Проблема існування мови давньоруського періоду - Історія української мови - Українська мова - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Українська мова » Історія української мови

Проблема існування мови давньоруського періоду

Походження української мови здебільшого висвітлюється за такою схемою: індоєвропейська мова - праслов'янська мова - східнослов'янська мова (давньоруська) - українська мова. Дискусійним вважається період східнослов'янської мови. Це питання порушували в своїх працях багато вітчизняних і зарубіжних вчених. Усі існуючі версії можна поділити на дві групи: традиційні і нетрадиційні. Донедавна, коли українці вивчали історію інших народів і не знали власної історії, коли вони були відлучені від рідної мови (точніше - зросійщені), єдино правильною вважалася точка зору, згідно з якою початок формування української мови, як і російської та білоруської, припадає головно на ХІІІ-ХІV ст., період падіння середньовічної Київської держави. Мовою-основою („материнською колискою”) української, російської, білоруської мов проголошувалася давньоруська, або спільносхіднослов'янська, мова (VІ-ХІІІ ст.).

В історії спільносхіднослов'янської мови виділяють три періоди:

1) ранній (від утворення праслов'янської мови до кінця І тис. до н. е.);

2) середній (І тис. до н. е. – ІІІ-ІV ст. н. е.);

3) пізній (V-VІ ст. н. е.).

„Для консолідації східнослов'янських племен велике значення мало виникнення у другій половині ІХ ст. староруської держави з центром Києвом. В цій східнослов'янській феодальній державі на базі колишніх близьких східнослов'янських племен складалася східнослов'янська народність та її мова” – читаємо в „Історії української мови”, виданій в 1979 р.

Традиційна (академічна) точка зору базувалася на концепції О.Шахматова, який стверджував, що десь на початку ІХ ст. „єдине руське плем'я розпалось на три племінні групи: південну, північну, східну.” О.Шахматов вперше подав докладну реконструкцію давнього стану східнослов'янських мов. Вчений наголошував на тому, що треба припускати існування спільного проміжного періоду між спільнослов'янською прамовою і початковим життям окремих східнослов'янських мов. Цей проміжний період він назвав періодом „спільноруської єдності”, а мову цього періоду – „спільноруською прамовою”, яка в розумінні О.Шахматова є „гаданою”, оскільки не є засвідченою в пам'ятках, а, отже, і не доведеною наукою. Вчений виділив в історії східнослов’янської мови такі етапи становлення:

1) прасхіднослов'янська мова (VІІ-VІІІ ст.);

2) епоха діалектної диференціації давньоруської мови на три групи: південноруську, північноруську, середньоруську (ІХ-Х ст.). Українська мова постала на ґрунті південоруських говорів. Основою для формування російської мови стали північно- і східноруські говори, для білоруської – східноруські та південноруські;

3) епоха інтеграції східних слов'ян і переживання ними спільних мовних явищ (ХІ_ХІІ ст.);

4) етап формування трьох східнослов'янських мов як окремих мовних утворень (ХІІІ ст. і далі).

Цю думку поділяють український мовознавець М.Жовтобрюх, російський лінгвіст Ф.Філін, останній з них зазначав, що українська мова утворилася внаслідок об'єднання груп близьких говорів, а не в результаті розпаду колишньої єдності.

Що ж до нетрадиційних версій походження української мови, та основним положенням їх є таке: українська мова, як і інші слов'янські мови, бере свій початок із мови спільнослов'янської (VІІ ст.) або ж її коріння слід шукати в Х-ХІ ст., а не в ХІV ст. Необхідно, проте, вказати на той факт, що час відокремлення її від мови-основи визначається в українській мовознавчій та історичній науці по-різному. Як слушно зауважує О.Потебня, виокремлення етнографічної одиниці – не народження дитини і не падіння яблука, про яке можна сказати, що воно сталося точно о такій-то годині, хвилині. Можна визначити лише сторіччя, пізніше за яке не могло б відбутися виділення мови.

В свій час професор С.Смаль-Стоцький категорично заперечував існування спільної давньоруської мови, виводячи українську мову безпосередньо з праслов'янської. На таких позиціях стояли і М.Грушевський, Є.Тимченко, К.Німчинов, пов'язуючи виникнення нашої мови із V-VІ ст.

О.Потебня, К.Михальчук відносять початки становлення української мови до епохи Київської Русі.

На думку А.Кримського, С.Кульбакіна, П.Бузука, між праслов'янською та українською мовою існувала спільносхіднослов'янська мовна єдність, але вже в ХІ ст. друга мала виразні особливості. Г.Півторак і Ю.Шевельов, як і С.Самль-Стоцький, не бачили потреби говорити про існування в минулому „спільноруської прамови”. Так, Ю.Шевельов зазначав: „Староцерковнослов'янську мову можна і слід назвати давньоруською. Але справжня „жива” українська мова ніколи не була „давньоруська”, ніколи не була „спільноруська”. Вона поставала і постала з праслов'янської, формуючись від VІ до ХVІ ст.”.

Г.Півторак зазначав, що давньоруської народно-розмовної мови ніколи не було. З історичного погляду правильніше було б говорити, на його думку, про давньоруське суспільство не як про єдину давньоруську народність, а як про відносну спільність багатьох східнослов'янських етномовних груп в одній державі з єдиною офіційною ідеологією та релігією.

Слід згадати про погляди на цю проблему І.Ющука та А.Бурячка – сучасних лінгвістів, – які вважали, що давньоруська мова – це церковнослов'янсько-український суржик, який мав риси старослов'янської та української мов. Давньоруська мова, на думку вчених, була літературною, а населення Київської Русі говорило інакше: мова кожного князівства мала свої особливості; мешканці ж Києва говорили українською.

Ще в минулому столітті Л.Булаховський, дослідивши мову давнього Києва і Київщини, риси української мови в пам'ятках різного часу, висловив думку про те, що східне слов'янство не було монолітним у мовному відношенні, що окремі фонетичні, морфологічні, лексичні особливості української мови достатньо виразно виявляються вже в давньоруських пам'ятках ХІІ ст., звичайно, в живих давньоруських говірках могли, за всіма припущеннями, існувати й раніше.

На особливу увагу заслуговує концепція М.Грушевського, який, бачачи спільне між українцями, білорусами  і росіянами та специфічне (відособлення їх племен), переконливо довів, що етнічні українські землі ще до часів Київської Русі заселяли українці. Отже, учений заперечив шовіністичні версії про початок української історії (народу і мови) лише з ХІV-ХV ст. Він ототожнював українців із народом Дніпро-Бузької держави ІІ-VІІ ст., яка в іноземному світі одержала назву Антська. До наукового аналізу залучено не лише мовознавчі дослідження а й археологічні дані. Окрім усього, М.Грушевський підходив до з'ясування проблеми з історичної точки зору, не оминувши і тих відомостей про українців та їх мову, які збереглися в інших народів, котрі мали писемність і зафіксували це. Висловлені найвидатнішим українським істориком гіпотези потребують серйозного наукового осмислення. Вони вимагають насамперед археологічного підтвердження. Хоча слід зазначити, що науці відомі археологічні факти, згідно з якими нинішні українці та їхні предки VІІІ-ХІІ ст. – це одні і ті самі люди.

Питання про походження української мови та її взаємозв'язки з іншими мовами вперше по-науковому осмислив М.Максимович. Заслуга вченого полягає в тому, що він аргументовано спростував погляди російського історика М.Погодіна, викладені ним у праці „Записки о древнем русском языке” (1856 р.). Суть погодінської гіпотези полягала в тому, що в стародавньому Києві і на Київщині в час становлення руської державності й до татаро-монгольської навали жили тільки великороси. Малоросів тут не було. Про це, за Погодіним, свідчить нібито тотожність книжної мови й живої мови, встановлена І.Срезневським. А давньоруська книжна мова, зазнавши впливу з боку запозиченої старослов'янської мови, виявляє більшу схожість із мовою російською, а не українською. Українці прийшли сюди із Заходу, десь із Галичини і Волині чи із-за Карпат, після виходу росіян на північ під тиском монголо-татар. Вони заселили спустошену Київщину не раніше кінця XV ст. Приблизно з цього часу можна говорити про українську мову.

Полемізуючи з Погодіним, М.Максимович у працях „Филологические письма к М.П.Погодину” (1856 р.), „Ответные письма к М.П.Погодину” (1863 р.), „О старобытности малороссийского наречия” (1863 р.) довів, що українське населення живе на цих землях давно, а українська мова сформувалася тут у Х-ХІ ст. Учений вивчив говори київських князів і встановив таку закономірність: вони співзвучні з діалектом сучасного йому київського селянина.

Погодінську гіпотезу підтримав російський академік О.Соболевський. В „Очерках из истории русского языка” (1884 р.) й інших працях він повторив думку М.Погодіна про те, що на території Київської Русі мешкало великоруське населення, київські говори належать не до української мови, а до російської. За мовою і орфографією всі київські пам'ятки, досліджені академіком, є чимось однорідним, київський говір зближується з середньовеликоруськими говорами. У цих пам'ятках нібито відсутні характеристики, що різними б їх із пам'ятками галицько-волинськими, з типово українською лексикою. Аргументи Соболевського непереконливі, безсистемні. Так, він не знаходить у київських пам'ятках відповідників українським словам гай, квітка, кохати, і це його переконує в тому, що стара київська говірка не належала предкам українців. Соболевський не відшукав і таких власне українських фактів, як подовження е, дієслівне закінчення мо (перша особа множини) та ін. Але ж він не врахував діалектних відмінностей, різних історичних процесів, які переживала наша мова.

З різкою критикою концепції Соболевського виступив А.Кримський: „Не завадило б п.Соболевському мати на увазі, що немає такого великоруського наріччя, в якому київсько-літописні слова констатованими були б у більшій чи меншій сукупності. Мене ж, малороса, навпаки, вражає близькість старокиївської мови з сучасною мовою північної і південної Київщини. Безліч предметів і понять у сучасній північній і середній Київщині ХХ сторіччя до цього часу зберегли у великій кількості ту саму старинну назву, яку вони мали в київських літописах ХІ-ХІІІ сторіч, тим часом як у Великоросії ці ж слова якщо ж: можна віднайти, то тільки вроздріб”. Отже, живонародна лексика давньоруських пам'яток саме українська. Вище зазначений матеріал свідчить те, що вчені не лише доводили давність нашої мови, а й наявність в ній давньоруського етапу.

Список учених, які займалися проблемою походження української мови, можна продовжити. Висловлені ними положення „вкладаються” або в академічну теорію або в нетрадиційні погляди. Зрозуміло лише одне: дискусія не закінчена, вона набуває нових наукових обертів. В Ніжині відбулася наукова конференція (1993 р.), де більшість учених визнали положення про те, що монолітної давньоруської народності не було, а існували східнослов'янські племена зі своїми близькими, але не тотожними мовами. На думку В.Русанівського, тут виділяються племена, які виявляють протоукраїнські етнічні риси, щоправда початок їхнього існування точно ще не встановлено. Термін „давньоруська мова” учений пов'язує з літературною мовою східних слов'ян, основу якої становила старослов'янська (староболгарська) мова.

С.Бевзенко, вважаючи V - поч. VІ ст. періодом розпаду спільнослов'янської мови, формування фонетичної природи української мови відносить до ХІІ ст., а початок її шукає в VІІ-VІІІ ст., коли стався розрив між слов'янськими племенами. Як твердить археолог Т.Терпиловський, загальнослов'янська спільність припинила своє існування в середині І тис. до н. е., що стало початком історії окремих слов'янських племен. Щоправда, були й інші версії. Доктор філологічних наук Дермін (Москва) актуалізує вчення Шахматова і Соболевського й стверджує, що все культурне надбання до XV ст. є спільним для всіх православних слов'ян – єдиного народу з єдиною культурою і мовою.

Як бачимо, факти, що підтверджують точку зору, за якими українська мова безпосередньо постала на ґрунті мови праслов'янської чи виникла в домонгольський період, переконливі. Отже, цілком логічно в розвитку української мови виділяти такі періоди:

1) протоукраїнська мова – VІІ-ХІ ст.;

2) староукраїнська мова – ХІ (час появи перших писемних пам'яток) – кінець XІV ст.;

3) середньоукраїнська мова – кінець ХІV – початок ХІХ ст.;

4) нова українська мова (Ю.Шевельов).

Порівняльно-історичне мовознавство, археологія, текстологія ще скажуть своє вагоме слово. Потрібен лише час, щоб восторжествувала історична правда.

Категорія: Історія української мови | Додав: damar (27.08.2012)
Переглядів: 4106 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]