Специфіка формування сучасної української літературної мови - Історія української мови - Українська мова - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Українська мова » Історія української мови

Специфіка формування сучасної української літературної мови

Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови. Проте слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відмінна в різних діалектних ареалах.

Щодо походження сучасної української літературної мови в науці жодних проблем немає. Загальновідомо, що її започаткував наприкінці ХVІІІ ст. І.Котляревський, який народився на Полтавщині, а основоположником став Т.Шевченко, який є вихідцем з Київщини. Вони писали свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говірок. До І.Котляревського і Т.Шевченка існувала староукраїнська писемно-літературна мова (ХІІ-ХVІІІ ст.). Вона продовжувала давньоруські писемно-літературні традиції.

Староукраїнський алфавіт був спочатку кириличним з невеликими змінами. У 1706 р. внаслідок проведеної Петром І реформи на основі кирилиці створено так званий „гражданський шрифт”. Написання літер спрощено. Абетка складалася з 32 літер. Гражданським шрифтом друкувалися твори світської літератури та канцелярські папери в Росії; на основі його дещо перероблено і староукраїнський алфавіт. Церковні книги, як і перше, друкувалися кирилицею.

Мова нової української літератури формувалася на основі народних діалектів. У всьому світі велику роль для успішного становлення мають єдність території країни та спільність визначальних психічних особливостей нації, навіть будова артикуляційних органів її членів, від яких залежить своєрідність фонетичних якостей мови.

Українська земля була розірвана на частини, які входили до складу різних держав – Росії, Польщі, Австрії, Угорщини. Це утруднювало формування єдиної літературної мови нашої нації. Однак під час визвольної війни 1648-1654 рр. українці різних земель об'єднувалися, виступали спільно, внаслідок чого діалекти змішувалися, взаємопроникали, – вироблялися спільні риси національної мови. Організуючим центром визвольної війни була Запорізька Січ, що сприяло піднесенню ролі Середнього Подніпров'я (Київщина та Полтавщина), а разом з тим і значення південно-східного діалекту та говорів. Саме їхні фонетичні особливості, морфологічні форми, словниковий фонд стали основою мови нової української літератури; з інших діалектів до неї увійшли окремі елементи.

Формування національної літературної мови на основі живомовної почалося ще в ХVІ-ХVІІІ ст. і яскраво виявилося у творах Зіновіїва та Некрашевича. Котляревський пішов далі: мова „Енеїди” ґрунтується повністю на живій усній мові, хоч у цій поемі є чимало елементів старокнижної, зокрема в лексиці та морфологічних формах. У п'єсі „Наталка Полтавка” цих елементів значно менше. Очищення національної літературної мови продовжувалося у творчості Квітки-Основ'яненка, а особливо – в „Кобзарі” Шевченка.

Успішному становленню літературної мови на основі народної заважало панування в ХІХ – на початку ХХ ст. так званого „язичія” – штучної мови, яка являла собою мішанину слів церковнослов'янської, російської, польської мов і місцевого діалекту. Твори, написані такою мовою, звичайно були незрозумілі народові. Проти вживання „язичія” виступали представники прогресивних кіл української інтелігенції, зокрема І.Франко. Першим у Галичині, хто почав писати мовою, основаною на місцевих діалектах, був М.Шашкевич, а з ним – і його побратими Я.Головацький, І.Вагилевич. Поява в ХІХ ст. наукових праць літературознавчого, історичного, етнографічного характеру зумовила потребу відповідної термінології. Наукові терміни бралися з грецької, латинської, російської та інших мов буквально або в перекладі українською. За своїм лексичним багатством, синтаксичною досконалістю наша мова на цей час досягла того ж рівня, що й мови словесного мистецтва інших цивілізованих націй.

Дуже повільно вироблялися новий український алфавіт і правопис. На початку ХІХ ст. письменники ще користувалися літерою h (ять) – смhхъ, грhшныкы; для відтворення живомовного ї  писалися літери иі, йи або h  тощо.

Тяжка доля спіткала літеру ї. Такого звука не мали ні грецька, ні  болгарська мови, а тому в їхніх алфавітах не було й відповідного графічного знака. Нашим вченим довелося винаходити його самостійно. Існувало понад двадцять зображень цього звука. І це не дивно: із введенням „гражданського шрифту” Петром І у 1708 р. прадідівське ї  втратило своє законне місце в українській абетці.

До проривного ґ репресивні заходи були вжиті вже в радянські часи. Прикриваючись потребою „полегшити” правопис, мовознавці-реакціонери насправді прагнули втілити в життя імперську політику „зближення мов”: оскільки цей звук надає звуковому потоку „національної мелодики”, а в російській абетці відповідної літери немає, то і в українській її не повинно бути. Однак не бралося до уваги те, що чимало слів з проривним ґ і придиховим Г мають різне значення: голка (прилад для шиття) – ґолка (пшениця, в якої колос не має „вусиків”) тощо. В останні роки цей знак починає посідати своє законне (п'яте) місце в алфавіті, хоча в правописі української діаспори існував завжди.

У різні роки вчені вносили деякі зміни в старе письмо, але вони не прищеплювалися. Різнобій у написанні слів призводив до того, що мало не кожен письменник користувався своїм власним правописом, а це було дуже незручним для читання.

У 50-х роках, використавши надбання своїх попередників і сучасників, П.Куліш виробив правопис, названий пізніше „кулішівкою”, особливості якої виклав у „Граматиці” 1861 р. З абетки він усунув старокнижні ы, ъ, залишивши и, і для писемного відтворення тих же звуків (сидіти, світ). Буква е передавала твердий е, буква є – два звуки іе (сонце, гріє). М'яке є писалося лише наприкінці слів з подвоєнням приголосних (життє, весіллє, знаннє). У значенні сучасного йо, ьо вживалося ё (ёго, у нёго). Звук ї відтворювався знаком і (іі, ій).

Цей правопис П.Куліш застосував у власній друкарні. Прийняли його й деякі видавництва східних і західних земель України. Ним користувалися і письменники, навіть Т.Шевченко.

Коли на початку ХХ ст. Б.Грінченко мав готувати до друку матеріали „Словаря української мови”, то звернувся до Петербурзького університету за порадою, який правопис найдоцільніше застосувати. У 1904 р. була створена комісія на чолі з академіком О.Шахматовим, яка на основі „кулішівки” виробила новий правопис. Сам Грінченко вніс до нього деякі доповнення. В українській абетці з'явилися нові знаки: ї, ґ , дифтонги дж, дз, а також йо, ьо та апостроф; твердий знак уже не писався.

Отже, сучасна українська літературна мова пройшла складний шлях свого розвитку. Велику роль в її становленні зіграла перш за все творча спадщина І.Котляревського та Т.Шевченка.

Категорія: Історія української мови | Додав: damar (27.08.2012)
Переглядів: 3741 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]