Прадавні коріння українського народу та його мови - Історія української мови - Українська мова - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Українська мова » Історія української мови

Прадавні коріння українського народу та його мови

Проблема походження мови є складною. Первісна мова не зберегла матеріальних пам'яток письма. Мова почала формуватися на етапі появи первісної людини. Це тривале перетворення біологічно зумовлених неусвідомлюваних інстинктивних вибухів в осмисленні звукових засобів спілкування давніх людей (епоха раннього палеоліту близько 250 тисяч років тому). Становлення мови зумовлюється об'єктивними причинами: вирішальною соціальною передумовою був перехід до справжньої трудової діяльності, пов'язаної з виготовленням знарядь праці. Суспільний характер праці викликає потребу свідомого застосування звуків. Іншою об'єктивною передумовою появи і розвитку мови була здатність предка людини відтворювати спадково затверджені вигуки, що інстинктивно пов'язані з життєвими ситуаціями. Поступово ці вигуки почали свідомо застосовуватися у зв'язку з відповідними діями спочатку в самій ситуації, а згодом і поза нею. Припускають, що до початку розвитку звукової мови предки первісної людини спілкувалися за допомогою жестів. Коли починають урізноманітнюватися види праці та трудові ситуації, свідомі вигуки вже варіюються. Артикуляційно нерозчленовані спочатку вигуки стають членоподібними. Коли в свідомості виділяються уявлення і примітивні поняття про предмети, починають створюватися варіанти назв для цих предметів, відмінні від позначень дій. Так відбувається розширення лексичного складу мови.

Проблема походження мови виникла задовго до сформування мовознавства як науки. Існує багато спроб пояснення походження мови. В античні часи проблема походження мови порушувалася в межах філософських дискусій. Представники школи Платона вважали, що назви предметам даються недовільно, що свідчить про природний характер мови і відповідно біологічну зумовленість її виникнення. Демокріт і його послідовники стверджували, що назви не пов'язані з природою речей, вони потрібні людям для передавання думки про предмети і тому встановлюються за умовною домовленістю.

Існує також біблійне пояснення виникнення мови, згідно з яким мова – дар божий. І хоч це твердження не обґрунтовується жодним історичним фактом, проте віруючі не сумніваються в його достовірності. Однак дана теорія має суперечливі погляди, оскільки в Біблії про походження мови говориться двічі, але по-різному.

У першому разі розповідається, що Бог створив всю живу і неживу природу, сам дав всьому назви, які від Всевишнього засвоїла перша людина.

У другому випадку стверджувалося, що ніби Бог привів до першої людини всіх тварин і всіх птахів, щоб почути, які назви їм вона дасть. „І нарекла вона імена всім тваринам, птахам небесним і всім звірам.” Виходить, що творцем мови був не Бог, а перша людина.

За звуконаслідувальною теорією походження мови пояснюється як відтворення шуму води, звуків тварин тощо.

Звукосимволічна теорія доводить, що між почуттями, емоціями людини і звуками є прямий зв'язок. Так, звуками людина передає своє враження про навколишній світ. Але існують в нашій мові слова, що вимовляються легко, гарно, однак викликають негативні емоції (лайка, лаятися).

За вигуковою теорією предмети навколишнього світу викликають у людини певне почуття. Вона мимоволі вигукує звуки, які стали першими словами. Але ця теорія передбачає виникнення мови в індивідуальному стані душі.

Існує також теорія трудових вигуків, яка передбачає виникнення інстинктивних вигуків в процесі колективних трудових дій.

Цікавою є гіпотеза соціального договору походження мови. За нею, спочатку ніби первісні люди жили поодинці, але згодом зрозуміли, що разом, гуртом безпечніше. Таке об'єднання сприяло появі проблеми примітивного спілкування, тому люди домовлялись між собою, як називати ті чи інші предмети. Однак, щоб домовитися, треба вже знати мову.

Існує і теорія жестів, яка доводить, що первісна людина спочатку спілкувалася лише за допомогою жестів та міміки, що  було своєрідною мовою. З часом за мовою жестів виникла звукова мова.

Розглянемо і гіпотезу Енгельса, який стверджував, що в Південній Азії жила високорозвинена порода мавп – австралопітеки, які мали укорочену щелепу, великий мозок, пряму ходу. Остання з перерахованих ознак і відіграла роль у перетворенні мавпи на людину. Так як мавпи жили гуртом, то виникла необхідність якось спілкуватися. В результаті такого спілкування з'явилися звукові сигнали, що стали джерелом абстрактного мислення. Так в єдності формувалися праця, думка і мова. Однак доведено, що в людини є ген мови, а навчити мавпу говорити неможливо.

Заслуговує на увагу і родослівна теорія постання мов німецького ученого Августа Шляйхера. Він добре знав природничі науки. Це послужило поштовхом до приписування ним в 1865 р. природничого принципу процесу виникнення людської мови. Шляйхер доводив, що мова – це живий організм, який народжується, живе і зникає; як постають люди покоління з поколінь, так постають і мови з мов. Спочатку ця родослівна теорія закріпилася в науці й сильно поширилася, тому що є блискучою з педагогічного погляду, справді легко й ясно пояснюючи постання всіх наших мов. Але глибше вивчення та час показали, що ця теорія нічим реальним не доведена, а в своєму продовженні довела до постання чисто розумових теорій про прамови, ні на чому реальному не опертих, які тільки внесли недоречності в мовознавчу науку. Остаточно Шляйхерова родослівна теорія, скажемо, в германістиці вже відхилена, але ще тримається у славістиці.

Сильнішою й більш науковою була теорія хвиль чи групова теорія німецького вченого Йогана Шмідта, обґрунтована ним в 1872-1875 рр. За цією теорією, всі мови розвиваються спільно, й кожна мова непомітно переходить в іншу мову, тому великої межі між сусідніми мовами немає, вони завжди близькі. Кожна мова на обидва боки є ніби мостом до мови сусідньої. Якщо кинути камінь у воду, то від нього розійдуться на всі боки хвилі, які з часом і щодалі все меншають, – так живе і мова, чому цю теорію і названо теорією хвиль. За цією теорією, мови-сусіди завжди мають багато спільних рис між собою. Прикладом цього є те, що мова західних українців близька до мови поляків, а східних – до мови росіян. І навпаки: східні поляки близькі мовно до західних українців, а росіяни – до східних українців. Шмідтова теорія в своїй істоті заперечує будь-який поділ слов'янських (і інших) мов на групи.

Всі розглянуті нами теорії та гіпотези являють собою загальний огляд питання походження мов. Тепер спробуємо більш коректно та об'єктивно дослідити проблему виникнення і розвитку саме української мови. Однак перш ніж виконати це завдання, треба з'ясувати,  що таке сама українська мова взагалі, як вона постала, які зв'язки вона має з іншими слов'янськими мовами. Тільки знаючи це, ми зможемо належно і всебічно зрозуміти й сам процес розвою нашої літературної мови.

Треба зазначити, що проблема походження українців і української мови віддавна хвилювала різних мовознавців, літературознавців, письменників, філософів, істориків, археологів. Саме тому існує багато думок з даного питання. Є науково виважені, обґрунтовані концепції і амбіційні, свідомо заплутані, неясні версії (здебільшого „патріотичні” відповіді на різні шовіністичні трактування походження української мови). Усі вони відіграли певну роль, бо вливалися в теорію глотогенезу, спонукали до подальшого дослідження, до нагромадження лінгвістичного, історичного, археологічного фактажу. Широкої популярності не лише в Україні, а й за її межами набули праці М.Максимовича, П.Житецького, К.Михальчука, М.Драгоманова, А.Кримського, Є.Тимченка, М.Грушевського, М.Жовтобрюха, В.Німчука, Г.Півторака та ін., в яких ідеться про особливості появи і розвитку рідної мови. До цієї проблеми в останні роки в своїх публікаціях все частіше починають звертатися і сучасні українські лінгвісти: І.Ющук, В. Русанівський , А.Бурячок, О.Ткаченко. Проте проблема історії нашої мови і досі остаточно не розв'язана. Труднощі полягають у тому, що з часів виникнення рідної мови не збереглося жодного зразка писемності або якогось іншого конкретного історичного матеріалу, тому вирішення цього питання ґрунтується переважно на наукових гіпотезах.

Розглянемо деякі аспекти даної проблеми, виходячи з найоригінальніших гіпотез, що висуваються науковцями сьогодення і минувшини.

На території, де нині знаходиться Україна, люди почали оселятися щонайменше мільйон років тому. Вони розмовляли недосконалою, нерозвиненою мовою, що обслуговувала невелику кількість людей.

Приблизно з ХХ ст. до н.е. на території Європи і частини Азії жили общини, у мові яких була певна частина слів, що вимовлялися подібно й мали схоже лексичне значення. На підставі існування такої лексичної спільності лінгвісти об'єднали мови, які поширені на цій території, в єдину мовну сім'ю – індоєвропейську. Наявність ряду слів, споріднених фонетично і лексично, у мовах індоєвропейської мовної сім'ї лінгвісти пояснюють тим, що індоєвропейські мови походять від однієї мови, яку умовно названо праіндоєвропейською. Перед ученими постало питання, де ж знаходиться батьківщина того народу, від мови якого походять усі інші індоєвропейські мови. Щодо цього висувалися і висуваються різні гіпотези. Є твердження, що саме на території України, де зараз знаходиться Україна, жило населення, яке потім розійшлося по світу і яке ми зараз називаємо індоєвропейськими народами. Цікавим і оригінальним видається припущення історика  Л.Залізняка, на думку якого прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька, Польська, Наддніпрянська низини та басейн Дінця. Вчений вважає, що в V тис. до н.е. в лісостепах і степах України скотарство відокремилось в окрему галузь господарювання, це й спричинило поширення праіндоєвропейської мови – основи: „Рухливі скотарі поширюються степовою зоною як на схід – в Азію, так і  на захід – на Балкани. Разом з ними поширюється не лише праіндоєвропейська мова, а й весь ранньогосподарський комплекс...”.

У 1896 р. археолог В.Хвойка розкопав під Києвом предмети, що стосувалися трипільської культури. Вчений дійшов висновку, що дану культуру можна вважати культурою давніх оріїв – попередників слов'ян – мирного осілого землеробського племені. Місцем розташування давніх оріїв В.Хвойка вважав територію, на якій нині знаходиться Україна.

Григорій Півторак також досліджував питання походження українського народу та його мови. Він у своїх працях доводив, що виникнення українського народу не можна пов'язувати з археологічними культурами на території України до нашої і навіть у першій половині І тисячоліття н. е. Одначе не слід заперечувати й того, що всі ці культури – і Трипільська, і Скіфська, і Зарубинецька, і Черняхівська – залишили помітний слід у нашій історії, але тут може йтися лише про культуру, а не етнічну спадковість, тому що ні трипільці, ні скіфи не були не тільки українцями, а навіть слов'янами.

Етнічна спадковість населення на території сучасної України згідно з історичними й археологічними даними, простежується із середини І тисячоліття н. е., точніше – з часів Антської держави. Григорій Півторак критично ставиться до поглядів М.Грушевського. З цього приводу він писав, що М.Грушевський помилявся, вважаючи, що формування українського етносу та його мови здійснювалося лише на антській основі. Дуже істотну роль, на його думку, у цьому процесі відіграли й склавіни. Коли на початку  н. е. праслов'янська спільність розпалася на західну, східну частини з розмежуванням їх по Західному Бугові, саме анти і склавіни та їхні предки протягом І-VІ ст. н. е. у рамках пізньопраслов'янського періоду становили східноспільнослов'янську  етномовну спільність. Особливо слід підкреслити той факт, що ареал цієї спільності цілком збігався із східною частиною прабатьківщини слов'ян між Верхнім Дністром, Прип'яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, тобто повністю вкладався в межі протоукраїнської етномовної території. Подальша діалектна диференціація цієї спільності призвела не до утворення трьох східнослов'янських народностей та їхніх мов, а лише до формування діалектної системи української мови. Формування ж білоруського і російського етносів та відповідних мов відбувалося на інших територіях і за інших історичних умов. Зокрема, білоруський етнос формувався з VІ-ІХ ст. на основі племінних об'єднань полоцько-смоленських кривичів, дреговичів і радимичів під впливом балтського субстрату, а російський – аж з Х-ХІ ст. на основі псковських кривичів, новгородських словенів, в'ятичів та етномовного конгломерату Верхньої Волги і Середньої Оки за найактивнішою участю фінно-угорського субстрату, про що пишуть самі російські дослідники. Щойно ми висвітили суть поглядів Г.Півторака на походження східнослов'янських народів та їх мов, на місце прабатьківщини українців   . До цієї проблеми зверталися як вітчизняні, так і зарубіжні вчені. Вони одностайні в тому, що всі слов'янські мови постали з праслов'янської мови, яка виділилася з мови індоєвропейської. Де саме знаходилася прабатьківщина слов'янських народів, про це між ученими ще єдності немає. Розглянемо щодо цього різні точки зору. Деякі вчені, наприклад, російські історики Ключевський, Платонов і інші, стверджують, що слов'янською прабатьківщиною були Карпати. Російський мовознавець О.Шахматов доводив, що ця правітчизна лежала на півночі, в басейні Західної Двіни і Німану. Чеський археолог Нідерм колискою слов'ян вважає головно Полісся, ті землі, де тепер живуть білоруси: десь від Вісли на схід до Дніпра. Польський вчений Ян Розвадовський шукає колиску слов'ян десь на сході від Німану й Дніпра. Наш історик М.Грушевський доводить, що слов'яни по виділенні з індоєвропейської спільності засіли територію від Карпат до Валдайської височини, по горішньому і середньому Подніпров'ї та між Віслою і Німаном, тобто головно на землях пізнішої України. Український вчений С.Смаль-Стоцький бачить слов'янську прабатьківщину на великому просторі „від Вісли далі в глибину східноєвропейської низини менше-більше до Дніпра; слов'яни сягали на північ до фінів, а на південь, здається, аж до Дністра, а може й до Прута, але ніде до Дунаю, не сягали ще до Чорного моря, а так само ніде не переступили Карпат”.

На цьому дискусії навколо питання правітчизни давніх оріїв не закінчилися. З'являлися все нові й нові праці. „Вчені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індоєвропейців”, – зазначав Герберт Дж. Мюллер у книзі „Воля у стародавньому світі”, виданій у Нью-Йорку 1961 р. Професор Р.Гіршмен, голова археологічних експедицій, які в 1941-1949 рр. здійснили успішні розкопки, у книзі „Іран”, виданій в 1965 р. в США, стверджує, що „материнською землею індоєвропейських народів є простори на північ від Чорного моря”. Такої точки зору дотримуються і Джон Бовле, Леонард Вуллі.

Після публікації дуже поважного дослідження Томаза Гамкрелідзе і В'ячеслава Іванова «Индоевропейский язык и индоевропейцы» (1984 р.) на сторінках журналу «Вестник древней истории» розгорнулася жвава дискусія між сходознавцем І.М.Дьяконовим, болгарським ученим Л.А.Лелековим і авторами названого дослідження. Але і після цієї дискусії проблему правітчизни не можна вважати остаточно розв'язаною, незважаючи на те, що її досліджують і сучасні вчені І.Ющук, А.Бурячок, В.Русанівський та інші. Однак є незаперечним те, що Україна більше, ніж деякі інші країни Європи та Азії, може претендувати бути землею Аріїв.

Після індоєвропейського часу розпочинається праслов'янська доба, яка, на думку І.Огієнка, „була дуже довгою, тривала довгі віки, десь 2000 літ, і в ній наука розрізняє три доби: 1) початок її, цебто доба виділення з індоєвропейської мовної спільноти; 2) доба розвитку її; 3) кінець її, доба перетворення в окремі слов'янські наріччя.” Далі вчений наголошує на тому, що на своїй прабатьківщині  праслов'янська мова стала виразно розпадатися на окремі говори, спочатку дуже близькі до себе. Говорів цих було багато, в головному стільки, скільки пізніше постало слов'янських мов. Отже, з VІ віку розпочалася в житті праслов'янської мови нова доба, доба перетворення намічених говорів на окремі слов'янські мови. Цей процес тривав кілька століть і остаточно завершився десь у ІХ-Х ст.

Після остаточного розпаду в середині І тисячоліття н. е. праслов'янської етномовної спільності, стверджує Г.Півторак, протягом VІ-VІІ ст. на базі носіїв склавінської празької та антської пенківської культур формувалися нові етнічно-політичні спільності: полянська, волинянська, деревлянська, сіверянська та інші. Протягом VІІ-VІІІ ст. у ході подальшої консолідації відбувалося поступове переростання окремих етнічно-політичних спільнот у феодальні князівства. Таких феодальних князівств, на думку Г.Півторака, було десь 12-14. Внаслідок їх поступового об'єднання утворилася держава Київська Русь. Той факт, що політичний, економічний, культурний центр цієї держави Київ і найдавніші землі, що увійшли до неї (Київщина, Чернігівщина і Переяславщина), - це Середня Наддніпрянщина, яка вкладалася в межі протоукраїнської етномовної території, дає підстави вважати, що Київська Русь виникла по суті як ранньоукраїнська держава. В своїх працях Г.Півторак торкався і проблеми виникнення східнослов'янських народностей. Він зазначав, що навіть на час проголошення незалежності України ще панувала офіційна і непорушна доктрина про давньоруську народність і спільну для всіх східних слов'ян давньоруську мову, внаслідок розпаду яких в епоху феодальної роздрібненості нібито утворилися не раніше ХІV ст. три східнослов'янські народи та їхні мови. Однак вчений спростував дане твердження власною точкою зору, за якою поява окремих східнослов'янських народностей, зокрема й української, відбувалася не внаслідок поділу так званої давньоруської народності на три частини, а шляхом консолідації кількох суміжних і близькоспоріднених груп східнослов'янських територіально-племінних об'єднаних у компактні культурно-етнографічні масиви, які в ході їх дальшої консолідації поступово переросли в українську, російську та білоруську народності.

Вище сказане Г.Півторак узагальнює, таким чином підводить підсумок, суть якого полягає в тому, що формування українського народу та його мови почалося приблизно з середини І тис. н. е. і розтягнулося на кілька століть. Українська мова увібрала в себе значну частину праслов'янської мовної спадщини, яка інших слов'янських мовах відображена меншою мірою або й зовсім зникла; у протоукраїнських діалектах протягом VІ-ІХ ст. виникло у різний час чимало інших специфічних українських або українсько-білоруських, менше – українсько-російських діалектних особливостей, деякі з них – під впливом інших мов або іномовних субстратів. Цей процес триває: в епоху Київської Русі, і в наступний період – від ХІІІ ст. й далі, а певні зміни і вдосконалення української мовної системи тривають і нині. Це – безперервний рух і розвиток. Але тим рубежем, від якого українська мова виступає з усіма характерними мовними особливостями, що становлять її специфіку, був приблизно кінець ХІ – початок ХІІ ст.

Такі висновки в основному збігаються з тим, що у свій час писали історики східнослов'янських мов – П.Житецький, О.Потебня, А.Кримський, Л.Булаховський, Ю.Шевельов. Така хронологізація знаходить підтримку навіть серед деяких сучасних російських філологів.

Дещо різні порівняно з думками Г.Півторака є погляди київського кандидата філологічних наук О.Бандури, який вважає, що українська мова виділилася із спільної для багатьох племен індоєвропейської прамови в ІV-V ст. н. е. і пройшла довгий шлях безперервного розвитку. На основі родоплемінних діалектів поступово склалася давньоруська літературна мова. У ІХ-Х ст. вона була вже досить багата лексично й досконала синтаксично.

Беручи до уваги слова сучасного мовознавця, славіста В.Німчука „українська має більш, ніж будь-яка інша індоєвропейська мова індоєвропейських елементів”, можна припустити, що джерелом поширення цих індоєвропейських елементів у інших мовах була українська мова. Це дає нам підстави вважати її однією з найдавніших мов.

Дуже цікавою, на наш погляд, є думка М.Красульського, який у своїй праці „Древность малороссийского языка” (1879 р.) насмілився сказати, що наша мова не тільки старіша за всі слов'янські мови, в тому числі й старослов'янську, але й давніша за грецьку, латиську, інші арійські мови, а також за санскрит. Далі в цій праці вчений звертає увагу на лексичну спорідненість у географічних назвах греків і слов'ян. Він наважується зазначити, що саме слов'яни виявили вплив на різні аспекти життя греків: „До самого Криту зустрічаються назви гір, рік і поселень по-слов'янськи, наш вплив ще більше виявляється в одязі, полюванні, військових звичках та способі життя греків” .

Греко-українські топонімічні паралелі розглядає й С.Шелухін у праці „Україна”, де знаходило такі факти: гелони (осілі на території північно-західної України греки) вплинули на деякі географічні назви на українській землі: „Очевидно, що гелони давали грецькі топонімічні назви довкола свого центру. За цією прикметою такою місцевістю для гелонів з масою грецьких назв була лише Полянська земля. У трикутнику її маємо старі назви: Канів, Халеп'я, Трипілля, Китаїв, Василів, і в легенді про походження Києва персоніфіковані назви: Київ, Скавика (Щекавиця), Хоревиця, Либідь, Дир, Аскольд. Всі ці слова ми знайшли в Греції”. Як бачимо, С.Шелухін говорить про вплив греків на слов'ян. М.Красульський говорить про вплив слов'ян на греків. Доцент Прикарпатського університету О.Ткачук, аналізуючи ці дві різні точки зору, зазначив, що друга виявилася далекогляднішою за першу тому, на його думку, слід говорити насамперед про вплив слов'ян на греків. Нам же в цьому випадку слід бути об'єктивними, тому не можна сліпо вірити поглядам М.Красульського, а треба ставитися до них з критичної точки зору. Аналогічно слід відноситися і до іншого твердження цього ж вченого, суть якого полягає в тому, що українська мова та російська мова (переважно розмовна) розвинулися „самостійно, без допомоги старослов'янської, ще в доісторичний час” і що українська мова виявилася найбільш поширеною „в центрі слов'янського світу”.

Знову повертаючись до часу існування індоєвропейської прамови, наголосимо, що у ІІІ тис. до н. е. в цій мові з'явилося чимало відгалужень, одним з яких була так звана праслов'янська мова. Слід зауважити, що про її особливості можна говорити на підставі порівняльного аналізу слов'янських мов. Коректного історичного матеріалу, що свідчив би, якою була ця праслов'янська мова, сучасна наука не має. Зазначимо тільки, ця мова ніколи не була єдиною для всіх слов'ян: в ній спостерігалися помітні діалектні відхилення. Проблема пошуків витоків праслов'янської мови і сьогодні не розв'язана. До цього питання звертається і Л.Залізняк і висуває гіпотезу, що слов'янські мови виокремились від праукраїнського етнічного дерева. Учений вважає, що праслов'янська мова була багато в чому схожою на українську, і висловлює цікаве припущення, що „корені українського етносу сягають середини І тис. н. е.”

З думками істориків погоджуються щодо цього і вчені-славісти, більшість з яких стверджує, що епіцентром поширення слов'янських мов була Україна, а отже, українська мова є найдавнішою зі слов'янських мов. Такої думки, зокрема, дотримується І.Ющук, який, зіставивши фонетичні системи і граматичні особливості української та латинської мов, прийшов до висновку, що перша з цих мов має дуже давнє походження.

Так, латинська і українська мови розрізняє три роди: чоловічий, жіночий і середній. Багато слів як в одній мові, так і в іншій, одного лексичного значення мають один і той самий рід. Наприклад, до середнього роду належать іменники vinum і вино, lac і молоко, nomen і ім'я, avafvum і рало; до жіночого роду іменники nox і ніч, ves і річ, bavba і борода; до чоловічого роду іменники pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць тощо  .

Деякі вчені вважають, що, визначаючи санскрит, можна легко виявити первісну односкладову лексику наших предків, яка своєю історичною етимологією могла утворитися в епоху Мізинської культури – 20 тисяч років тому. У санскриті збереглися моменти переходу з первісної односкладової мови Мізинської епохи з докладними назвами її знахідок, тобто з кореневої у флективну багатющу мову всіх галузей науки та народного господарства і ремісництва. Такі односкладові кореневі слова, багато з яких дійшло й до наших днів, є: а, ка, та, па, ра, на, ну, су, ку, я, ю, дур, суд, лід, хід, дар, срб, смрть, крп. Всі ці слова в майбутньому стали основним коренем для створення цілого ряду слів. Наприклад, су, суд, судаті; ві, вій, віяти; ва, вата, вівтар, ватра, варта; рай, раяті, раїтва, раяна, раїна. Крім того, у санскриті маємо дуже багато слів, що є прямим і безпосереднім продовженням їхнього однаковісінького звучання і значення із сучасною українською мовою. Наприклад: біда, мана, доля, їван, Василь, тарас, пан, панна, дяка, мука, шістка, двічі, дума, лікі, матка, дарма, зупа, шуба, ломота, барада, рута, лаяті, годіті, рата, ріпа тощо.

Про зв'язок української мови з санскритом пишуть самі європейці. Зокрема, англійський професор Р.М.Вілсон стверджує, що „англійська та більшість європейських мов походять з прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому в південній Русі...”. Аналогічних думок дотримувалися і інші дослідники: Л.Веделл, П.Караман, Л.Вуллі.

Значення санскриту для порівняльної граматики індоєвропейських мов виразно підкреслив англо-німецький учений М.Мюллер. Дослідження в галузі індоєвропейських мов успішно тривали в ХІХ ст. Порівняльно-історичне вивчення лексики цих мов розпочав А.Ф.Потт, який видав „Етимологічні дослідження в галузі індогерманських мов”. Для порівняльно-історичного дослідження слов'янських мов дуже багато зробив Ф.Міклошич. Його твори – це видана німецькою мовою „Порівняльна граматика слов'янських мов”, „Лексикон палеословеніко-греко-латинум”, „Етимологічний словник слов'янських мов”.

Ідея прадавнього коріння нашої мови влаштовувало не всіх. Наші вороги старанно приховували найменші відомості про санскрит, щоб не збагнули власної правди про себе у мові, історії, вірі та в усій філософії людського буття на землі. Бо в санскриті є такі гнізда слів, що ведуть до найменших і найдавніших вигуків у сучасній українській мові. Коли ж користуватися новим українським вичитуванням санскриту або, інакше, вичитуванням санскриту через призму української мови та її говорів, з'являється відновлення праукраїнської мови. Дослідження у граматиці, фонетиці й етимології кожного санскритського слова, котре вельми збігається з аналогічним українським, дає підстави визнати санскрит українським, бо він є найдавнішою пам'яткою не тільки індійського народу та його культури, але й українського.

Навіть сторонній людині, доводить А.Білецький, не може не впасти у вічі схожість санскритських і наших слів, наприклад: матар – матір, сунус – син, джімі – живу, пачалі – печу, двау – два, двоє, траяс – три, троє, чатварас – чотири, четверо. Санскрит завезли під небо Індії праукраїнці. Більше половини сучасного словникового складу санскриту вільно збігається із семантичними відповідниками в сучасній українській мові, особливо на західних теренах (гуцульські та лемківські діалекти). Таким чином, ми узагальнили та синтезували думки В.Кобилюха і А.Білецького, які вважали, що наша прамова – санскрит.

Отже, варто вивчати стародавню мову стародавньої України – санскрит не тільки для звичайного розширення світогляду, але й для того, щоб переконатися: чи справді українській мові двадцять тисяч років? В.І.Пепа, досліджуючи давній український фольклор, дійшов висновку, що нашій мові не менше як десять тисяч років, що є більш вірогідним твердженням.

Не можна залишити поза увагою дослідження Ж.Ф.Шампольона, який вивчав малознайомі мови. Пошуки давнішої мови привели його до вивчення староскіфської (сколотської, а точніше, як він зазначав, праукраїнської) мови. Староскіфська мова, так називали її на Близькому сході, зберегла фонетичну вимову праукраїнських слів із VІ-ІV тисячоліття до н. е. Вчений вирішив, що нарешті він знайшов мову і культуру, давнішу від стародавніх єгиптян. Учений, досконало оволодівши староскіфською мовою, зробив висновок, що єгиптяни – вихідці з карпатського регіону. Їхня мова у найдавніших ієрогліфічних записах подібна до мови карпатян, дулібів і лемків VІ-ІV тис. до н. е. „Не буде помилки, якщо я узагальню все одним словом: мова давньоєгипетських ієрогліфічних записів дуже нагадує праукраїнську мову Правобережної України VІ-ІV тис. до н. е.” – зазначав Ж.Ф.Шампольон. Для підтвердження даної думки він подає таблицю, де міститься вісім ієрогліфів, що демонструють, на його думку, графічну еволюцію нинішньої української абетки. Вчений доводив, що зображення риби символізувало праукраїнську букву і давньоєгипетську звукову частину (Р). Давня і нинішня назва птаха ґава своїми початковими звуками давала нам назву букви ґґ. Таке тлумачення походження звуків є не досить обґрунтованим з наукової точки зору, тим більше, що автор цієї теорії свідомо уникає пояснення походження деяких звуків нашого алфавіту. Тому, на наш погляд, до концепції Ж.Ф.Шампольона слід ставитися як до досить нестандартного пояснення виникнення української мови, але приємно, що вчений вважає нашу мову однією з найдавніших.

Проаналізовані дослідження вчених дають змогу стверджувати, що українська мова має багато праіндоєвропейських рис як лексичного, так і граматичного характеру. Прабатьківщина слов'янства, очевидно знаходилася на території, де зараз розташована Україна. Звідси слов'янська людність розселилася на ті місця, де зараз живуть слов'яни. Це все свідчить про давність нашої мови. Однак проблема походження українського народу і його духовного словесного скарбу, а також його ролі в загальному контексті індоєвропейської історії ще не розв'язана повністю. Остаточне її вирішення належить майбутньому.

Усе викладене вище може викликати схвалення чи заперечення, може бути відкинуте чи сприйняте, однак його не можна залишати поза увагою, як не можна усунути з поля зору науки жодне явище, що допоможе дійти істини.

Категорія: Історія української мови | Додав: damar (27.08.2012)
Переглядів: 4207 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]