„Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування” – в свій час писав Панас Мирний. Ці слова є вічними, тому що народ, який не надає значення ролі рідної мови в духовному розквіті нації, позбавлений можливості зайняти гідне місце серед народів світу, тобто він приречений на невизнання. Він позбавляє себе надії на майбутнє, а без майбутнього немає сучасного.

Мова народу – показник його свідомості. Вона дзвінкова криниця на середохресній дорозі нашої свідомості. Мова – це характер народу. В ній відбито його психічний склад, звичаї, побут, нахили. Мова – це історія народу. Всі попередні покоління від найдавніших часів залишили в мові свої глибокі сліди. На зміну одному поколінню приходить інше, проте результати життя тих, хто відходить з нього, залишаються  в мові і передаються в спадщину потомкам. Дякуючи мові, ми отримуємо ґрунтовні знання про історію українського народу, вірування, погляди, працю, правила життя і уявлення про красу, ідеал. Отже, мова є найціннішим зв'язком, що поєднує сучасне і минуле.

І хоч мова невпинно змінюється, еволюціонує, вбирає в себе все нові й нові елементи, які дає суспільне життя і стосунки з іншими народами, або викидає застарілі, віджилі елементи, однак така еволюція відбувається на основі надбань попередніх поколінь. Коли вже сформувалася індивідуалістичність народу, вона невпинно розвивається. З індивідуалістичністю народу формується і його мова, а сформувавшись, вона в сприятливих умовах далі розвивається все пишніше й пишніше, за своїми, властивими їй, законами.

Мова – це пам'ять народу. Але майбутнє виростає з минулого. У кожного народу свій історичний досвід, свої традиції в труді, в побуті, в звичаях, у творчості. І все це відбито в мові. Тільки німий мовчить, а народ усю свою творчу діяльність – труд, героїзм, розваги, смуток, веселощі – все оформлює словом. Тобто кожен з нас п'є духовне життя і силу з груді рідного слова, бо словом можна пояснити все, що нас оточує.

Перше знайомство дитини з мовою розпочинається з родини. Спілкуючись з батьками, дитина пізнає світ, вивчає його, формує свій світогляд, дізнається про історичне минуле рідного краю, прилучається до культурних цінностей дідів-прадідів. Це явище природне. Однак у нашому житті можна зустріти людей, які не знають мови батьків і до її вивчення часто повертаються тільки в зрілому віці. Такі люди не мають усталених поглядів на культурне життя в своїй державі.

Освічені ж українці завжди плекали любов до рідної мови. Нерідко, зачаровані красою нашої мови, її метафорами, образністю та поетичністю висловів, називали її величезним Благословенням Божим для нашого найбіднішого народу в тяжкій неволі. Завдяки тій прихильній любові до рідної мови з'явилося багато записів пісень, приповідок та прислів'їв, котрі й донині складають величезну цінність для культурного народу та його історії з предвічних часів.

Україна дуже довго боролася за власне існування. З тієї причини прибувало щораз більше зовнішніх та внутрішніх ворогів. Вони часто використовували екстремальні умови поневолених українців і сприяли згасанню культурно-національного розвитку, підсиленню грабунку, духовного звиродніння та ліквідації провідної інтелігенції. Найбільше ці утиски стосувалися мови. Гнана, переслідувана, принижена, вона раз у раз ставала на ноги і відроджувалася.

Існує таке твердження: „Українська мова – одна з найбагатших слов'янських мов.” І Срезневський підтверджує дане висловлювання такими роздумами: мабуть, українська мова не поступиться чеській своїм словниковим запасом; польській – мальовничістю; сербській – приємністю. І це справді так. Адже лінгвісти світу захоплюються її мелодійністю. В 1934 р. на конкурсі мов у Парижі вона була визнана, поряд з французькою і перською, як найкраща, наймилозвучніша й найбагатша мова світу.

Рівень оволодіння рідною мовою – це показник духовності народу, його культурного розвитку, а тому знати мову – це обов'язок кожного з нас.

Слід пам'ятати: не буде мови – не буде народу, не буде народу – не буде нації, не буде нації – не буде держави. Відповідно, поки є мова, народ живе, зникає мова – народу немає. Мудрість гласить: відберіть у народу все, і він все може повернути, відберіть мову – і він ніколи вже не зможе створити її.