Поняття соціолінгвістики продовження. - Соціолінгвістика - Мовознавство - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Мовознавство » Соціолінгвістика

Поняття соціолінгвістики продовження.

Мовна й немовна комунікація. Термін „комунікація” багатозначний: він уживається, наприклад, у сполученні „засоби масової комунікації” (маються на увазі преса, радіо, телебачення), у техніці його використають для позначення ліній зв’язку й т.п. У соціолінгвістиці „комунікація” - це синонім „спілкування”. Іншомовний термін у цьому випадку більше зручний, тому що легко утворить похідні, а вони необхідні для позначення різних сторін спілкування: „комунікативна ситуація”, „комуніканти” (= учасники комунікативної ситуації) і деякі інші.

Комунікація може бути мовною і немовною (або, в іншій термінології, вербальною й невербальною - від лат. verbum 'слово'). Наприклад, спілкування людей у ряді спортивних ігор (баскетбол, футбол, волейбол) не обов’язково включає вербальний компонент або включає його мінімально - у вигляді вигуків: - Пас! - Беру! і под. Не всяка фізична робота вимагає словесного спілкування: наприклад, у цехах з високим рівнем шуму - штампувальному, ковальському, ливарному - доводиться обходитися без слів, але спілкування людей, що працюють у таких цехах, все-таки  відбувається (наприклад, за допомогою жестів).

Значно більша частина видів людської комунікації відбувається за допомогою мови (адже й мова призначена головним чином для спілкування). Ці види комунікації в першу чергу й цікавлять соціолінгвістів. Мовна комунікація відбувається в рамках комунікативної ситуації.

Комунікативна ситуація - це ситуація мовного спілкування двох і більше людей. Комунікативна ситуація має певну структуру. Вона складається з наступних компонентів:

1) мовець (адресант); 2) слухаючий (адресат); 3) відносини між мовцем і слухаючим і пов’язана із цим 4) тональність спілкування (офіційна - нейтральна - дружня); 5) мета; 6) засіб спілкування (мова або його підсистема - діалект, стиль, а також паралінгвальні засоби - жести, міміка); 7) спосіб спілкування (усний/письмовий, контактний/дистантний); 8) місце спілкування.

Це - ситуативні змінні. Зміна значень кожної із цих змінних веде до зміни комунікативної ситуації й, отже, до варіювання засобів, використовуваних учасниками ситуації, і їхньої комунікативної поведінки в цілому.

Так, спілкування судді й свідка в залі судових засідань відрізняється більшою офіційністю використовуваних обома сторонами мовних засобів, ніж спілкування цих же осіб не під час судового засідання: змінюється місце, але соціальні ролі (див. про це поняття нижче), як і всі інші ситуативні змінні, зберігаються незмінними.

Спілкування судді та свідка з метою з’ясування біографічних даних з необхідністю припускає питально-відповідну форму спілкування з відповідними синтаксичними властивостями діалогу (еліптичність висловлень, повтор відповідачем деяких елементів питання й т.п.). Звертання судді до свідка з метою відтворити показання останнього на попередньому слуханні припускає перевагу монологу судді й лише підтверджуючу або заперечливу реакцію свідка (змінюється мета спілкування, зі збереженням всіх інших ситуативних змінних).

Виходячи зі своєї службової ролі, суддя перестає перебувати зі свідком у тих відносинах, які пропонують їм обом певну мовну поведінку. Скажімо, в „транспортній” ситуації - якщо й той й іншої їдуть в автобусі - при ролях „пасажир – пасажир” їхня мова, зрозуміло, менш офіційна.

Якщо суддя й свідок знайомі один з одним, то проте обстановка судового засідання і їхньої ролі пропонують їм обом офіційний тон спілкування; поза цією обстановкою, при „поверненні” до рольових відносин „знайомий – знайомий” (а може бути й „приятель – приятель”) тональність спілкування може змінитися на неофіційну, навіть фамільярну, з використанням засобів розмовної мови, просторіччя, жаргонів.

Спілкування судді й свідка на прийомі в судді (поза судовим засіданням), коли спілкування контактно й усно, допускає еліптичні форми мови; власноручні ж письмові показання свідка (дистантність і письмова форма спілкування) вимагають експліцитних, синтаксично закінчених форм висловлення.

Помітимо, що в дійсності, у реальному спілкуванні ситуативні змінні взаємодіють одна з одною і кожна з них здобуває певні значення вкупі з іншими: наприклад, якщо змінюється місце спілкування, те це часто означає одночасно й зміну мети його, а також відносин між комунікантами й тону спілкування; контактність взаємодії мовця й слухача звичайно пов’язана з використанням усно-розмовної форми мови, а дистантність - з використанням мови письмової (порівн., однак, спілкування по телефону) і так далі.

Мовне спілкування, мовна поведінка, мовний акт. Всі три терміни мають безпосереднє відношення до мовної комунікації. Перший - синонім терміна „мовна комунікація”. Важливо підкреслити, що обидва синоніми позначають двосторонній процес, взаємодію людей у ході спілкування. На відміну від цього, у терміну „мовна поведінка” акцентована однобічність процесу: їм позначають ті властивості й особливості, якими характеризуються мова й мовні реакції одного з учасників комунікативної ситуації - або мовця (адресанта), або слухаючого (адресата). Термін „мовна поведінка” зручний при описі монологічних форм мови - наприклад, комунікативних ситуацій лекції, виступу на зборах, на мітингу й т.п. Однак він недостатній при аналізі діалогу: у цьому випадку важливо розкрити механізми взаємних мовних дій, а не тільки мовну поведінку кожної зі  сторін, яка спілкуються. Таким чином, поняття „мовне спілкування” містить у собі поняття „мовна поведінка”.

Термін „мовний акт” позначає конкретні мовні дії мовця в рамках тієї або іншої комунікативної ситуації. Наприклад, у ситуації покупки товару на ринку між покупцем і продавцем можливий діалог, що включає різні мовні акти: запит про інформацію (- Скільки коштує ця річ? Хто виробник? З якого вона матеріалу?), повідомлення (- Дві тисячі; Південна Корея; Натуральна шкіра), прохання (- Відкладете, будь ласка, я збігаю за грішми), обвинувачення (- Ви мені здачу неправильно дали!), погрозу (- Зараз міліцію викличу!) і ін.

У середині ХХ ст. англійський філософ Дж.Остін, а слідом за ним американські вчені Дж.Серль і Г.Грайс розробили теорію мовних актів, у якій виявили ряд закономірностей, характерних для процесу мовної комунікації, і сформулювали принципи й постулати, проходження яким забезпечує успіх тому або іншому мовному акту й у цілому мовної комунікації: наприклад, „виражайся ясно”, „будь щирий”, „будь короткий”, „уникай незрозумілих фраз” й ін.

Комунікативна компетенція носія мови. У процесі мовної комунікації люди користуються засобами мови - її словником і граматикою - для побудови висловлень, які були б зрозумілі адресатові. Однак знання тільки словника й граматики недостатньо для того, щоб спілкування  даною мовою було успішним: треба знати ще умови вживання тих або інших мовних одиниць та їхніх сполучень. Інакше кажучи, крім властиво граматики, носій мови повинен засвоїти „ситуативну граматику”, яка пропонує використати мову не тільки у відповідності зі змістом лексичних одиниць і правилами їхнього сполучення в пропозиції, але й залежно від  характеру відносин між мовцем й адресатом, від мети спілкування й від інших факторів, знання яких у сукупності із властиво мовними знаннями становить комунікативну компетенцію носія мови.

Характер навичок спілкування, які входять у комунікативну компетенцію й відрізняються від знання властиво мови, можна проілюструвати на прикладі так званих непрямих мовних актів. Непрямим називається такий мовний акт, форма якого не відповідає його реальному значенню в даній ситуації. Наприклад, якщо сусід за обіднім столом звертається до вас із наступними словами: - Не могли б ви передати мені сіль?, то за формою це питання, а по суті прохання, і відповіддю на неї повинне бути ваша дія: ви передаєте сусідові сільничку. Якщо ж ви зрозумієте це прохання як питання й відповісте: - Можу, не роблячи відповідної дії й чекаючи, коли ж співрозмовник дійсно прямо попросить вас передати йому сіль, - процес комунікації буде порушений: ви вчините не так, як очікував мовець й як прийнято реагувати на подібні питання-прохання в аналогічних ситуаціях.

Деякі терміни й поняття соціолінгвістика запозичила із соціології й соціальної психології. Найважливіші з них - соціальний статус і соціальна роль.

Живучи в суспільстві й входячи в різні групи, кожен індивід має кілька соціальних позицій у суспільстві. Наприклад, студент (що саме по собі є деяка соціальна позиція) може бути активістом молодіжної партії, чемпіоном інституту по шахам, гітаристом у групі; удома він - син і брат, у дружній компанії - приятель і т.д. Кожна із цих позицій пов’язана з певними правами й обов’язками й називається соціальним статусом.

Більшості властивих їй статусів людина домагається сама; такі статуси називаються придбаними. Статус студента здобувається шляхом успішної здачі вступних іспитів у вуз, статус чемпіона - шляхом перемоги в змаганні, статус чоловіка - шляхом вступу в шлюб. Інші статуси - такі, як стать, етнічна або расова приналежність, ми одержуємо при народженні; соціологи називають їхніми приписаними статусами. Деякі приписані статуси ми одержуємо й пізніше (статус старшого брата - при народженні в родині другого сина, статус повнолітнього - по досягненні певного віку). Суть приписаних статусів полягає в тому, що вони дістаються людині автоматично, попри його волі й бажання й, будучи отриманими, як правило, супроводжують його протягом всього життя. Якщо можлива втрата приписаного статусу, то вона відбувається за певними правилами й також мимо волі індивіда (такий, наприклад, статус військовозобов’язаного).

Деякі статуси сполучають у собі властивості придбаних й приписаних: людина вкладає значні зусилля в підготовку й захист дисертації, але отриманий в результаті вчений ступінь залишається на все життя. Інший приклад - статус злочинця; приписується він за рішенням суду, але здобувається протиправними діями індивіда. Деякі статуси ситуативні, мають короткочасний характер: пасажир трамвая, покупець у булочній, людина, що виступає на профспілкових зборах або науковій конференції. Значимість більшості таких статусів підкріплюється їх періодичністю.

Соціальні статуси визначають взаємини індивіда з іншими членами суспільства, його відносно постійне або тимчасове положення в соціальних ієрархіях різного типу.

Усякий статус вимагає певних прав, обов’язків й відповідної нормативної поведінки. Статус студента вимагає відвідування занять, здачу іспитів, проходження практики, право користування бібліотекою свого вузу й багато чого іншого. Статус викладача - компетенцію у відповідній дисципліні, певні педагогічні навички, дослідницьку діяльність, відвідування засідань кафедри й т.п. Від людини, яка володіє тим або іншим соціальним статусом, оточуючі очікують певної поведінки, яка відповідає цьому статусу.

Такий комплекс стандартних загальноприйнятих очікувань називається соціальною роллю. Одному статусу може відповідати кілька ролей: наприклад, очікування відносно  вузівського викладача з боку студентів, колег, завідувача кафедрою, адміністрації й технічних працівників вузу різні. Комплекс ролей, „прив’язаних” до одного статусу, називається рольовим набором.

Багато ролей, характерні для даного суспільства, мають спеціальні позначення в мові: батько, дружина, син, однокласник, сусід, учитель, покупець, пацієнт, пасажир, клієнт, голова зборів й т.п. Всі дорослі члени суспільства більш-менш добре знають, чого очікувати від поведінки людини при виконанні нею кожної з подібних ролей, так що навіть просте проголошення назви ролі звичайно викликає у свідомості мовця й слухаюча уявлення про комплекс властивих цій ролі прав й обов’язків.

Рольові очікування не залежать від конкретної людини, а формуються разом з тим типом соціальної системи, у рамках якої ця роль існує; однак це вірно лише при абстрактному розгляді статусів і пов’язаних з ними ролей. Реальний індивід, одержавши певний статус, починає освоювати відповідні ролі; соціологи називають цей процес інтерналізацією ролі (від лат. іnternus 'внутрішній').

Незважаючи на те, що сукупність очікувань, властива тій або іншій ролі, складається з набору констант, які пропонують індивідові певну поведінку, інтерналізація ролей кожною людиною відбувається через призму його особистого досвіду й під впливом того мікро- і макросередовища, до якого вона належить. Тому й виконання ролей, як обумовлених постійними й довгостроковими соціальними характеристиками індивіда, так і програвання у тій або іншій стандартній ситуації, варіює від особистості до особистості, від однієї соціальної групи до іншої. Важливо, однак, що ця варіативність перебуває в певних межах - поки вона не суперечить очікуванням, властивої даної ролі, і не порушує деяких соціальних норм.

Уяви про типове виконання тієї або іншої соціальної ролі складаються в стереотипи; вони становлять невід’ємну частину рольової поведінки. Стереотипи формуються на основі досвіду, частої повторюваності рольових ознак, що характеризують поведінку, манеру говорити, рухатися, одягатися й т.п. У мові існують навіть стійкі вислови, що відбивають наші подання про типове мовне поводження людини в тієї або іншій соціальній ролі: залиш свій прокурорський тон; кричить, як базарна торговка; говорить, як учитель; тоном провиненого школяра й т.п.

Навчання рольовій поведінці проходить у рамках якоїсь соціальної системи, через накладання цією системою формальних й неформальних санкцій; ці санкції можуть бути позитивними (заохочення) і негативними (покарання). Тим самим соціальна система нав’язує носію нового статусу прийняті в ній нормативні розуміння його нового рольового набору. Однак людина має відому волю переробки стандартних ролей „під себе”, відповідно до  власного тлумачення типової поведінки, яка відповідає знову придбаному їй статусу. Конформісти приймають роль у готовому виді. Інші, навпроти, приймаючи роль, наполегливо нав’язують своє власне її бачення партнерам по соціальній взаємодії й нерідко процвітають у модифікації ролі. Якщо при цьому переробка ролі стає надто радикальною, її носій піддається в суспільстві нерозумінню й осуду.

Життя індивіда як члена суспільства починається з освоєння рольової поведінки в первинній групі, родині, у якій він народився й виховується; звідси починається процес його соціалізації - входження в суспільство, у якому йому доведеться жити і діяти. Соціалізація - це процес, у ході якого індивід послідовно входить у нові для себе групи й засвоює, інтерналізує нові ролі. Засвоєння мови, яка використовується в даному суспільстві, і правил її застосування відповідно до  виконання тих або інших соціальних ролей є частиною цього процесу й називається мовною соціалізацією.




Категорія: Соціолінгвістика | Додав: damar (29.04.2008) | Автор: damar E W
Переглядів: 8920 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]