекти так: „Під соціальними діалектами розуміють професійні говори і жаргони або арго”. Автор уживає замість „професійна мова” термін „професійний говір”, об’єднуючи цим поняттям професійну мову та професійний жаргон: „Носіями професійних говорів бувають переважно ремісники. Професійні говори тісно пов’язу­ються із суспільним розподілом праці. Вони створюються посту­пово з розвитком відповідної професії чи відповідного ремесла, а засвоєння їх відбувається стихійно й непомітно. Професійні говори виконують суспільно корисну
роль
вони служать мовцям для вираження певних особливих професійних явищ, для яких у літературній мові немає відповідних засобів” [100, с.22].

Ющук І. П. серед соціальних діалектів виділяє професіоналізми, жаргонізми та арготизми [131], Білодід І. К. – жаргонізми, професійні жаргонізми та арго [103].

Якщо брати таке поняття як „сленг”, то Білодід І.К. та Ющук І.П. його не розглядають, а Галич О.А. відносить його до особливого різновиду просторічної форми [108, с.202]. Кочерган М. П. ототожнює сленг, називаючи його „сленгові слова”, із жаргонізмами [48, с.215].

Найприйнятнішою, на нашу думку, є така термінологічно-поняттєва парадигма соціальних діалектів: арго, жаргон, професійний жаргон, сленг.

Арго у власному розумінні слова – це професійний жаргон злодійського світу у Франції. Існування цього жаргону прослідковується за десятками писемних пам’яток французької мови вже у XIII ст., а з XV ст. стосовно арго існують достовірні документальні свідчення. З  XIX ст. відбувається швидке „розсекречування” арго. Його лексика змішується з просторічними шарами лексики, переважно в просторіччі Парижа, і водночас дедалі глибше входить у мову освіченої частини суспільства, а згодом і в літературну норму, потрапляючи в той її пласт, який утворює власне фамільярну мову ’language familière’. Звідси арго потрапляє в художню літературу [108, с.198].

Арго – явище літературне й разом із тим – наслідок   певного   суспільного  ладу.   Арго – це  мова   вбогості [18, с.334].

Якщо мова, якою говорила нація або провінція, заслуговує інтересу, то є ще більш гідною уваги й вивчення та мова, якою говорила біднота  [18, с.337].

Розглядаючи арго в Україні слід зауважити, що воно побутувало в ХІХ столітті: арго українських лірників, ремісників, жебраків, бурсацько-семінарське арго.

Перш за все, треба згадати бодай принагідно справжню скарбницю бурсацьких арготизмів – „Енеїду” Котляревського, яка відбила соціолект полтавської духовної семінарії 1780-1789 років, де тоді навчався письменник.

На сучасному етапі свого функціонування ця лексика переважно поширена в кримінальних структурах, але розсекречуючись, слова та вирази переходять до складу жаргонів.

Якщо брати  професіоналізми, то більшість дослідників [100; 103; 108; 131] приходять до висновку, що їх уживають люди, об’єднані певною виробничою діяльністю. Ці слова ніби деталізують загальновідомі назви. Правда, не всі професіоналізми можна віднести до високої лексики. Професійна лексика низької конотації у цьому випадку буде визначатись як „професійні жаргонізми”, котрі вживають звичайно на „позначення образно-експресивних, лаконічних слів та висловів, що мають нейтральні відповідники і побутують переважно в усному мовленні людей певної професії чи роду занять, об'єднаних спіль­ністю інтересів, звичок, соціяльного стану. Розмовне мовлення будь-якого професійного середовища завжди включає певну кіль­кість емоційно забарвлених слів вузького вжитку, що відбивають професійну спеціялізацію носіїв мови” [100, с.37].

Порівняємо професіоналізми з професійними жаргонізмами.

Професіоналізми: є кілька десятків рибальських назв для знарядь лову, залежно від їх величини, будови, розміру вічок, призначення тощо. Поряд із назвами „сітка”, „невід”, у рибальському словнику вживаються ще „бродяк”, „волок”, „волочок”, „волокуша”, „галиця”, „дель”, „десятка”, „канка”, „копці”, „кукла”, „лапташ”, „матула”, „мережа”, „накидка”, „поріж”, „сороковка”, „ставник”, „ставка”, „трандата”, „фартух” [108, с.197].

Професійні жаргонізми: „Без кайфа нет лайфа” [100, с.39], „полетіла відяха”, „проц та мамка накрилися разом із сідюком”.

Отже, з наведеного прикладу видно, що не слід ототожнювати професіоналізми з професійними жаргонізмами.

Щодо визначення поняття „сленг” існує багато досить суперечливих підходів.

Так, у „Лингвистическом энциклопедическом словаре” сленг дефініціюється таким чином:

1.     Те саме, що і жаргон.

2.     Сукупність жаргонізмів, які утворюють прошарок розмовної лексики, що відображає грубувато-фамільярне, іноді гумористичне ставлення до предмета мовлення [17].

О. Галичем термін „сленг” трактується у двох значеннях. У першому – ним позначають жаргонізми переважно англомовного походження. В другому – такі жаргонні слова та вирази, які перестали бути належністю лише окремих соціальних груп і перейшли до загальновживаних шарів просторічної лексики [108, с.202].

Так, дуже вдалою і сьогодні видається характеристика сленгу у В.О.Хом’якова. Він визначає сленг, як „відносно стабільного для певного періоду, широко розповсюдженого та загальнозрозумілого пласту нелітературної лексики і фразеології у середовищі живої розмовної мови, вельми неоднорідного за своїм генетичним складом та ступенем наближення до літературної мови; носить яскраво виражений емоційно-експресивний оціночний характер, що часто є протестом-насмішкою над соціальними, етичними, естетичними, мовними та іншомовними умовностями та авторитетами” [123, с.8].

До свого складу сленг інкорпорує арго, групові та інші соціальні жаргонізми, некодифіковану розмовну мову (наприклад, суржик), вульгаризми, неологізми, чужомовні запозичення, територіальні діалектизми. Сленг є вторинним утворенням порівняно з жарго­нами і арго, що адаптують до своїх потреб запозичені одиниці [100].

Характерною особливістю фонетики сленґізмів в емоційному мовленні є подов­ження приголосних: „Той телефон, який він позичив у останньої розкішної подруги, давно відключено. І говорив він по ньому не більше двох днів. Потім та ж-ж-жлобиха заблокувала номер, від­крила собі новий, а йому на пам'ять лишилася тільки гарна іграшка у вигляді апарата” (Є. Кононенко „Зрада”). Слід відзначити ви­творення у сленґовживанні ориґінальних синтаксичних моделей, як-от, кайфувати фільм, телепередачу – із задоволенням дивитися, тощо [100, с.43].

Етимологія слова „жаргон” певною мірою розкриває його сутність та функціональне призначення. Походить воно з французького jargon, первісно „пташина мова, цвірінькання”; „незрозуміла мова” – від гало-романського garrire – базікати. На відміну від арго, жаргон має відкритий характер і звичайно виникає у порівняно великих групах носіїв мови, об’єднаних за ознакою професії (професійні жаргони), стану в суспільстві [100, с.32].

Ось які визначення жаргону нам подають науковці:

Кочерган Н.П.: „Жаргонізми, або сленгові слова – слова, властиві розмовній мові людей, пов’язаних певною спільністю інтересів” [48, с.215].

Гром’як Р.Т.: „Жаргон – мова, перемішана довільно дібраними або перекрученими формами слів, якою, переважно усно, користуються окремі соціальні групи (злодії, картярі, міські вуличники тощо)” [56, с.263].

Ставицька Л.: „Жаргон – це напіввідкрита лексико-фразеологічна підсистема, яка застосовується тією чи іншою соціальною групою з метою відособлення від решти мовної спільноти” [100, с.33].

Отже, виходячи з вище сказаного, можна зробити висновок, що на сучасному етапі функціонування української мови немає чіткої межі між розмежуванням соціальних діалектів на структурні одиниці. Усе це пов’язано з їх взаємним переходом. Не менш важливим чинником є й досить незначна кількість досліджень цих явищ у сучасній українській мові. На Україні
існує невелика кількість словників, котрі стосуються досліджуваної проблеми:

1. „Перший словник українського молодіжного сленгу” С.Пиркало.

2. „Словник жаргону злочинців” О. І. Поповченка.

3. „Короткий словник жаргонної лексики української мови”
Л. Ставицької.

4. Словник сучасного українського сленгу”  Т.М.Кондратюк.

Таким чином, відійшовши від поняття соціолекту, зупиняємось на тлумаченні сленгу як основної складової частини усного розмовного (не літературного) мовлення та приймаємо дефініцію, подану В.О.Хом’яковим, як одну з найбільш точних.

Категорія: Магістерська | Додав: damar (10.07.2008) | Автор: Мареев Дмитрий Анатолиевич E W
Переглядів: 7213 | Рейтинг: 3.0/5
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]