Жодна людська мова не виникає якось раптом, зненацька, з нічого, на порожньому місці. Щоб склалася мова як така, тобто відмінна від інших, потрібні сторіччя. Отже, кожна сучасна мова (якщо не йдеться про штучну) пройшла довгий шлях свого розвитку, має свою тривалу історію. Це свідчить про те, що в мові з плином часу змінюється все: особливості вимови (фонетика), граматична будова (морфологія і синтаксис), словниковий склад (лексика і фразеологія). Звичайно, всі ці зміни з часом ускладнюються, тому нелегко встановити прадавнє коріння мови.

В наш час відновлення української державності й відродження духовності помітно зріс інтерес громадськості до походження українського народу та його мови. З цього приводу з'явилося чимало публікацій, серед авторів яких, на жаль, мало науковців, а більше аматорів-журналістів, письменників, інженерів, лікарів, комерсантів та ін. У цих публікаціях наукові відомості часто губляться у потоках вигадок, фантазій, міфотворчості і фальсифікацій (наприклад, з одного боку, проголошується, що українці ведуть свій початок майже від Адама і Єви, що українська мова давніша від грецької і санскриту і є праматір'ю всіх індоєвропейських мов, а з другого – заперечується сама причетність українців до Київської Русі, яку проголошують суто російською державою). Рядовому читачеві буває важко зорієнтуватися в усьому цьому, і він часто сприймає вигадки як історичну правду. Завдання науковців – протиставити всім таким дилетантським уявленням про історію українців та їхньої мови і шовіністичним амбіціям виважену і науково обґрунтовану концепцію. „Отже, розглянути історію українців та української мови поза часом і простором і поза історією слов'янства взагалі – це значить відриватися від наукового ґрунту і літати в хмарах мрій і фантазій” – зазначав Г.І.Півторак. І дійсно, припущення, гіпотези, положення про походження української мови потребують нині не перегляду, а серйозного наукового осмислення. Вони вимагають насамперед археологічного підтвердження.

Щоб дослідити походження української мови, слід з'ясувати послідовність, час і місце виникнення характерних їй фонетичних, граматичних і лексичних рис. Для цього сучасна славістика має хоч і не зовсім достатню, проте ґрунтовну й надійну джерельну базу, за допомогою якої проводиться реконструкція стану мови на різних етапах розвитку. Основними такими історичними джерелами слід вважати живу народну мову, писемні пам'ятки, свідчення споріднених мов, лексичні запозичення до східнослов'янських мов і зі східнослов'янських мов до інших, топонімічні назви, свідчення іноземних джерел, археологічні знахідки та інші джерела. На нашу думку, слід наголосити на тому, що часто для встановлення певної інформації дані джерела можуть використовуватися в комплексі. Так, не можна встановити безпосередній зв'язок між досліджуваними археологами залишками матеріальних культур і мовами їхніх творців, доводиться обмежуватися гіпотезами. Для побудування гіпотез вирішальне значення мають мовні дані, досліджувані мовознавцями, що працюють у галузі порівняльно-історичного мовознавства. Основи цього мовознавства було закладено, а згодом розвинуто в ХІХ ст..

Одним з основних джерел історії української мови були давні писемні пам'ятки. Але, на жаль, найдавніші з них датуються аж другою половиню ХІ ст. (ні з Х, ні з першої половини ХІ ст. ніяких писемних джерел ми не знаємо, хоч вони, напевне, були, але загинули в часи лихоліть: нападів ворогів, пожеж, землетрусів тощо).

Пам'ятки другої половини ХІ ст. і пізніші, як Остромирове Євангеліє, Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське Євангеліє 1092 р., Галицьке Євангеліє 1144 р., Успенський збірник ХІІ – ХІІІ ст. та інші, створені церковнослов'янською мовою, свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо тогочасні книжники керувалися настановою, що живе народне мовлення на слід допускати в священну церковну мову – це вважалося блюзнірством. Однак при фронтальному обстеженні церковнослов'янських пам'яток можна знайти серед церковнослов'янської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття живомовних рис, характерних для живої української мови. Цю проблему порушував у своїх працях Л.Булаховський. Він зазначав: „Традиційне письмо, староболгарський склад словника, книжноцерковне поле понять та способів вимовлення  думки – все це великою мірою закриває від нас живу народну стихію південноруської мови того часу, даючи їй виступати на поверхню лише більш-менш випадково.” Оскільки до ХV ст. через відсутність книгодрукування тексти писалися і переписувалися від руки, навіть найуважніший переписувач подекуди робив помилки, що часом були дуже промовисті. Філологи навіть розробили окрему галузь науки, в якій встановили і класифікували можливі при переписуванні помилки. Якщо, наприклад, переписувач замість h (ять) у слові хлhбъ написав „і”, то, мабуть, він вимовляв це слово як хліб, а це ознака місцевої української фонетики. Це також злиття голосних ы, і у специфічно український звук и типу липа, писати; зближення у вимові ненаголошених голосних е –и типу се^ило, ве^исна, ве^иликий; чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей; місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися тощо.

Отже, ці та інші діалектичні риси у другій половині ХІ-ХІІ ст. були для мовлення тодішніх книжників уже настільки звичними, що мимоволі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки проникали в писемність, а утворилися вони, звичайно набагато раніше, хоч і не одночасно, – очевидно, десь у період між VІ-Х ст., задовго до того, як були зафіксовані на письмі. Тобто мова не виникає як така, а складається поступово через нагромадження окремих своїх особливостей. З вище сказаного випливає загальний висновок: матеріали пам'яток треба опрацьовувати разом з аналізом живої мови.

Другим головним джерелом для дослідження історії рідної мови є сучасні діалектні дані, зібрані в діалектних словниках і діалектологічних атласах. На думку Л.А.Булаховського, наші знання „з історії слов'янських мов, принаймі ті, що стосуються фонетики і морфології, здобуті в основному не з пам'яток, а з порівняльного опрацювання фактів живих індоєвропейських мов.” З цією точкою зору важко не погодитися, бо дійсно діалекти і досі зберігають багато пережиткових явищ. Так, наприклад, діалекти північноукраїнських говорів і нині характеризується наявністю дифтонгів. Зокрема це стосується Середино-Будського, Ямпільського,  Шосткинського, Глухівського, Кролевецького, частково Конотопського, Буринського, Путивльського районів Сумської області, де діалектна мова характеризується наявністю наступних дифтонгів:  L, C, E, A на місці давніх о, е в історично нових наголошеннях закритих складах типу вLз (воз), кKстка (костка), двLр (двор), жCнка (жінка) та ін.

З вище згадуваними джерелами пов'язані і археологічні знахідки як основне джерело достовірних відомостей про життя стародавніх племен і народів. Археологічні свідчення, на відміну від мовознавчих, точно вказують на час і місце існування різних культур, які мають безпосередній зв'язок з мовою.

Археолог Г.Бонч-Осмоловський в археологічних розкопках в Криму та в Семигороді доводить, що мешканці прадавніх земель нинішньої України вже 25000 років тому їздили по Західній Європі цілими родами і ватагами на возах, які тягнули воли, хоча до недавнього часу українців переконали, що трипільці майже до нової ери не їздили на возах, тільки верхи на конях. Цікавою є знахідка О.П.Черниша на Буковині в с.Молодовому  у 1960 р. Археолог зумів виявити на глибині 12 м у скам'янілому ґрунті сопілку із кістки, котрій, за визначенням учених, десь 150000 років. Часто археологічні знахідки дуже промовисті, тому викликають подекуди дискусії. Так, у 1896 р. чеський учений В.Хвойка здійснив переворот в археології відкриттям між Києвом і селами Халеп'ям і Трипіллям цілої низки  знахідок, які потім були названі трипільською культурою. Цікавим було те, що серед трипільських знахідок вченого були і зразки писемності. З цього випливає, що писемність України походить не з кирилиці ІХ ст. н. е., а витоки її сягають періоду ІІ тис. до н.е. Давню ж грецьку абетку, яку використали Кирило і Мефодій у створенні кирилиці, елліни отримали від пелазгів, найдавніших племен, які жили на території, де зараз знаходиться Україна. Однак не всі вчені підтримали цю точку зору. Але нас цікавить поки що інше: археологічні знахідки допомагають встановити факти з історії української мови.

Не менш важливими є й свідчення споріднених мов, оскільки в них є спільне у фонетиці, граматиці. І це не дивно: вони є нащадками однієї мови. Особливо багато спільного є в українській, російській, білоруській мовах. Дане джерело вимагає застосування методів порівняльного мовознавства.

Велике значення відіграє і аналіз лексичних запозичень до східнослов'янських мов і зі східнослов'янських  мов до інших. Найбільше це джерело історичного вивчення нашої мови досліджував О.Соболевський. Він, аналізуючи запозичення, встановив, що на початку ІХ ст. давньоруська мова ще мала носові о, е.

Досить промовистими є свідчення іноземних джерел. Наприклад, в праці одного з візантійських імператорів, що написана грецькою мовою (949 р.), подаються назви племен східних слов'ян, імена давньоруських князів, міст, що допомагає з'ясувати природу окремих давньоруських звуків і їх змін.

До основних джерел історичного вивчення мови належать і топонімічні назви. Існує така закономірність: різні мовні процеси, насамперед фонетичні, у топонімічних назвах відбуваються набагато повільніше, ніж в загальних назвах. Дослідження топонімічних назв дозволило російському мовознавцю В.Кипарському зробити висновок: епіцентром поширення слов'янських мов була Україна. Він зазначав в „Сборнике ответов на вопросы по языкознанию”: „Те, що слов'янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров'ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов'янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним.” Даний вислів свідчить про те,  що уважне історичне вивчення топонімічних назв дозволяє внести дещо нове в історію української мови.

Отже, реконструкція стану мови на різних етапах її розвитку базується на вище згадуваних джерелах, які в комплексі дають можливість вченим дати відповіді на найбільш актуальні запитання даної проблеми.