Походження та становлення прикметника як частини мови - Сучасна українська мова - Українська мова - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Українська мова » Сучасна українська мова

Походження та становлення прикметника як частини мови

Згідно з результатами досліджень, виконаних на матеріалі давніх і сучасних індоєвропейських мов, в індоєвропейському мовознавстві висувається обґрунтована достовірними лінгвістичними даними думка про те, що формально-граматичні відмінності між іменником і прикметником не споконвічні. Прикметник виділився з загального класу імен і протягом тривалого періоду становлення набув тих семантичних і морфологічних ознак, що дають підстави вважати його окремою частиною мови.

Зупиняючись спеціально на питанні про походження прикметника, О.О.Потебня підкреслював, що відмінність між іменником і прикметником, ступінь розрізнення, диференціації цих частин мови зменшується в напрямі до минулого. У тому ж напрямі зростає атрибутивність іменника.

К.Бругман також підтримував ідею первісної нерозчленованості іменника й прикметника в індоєвропейській прамові. Він зазначав, що ад`єктивація іменників відбувалася вже з індоєвропейського періоду. Поштовхом до процесу ад'єктивації був той факт, що один іменник, поєднуючись з іншим у ролі атрибута або предиката, виражав тільки якісне поняття, яке містилося в ньому. К.Бругман, показуючи шлях категоріального розмежування іменник-прикметник, зазначав, зокрема: "Процес ад`єктивації я уявляю собі таким чином. Як нейтральний іменник слово vetus спочатку означало "рік", потім стало вживатися переважно в значенні "довгий відрізок часу" і конкретизувалося як таке, що має значення "давні часи, старовина.

Часте вживання vetus в атрибутивному значенні призвело до того, що слово набуло ад`єктивного значення, і в один з моментів у мові виникла можливість утворювати родові відмінкові форми veterem, veteres, що означало повний перехід іменника vetus до категорії прикметника".

Наведений шлях поступового розвитку прикметникового значення у іменника, кінцевим результатом якого є повний перехід слова з однієї лексико-граматичної категорії до іншої, можна розглядати як свідчення того, що в процесі активної діяльності і пізнання об`єктивної дійсності в мисленні людини виникає абстрактна категорія ознаки. Конкретним же вираженням різноманітних ознак виступали назви тих предметів, з якими асоціювалися відповідні ознаки. Імена - назви предметів або явищ, що виступали в мові виразниками ознак інших предметів або явищ, займали в реченні відповідну синтаксичну позицію, на основі якої і розвинулася синтаксична категорія атрибута.

Засвідчені в індоєвропейських мовах найархаїчніші випадки атрибутивного функціонування імен дають підстави для твердження, що всі первинні прикметники були відносними за своїм походженням. Виділення окремої підгрупи якісних прикметників відбулося на такому етапі, коли ознаки почали усвідомлювати не обов`язково через відношення до інших предметів, а незалежно від них.

Іменні прикметники з відповідними модифікаціями, що виявилися у виразній функціональній спеціалізації (наприклад, такі явища, як втрата непрямих відмінників колишніми іменними формами вживання їх у предикативному значенні), різною мірою зберігаються і в сучасних слов`янських мовах. Процес функціонального звуження іменних прикметників, на зміну яким прийшли так звані повні (або займенникові) форми, розпочався, очевидно, ще в праслов'янській мові.

У спеціальній науковій літературі існує кілька поглядів на походження повних прикметникових форм і ті ознаки, за якими вони функціонально відрізнялися від генетично первинних іменних прикметників. Найпоширеніший з цих поглядів зводиться до того, що повні прикметникові форми виражали ознаку вже відомого раніше названого предмета, тобто вказували на його означеність. Найповніше тезу про вираження відношення означеності повними прикметниками вперше висловив Ф.Міклошич. На його думку, повні прикметники вказували на позначений прикметником та іменником предмет, раніше згаданий або вже відомий. Поєднання повних прикметників з точно названим або ж тільки приєднаним у думці іменником відбувається в акті мовлення не вперше, його треба розуміти як уже здійснене на попередньому етапі.

Ф.Міклошич фактично ототожнив вживання повних прикметникових форм з тими випадками, коли в мові оригіналу, якій властиве протиставлення означеності - неозначеності за допомогою спеціальних граматичних показників, слід було вживати означений або неозначений артикль.

У давньоруській мові збереглися дві прикметникові парадигми - іменна і займенникова. Слід підкреслити, що вживання коротких і повних прикметникових форм не підлягало певним закономірностям, на підставі яких можна було б твердити про регулювання зазначених форм розрізненням категорій означеності - неозначеності. Активному вживанню іменних прикметникових форм сприяв власне синтаксичний чинник, тому що вони були обов`язковими у функції іменної частини складеного присудка. В атрибутивній же функції виступали прикметники обох морфологічних різновидів. З парадигматичного погляду виділялися присвійні прикметники, яким не були властиві повні форми.

У пам`ятках української мови, починаючи з найдавнішого періоду, помітна тенденція до поступової уніфікації прикметникової словозміни, до втрати розрізнення відмінкових закінчень за родовими показниками у множині, закріплення у прикметниковій парадигмі форм, що розрізняються за твердістю і м`якістю кінцевого приголосного основи, інтенсивного звуження сфери функціонування коротких прикметників, вживання яких пояснюється різними причинами. В одних випадках – це стосується, зокрема, раннього періоду розвитку української мови – активне функціонування коротких прикметників могло підтримуватися діалектним мовленням, яке й досі більшою мірою, ніж літературна мова, зберігає аналізовані форми якісних прикметників, в інших воно випливало із збереження писемної традиції  або свідомої стилізації у відповідних текстах. Окрему увагу варто звернути на називний відмінок однини присвійних прикметників чоловічого роду, який у зв`язку із збереженням іменного з морфологічного погляду закінчення виступає специфічним варіантом у прикметниковій парадигмі сучасної української літературної мови. Про це свідчать, наприклад, подільські (бра′товий, си′новий, Бори′совий), буковинські (сестрини′й), надсянський (татусьовий), а також окремі степові говірки південно-східного діалектного ареалу (ж′інч′иний, Л′ідиний, Гриц′ковий).

З погляду вживання коротких прикметників на особливу увагу заслуговують записи зразків народної творчості, яким властиве збереження архаїчних  морфологічних  та синтаксичних ознак. Важливим джерелом щодо цього виступають, зокрема, приповісті і прислів`я посполиті кінця XVII ст. у записах К.Зіновієва.

Із форм множини слід насамперед відзначити називний відмінок, ознакою якого були традиційні флексії -и, -ы, відповідно чоловічого і жіночого роду, а також вживана у цьому ж значенні колишня флексія знахідного відмінка коротких прикметників чоловічого роду -ы, що поширилися внаслідок втрати формального протиставлення двох зазначених відмінків і розмежування прикметників у множині за ознакою роду. Визначальною для називного - знахідного відмінка множини коротких прикметників була предикативна функція, хоч можливість їх використання у ролі означення також не виключалась.

Обмежене функціонування неповної парадигми коротких прикметників властиве окремим говіркам сучасної української мови. Неповнота парадигми виявляється насамперед у тому, що короткі прикметники зберігаються як живі морфологічні явища тільки в називному відмінку однини чоловічого роду.

Колишні короткі прикметники середнього роду на -о, внаслідок специфічної функціонально-морфологічної трансформації, закріпилися в сучасній мові як прислівники на зразок рясно, зелено, широко.

За свідченням дослідників, окремим говірком української мови властиве ширше вживання коротких якісних прикметників як з функціонального, так і з власне лексичного погляду.

Отже, у сучасній українській літературній мові короткі прикметники, насамперед вживані в атрибутивній функції, а то й субстантивовані, сприймаються як морфологічний прийом художнього увиразнення, свідомої стилізації, наприклад: "Смутен сон наснився Святославу, Затьмарив чоло його ясне" (Н.Забіла).

Отже, сучасній українській літературній мові властиві дві основні тенденції у використанні коротких за походженням прикметникових форм: а) функціонально спеціалізоване предикативне вживання у називному відмінку; б) оказіональне вживання із стилістичною метою в ролі означення з неповним виявом парадигми.

Словотвірний аналіз прикметників української мови передбачає характеристику дериваційних процесів, наслідком дії яких є численні мотивовані іншими частинами мови лексичні одиниці з загальним значенням вираження ознаки, конкретної морфемної будови різних груп прикметників з погляду взаємодії і можливості вичленовування у їх складі твірних основ спеціальних словотворчих суфіксальних морфем. У безпосередньому зв`язку з особливостями морфемної будови перебуває класифікаційний поділ прикметників на дві відмінні з функціонального погляду групи – якісні (вторинні за походженням) і відносні (первинні за походженням). Специфіка цього зв`язку полягає насамперед у тому, що кожному простому відносному прикметникові обов`язково властива двочленна внутрішньоструктурна організація, яка виявляється в наявності твірної основи (іменникової, дієслівної, прислівникової тощо) і диреваційного суфікса, який оформляє остаточний перехід відповідної основи до лексико-граматичного класу прикметника.

Інакше кажучи, щодо відносних прикметників неможливе взаємовиключення структурної (обов`язкова наявність словотворчого суфікса) і функціонально-семантичної (вираження ознаки через відношення) характеристик.

Група якісних прикметників неоднорідна з цього погляду, тому що основний осередок, хронологічно найдавніший шар її становлять позначені відсутністю словотворчих суфіксів лексичні одиниці, у структурі яких протягом всього історичного періоду виділяються кореневі і словозмінні морфеми. Тільки порівняльно-історичний аналіз слов`янських мов у їх зв`язках з іншими індоєвропейськими мовами дозволяє ототожнювати передфлексійні елементи непохідних у сучасному розумінні якісних прикметників з відповідними найдавнішими словотворчими суфіксами. Що ж до похідних, членованих з дериваційного погляду якісних прикметників, то до найважливіших особливостей їх структури належить досить розвинена система суфіксів, за допомогою яких утворюються прикметникові похідні як  з нейтральним, так і загальним значенням суб`єктивно-експресивної оцінки, міри або ступеня інтенсивності вияву ознаки. Слід зазначити, що тільки в системі якісних прикметників можливий словотворчий зв`язок типу прикметникова твірна основа + словотвірний суфікс > прикметникова похідна одиниця з новим значенням.

Функціонування непохідних якісних прикметників пов`язане з вираженням абсолютних (власне якісні прикметники: кривий, босий, голий) і оцінних (оцінно-якісні прикметники: широкий, близький) ознак, серед яких у плані семантичної деталізації виділяються, наприклад, підгрупи лексичних одиниць на позначення кольору, позитивних і негативних фізичних характеристик, розміру або відстані тощо.

Кінцеві звукові елементи кореневих морфем дериваційно нечленованих якісних прикметників української мови щодо походження співвідносні з так званими мертвими суфіксами, які, як уже зазначалося, характеризувалися цією ознакою у праслов'янській мові .

До суфіксів, структурно не виділюваних з кореневих морфем якісних прикметників, належить, зокрема, такі: 1) -р- (<*‑r); му(д)ри(й), 2) -в (<*‑v-): готови(й); 3) -л- (<*-L-); малой; 4) -т- (<*-t-): простая; 5) -д- (*<-d-): худая; 6) -б- (*-b-): слаба; 7) -п- (<*‑p‑): глупый; 8) -м- (<*-m-): прями(й); 9) -н- (<*-no-) чорна .

Якісні прикметники, у морфемній структурі яких виділяються прозорі словотворчі суфікси, формувалися в історичному процесі розвитку української мови на таких же основних засадах, як і прикметники відносні. Матеріальною базою їх творення виступали переважно іменникові й дієслівні основи, які у зв`язку з абстрагуванням нових якостей і ознак внаслідок відповідних структурних перетворень поповнювали клас прикметників. З генетичного погляду відносні і похідні якісні прикметники виражають ознаки щодо їх відношення до відповідних дій, конкретних предметів або абстрактних понять. Розмежування двох зазначених підгруп за рахунок відмінностей у їх функціонуванні, зокрема, характеру сполучуваності у ролі означень, а також здатності або нездатності до ступенювання і творення похідних з суб`єктивно-експресивним значенням, - процес вторинний щодо спільних джерел і загальних принципів формування всіх похідних прикметників.

До нейтральних з семантичного погляду в українській мові належать похідні якісні прикметники, утворені від іменникових і дієслівних основ за допомогою суфікса -н- (<-ьн). Прикметникові похідні з цим чисто структурним суфіксом, позбавленим можливості відповідним чином конкретизувати прикметникову семантику, досить продуктивні в історії української мови.

Нейтральний характер якісних прикметників з суфіксом -н-, зокрема відсутність специфічних семантичних відтінків, виявляється у широких можливостях їх сполучуваності з іменниками різних семантичних категорій. Наприклад: честное бра(т)ство.

Функціонування суфіксів -н- і -овн- у словотворчій структурі якісних прикметників української мови в одних випадках зводиться до семантичного розмежування похідних, мотивованих одними й тими ж основами (наприклад: душний - духовний - душевний), в інших - до забезпечення морфемного паралелізму семантично тотожних прикметникових лексем з однаковими твірними основами (жировий-жирний).

Пам`ятки української мови засвідчують також вживання якісних прикметників з похідним суфіксом -тельн-. Відсутність у переважній більшості випадків безпосереднього словотворчого зв`язку між іменниками на -тель і відповідними прикметниковими похідними на -тельн- служить важливим аргументом на користь твердження про самостійне функціонування зазначеного суфікса у поєднанні з дієслівними твірними основами, наприклад: хвилите(л)ни(й), борите(л)ни(й).

Якісні прикметники з основним суфіксом -ат- та його варіантами зберігаються як продуктивний структурно-семантичний тип і в сучасній українській літературній мові: вусатий, щокатий, лобатий.

Близькі за значенням, а в окремих випадках і цілком тотожні до розглянутих відіменникові якісні прикметники з суфіксом -ст- (-яст-, -наст-,      -част-). Суфікс -аст-. -яст- сигналізує, як правило, виразну ознаку "такий, що характеризується зовнішньою інтенсивною ознакою за значенням названого мотивуючою основою".

Українська літературна мова засвоїла староукраїнський прикметниковий суфікс -оват-, -еват- у фонетичній видозміні – ‑уват-, -юват-. Найбільш імовірною причиною такого перетворення є морфонологічний чинник, суть якого полягає в переході суфіксального [о]. в [у]. перед наступним [в]., причому перехід цей стимулювався такими випадками, коли передсуфіксальний склад твірної основи містив у собі звук [у], наприклад, дуб-уватий, глух-уватий.

Джерела сучасної української мови свідчать про те, що якісні прикметники на -ист-, зокрема відіменникові, засвоєні нею як продуктивний структурно-семантичний різновид. Характер виразної ознаки, що виражається семантикою твірної основи, причому до найтиповіших значень розгляданих прикметників належать такі, що пов`язані з вказівкою на велику міру вияву або ж на великий розмір позначуваного твірною основою: барвистий, стеблистий, сніжистий.

В окрему семантичну підгрупу в сучасній українській мові виділяються прикметники типу хромистий, хлористий, йодистий, залізистий. Виступаючи у складі хімічної термінологічної лексики, відіменникові прикметники зазначеного типу не виражають інтенсивності високої міри вияву відповідної ознаки.

Крім похідних якісних прикметників, найчастіше мотивованих іменниковими та дієслівними основами і об`єднаних у специфічну підгрупу за спільною для них семантичною характеристикою – виразною якісною ознакою, виділяються також так звані експресивно-оцінні прикметники. Вони характеризуються насамперед регулярністю словотворчого зв`язку між вихідними формами – твірними основами якісних прикметників, з одного боку, і похідними формами з властивим їх значенням суб`єктивної оцінки або градації міри вияву ознаки, з другого боку. У плані вираження градації ознаки експресивно-оцінні прикметники певною мірою наближаються до прикметникових форм ступенів порівняння, але разом з тим вони виступають як абсолютно безвідносні щодо порівняння з звичайним ступенем ознаки суфіксальні похідні.

Експресивно-оцінні якісні прикметники, утворювані на основі словотворчого відношення, вихідна прикметникова форма → похідна прикметникова форма, виступають як важливий спільнослов`янський типологічний показник у системі прикметникового словотвору. Однак слід зазначити, що конкретні засоби, зокрема спеціальні словотворчі суфікси, по-різному реалізуються в окремих слов`янських словах при спільності праслов'янських джерел.

Важливим моментом у функціонуванні групи суфіксів, уживаних для творення експресивно-оцінних якісних прикметників,  є також і те, що більшість з них однаковою мірою вживається в системі іменникового словотвору для творення похідних з експресивно-оцінним значенням, одним із конкретних виявів якого виступають, зокрема, демінутивні іменники. Що ж до експресивно-оцінних якісних прикметників, немає підстав для кваліфікації їх як демінутивних, тому що у зв`язку з загальною прикметниковою семантикою аналізовані похідні виражають насамперед високий ступінь ознаки за значенням твірної основи. Отже, з цього погляду можна говорити не про демінутивне, а про аугментативне значення відповідних прикметникових похідних.

Праслов’янські експресивно-оцінні іменниково-прикметникові суфікси характеризувалися двома найважливішими функціями: 1) вони брали безпосередню участь у творенні відприкметникових похідних, видозмінених щодо семантики; 2) виступали словотворчими засобами субстантивації прикметникових твірних основ, тобто забезпечували процеси формально рекатегоризації похідних.

Центральне місце у становленні експресивно-оцінних якісних прикметників належить похідним, утворюваним за допомогою складних суфіксів  -еньк-, -есеньк-, -усеньк-/-юсеньк, ‑ісеньк-, -ісіньк-.

У морфемній структурі відносних прикметників української мови відбивається спільнослов`янська типологічна ознака - транспозиція до класу прикметників за допомогою різнотипних суфіксальних морфем твірних основ інших частин мови.  Утворені в такий спосіб лексичні одиниці набувають прикметникових категоріальних характеристик, зокрема здатності виступати узгодженим означенням у синтаксичному плані. Виступаючи в ролі узгоджених означень, прикметники цього функціонального різновиду виражають ознаки, регламентовані конкретним відношенням між означуваним і семантикою тієї неприкметникової лексичної одиниці, до основи якої приєднується відповідний прикметниковий суфікс. Морфемній структурі слов`янських відносних прикметників загалом властива класична сполучуваність неприкметникової твірної основи і власне прикметникового дериваційного суфікса. При цьому морфологічні показники тих частин мови, основами яких мотивується творення відносних прикметників (наприклад, показники роду, числа, відмінка), як правило, виявляються надлишковими для вираження прикметникової семантики і не беруть участь в загальному процесі словотворчої ад`єктивації.

Щодо можливостей вираження різнотипних відношень словотворчі суфікси відносних прикметників неоднорідні, одній частині з них властива вужча спеціалізація, іншим – ширша. Для вираження абсолютно однакових відношень, на яких ґрунтуються конкретні значення прикметників аналізованого функціонального різновиду, можуть використовуватись різні суфікси і, навпаки, один і той же суфікс може бути вживаним для передачі різних значень відносних прикметників.

Класифікаційний поділ відносних прикметників, які, як уже зазначалося, обов`язково являють собою похідні з словотворчого погляду структури, пов`язаний з аналізом власне морфологічного аспекту, який передбачає кваліфікацію твірних основ з погляду їх категоріальної приналежності, і внутрішньою диференціацією похідних, об`єднаних категоріальною спільністю основ щодо вживання відповідних суфіксальних морфем і характеру тих відношень, на яких ґрунтується їх прикметникова семантика.

За своїм походженням присвійні прикметники є звичайними похідними прикметниками, у формуванні яких на слов`янському ґрунті брали участь різні словотвірні суфікси, причому діапазон вживання цих суфіксів не обмежувався тільки однозначним вираженням посесивного значення.

Лінгвістичний статус прикметникових похідних, функціонування яких безпосередньо пов`язане з вираженням ознаки за відношенням до посесивності, не підтверджує на матеріалі української мови твердження про те, що вони виступають у морфологічній системі як вияв іменникової парадигми. Таку кваліфікацію розгляданого розряду відіменникових відносних прикметників заперечують насамперед випадки регулярних словотворчих зв`язків і між іншими семантичними групами іменників та суфіксальними похідними-відносними прикметниками.

М.С.Трубецькому належить спроба розмежувати старослов`янські присвійні прикметники відповідно до продуктивності окремих суфіксальних похідних афіксів з твірними основами.

Специфіка розряду присвійних прикметників на -ии- для старослов`янської мови полягала в тому, що вони являли собою похідні, утворені від: а) назв тварин; б) назв осіб. Припускається, що своєрідним об`єднавчим моментом для двох різнопланових підгруп іменників, від яких присвійні прикметники утворюються за допомогою суфікса -ии, було негативно-оцінне значення твірних основ на певному етапі формування суспільної свідомості. Відповідні присвійні прикметники, на думку дослідника, були продуктивною, живою категорією, але обмеженою умовами стилістичного вживання у літературній мові.

Творення присвійних прикметників за допомогою морфонологічної видозміни кінцевого приголосного основи не підлягало ніяким стилістичним обмеженням. З цього погляду зазначений словотворчий різновид присвійних прикметників нічим не відрізняється від похідних на -ов - ев-, які стали основними, визначальними в подальшій історії слов`янських мов.

Присвійні прикметники як окремий структурно-семантичний тип у межах відповідного лексико-граматичного класу слів розглядаються у широкому плані. В один ряд потрапляють фактично всі без винятку похідні, утворені від основ іменників - назв істот, хоч у вужчому розумінні посесивні відношення можна пов`язувати тільки з назвами осіб. Слід звернути увагу, зокрема, на те, що основною сферою функціонування стилістично нейтральних словотворчих суфіксів були саме твірні основи іменників-назв осіб, причому розвиток відповідних похідних ішов від паралельного вживання суфіксів до поступового відмирання власне морфонологічного творення присвійних прикметників.

Категорія: Сучасна українська мова | Додав: Danzell (12.05.2013)
Переглядів: 3767 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]