Вагомою є думка дослідника М.Мандрики про те, що питання освіти  завжди цікавили І.Нечуя-Левицького як учителя. На Україні, в Польщі, Молдавії митець відчував складність навчання школярів "чужою" мовою  Мабуть, саме тому й повстав проти русифікаторської політики запровадженої офіційною школою, протестував, щоб не пригнічували і не нехтували національною мовою. З цього приводу письменник написав кілька статей, серед яких стаття "Органи російської партії", у якій автор висміяв політику обрусіння з боку царського уряду. Він зазначав, що у школах запроваджували класичну грецьку і латинську мови, "щоб ними забивати голови учням, відволікати їх від революційного впливу передової європейської думки; проте грецька і латина вбивали в молоді не лише думку, а й здоров’я. Цей виступ проти реальної науки, натуральної історії, перешкоджав прогресу, тягнув школу назад".

Як писав І.Нечуй-Левицький, "Хто ж з нас буде любити того, хто  зв’язує нам руки, суне нам свою мову, виганяє з України нашу українську національність, забороняє нам любити свій народ, дбати о його освіті? Хто ж подякує за таку ласку? Ми не хочемо ні "обрусіння", ні ополячення, не мадьяризації, хочемо зістатися русинами-українцями і не допустимо знущання над нами, робити експерименти всякої пропаганди над п’ятнадцятьма з половиною мільйонів нашого українського народу".

Національні почуття І.Нечуя-Левицького весь час травмувалися, бо він постійно відчував зневагу до української мови, культури. Тож не дивно, що національна ідея домінувала як у його художніх творах, так і літературно-публіцистичних статтях ("Сьогочасне літературне прямування", "Українство на літературних позвах з Московщиною"). Дожовтнева критика звинувачувала І.Нечуя-Левицького у пропаганді буржуазного націоналізму. Однак ми погоджуємся зі справедливою думкою дослідниці Н.Зінченко про те, що "весь "націоналізм" І.Нечуя-Левицького полягав, власне, у прагненні відстояти право народу говорити рідною мовою і розвивати свою культуру".

Ознайомлення з публіцистикою І.Нечуя-Левицького дало б можливість учителеві краще збагнути ідейно-естетичне кредо цього противника  "обрусіння народів". Адже оце загострене національне питання письменник вносив у кожний свій твір, ставив його на різному життєвому матеріалі. Художня спадщина І.Нечуя-Левицького, що включає понад п’ятдесят творів, є різножанровою й тематично розмаїтою. Письменник пластично змалював досить об’ємну панораму минулого життя України, оздобивши її поліфонічним звучанням. Людське життя майстер слова показав  трагічним, комічним у складному сплетінні антиподових явищ. Персонажі І.Нечуя-Левицького – індивідуальні, більш чи менш масштабні, однак завжди цікаві, чи інтелігенти, чи селяни, чи духовні особи. Змальовуючи буття свого народу, автор спонукає читача замислитись над кардинальними проблемами й водночас постійно вводить його в трагічне дійство, у свою одвічну тривогу: що буде з українцями, чи збережуть вони свій національний дух, чи займуть гідне місце в цьому світі.

У новій концепції історії української літератури, в методологічній переорієнтації щодо її трактування принципове значення належить розгляду  художньо-естетичної спадщини в аспекті вираження в ній національної ідеї – як суспільно-політичної й етичної системи вартостей, як важливого складника культурного дискурсу України. Продуктивна національна ідея, наявна у художньому процесі минулого, всіляко затлюмлювалась радянським літературознавством, а її вивчення і висвітлення  жорстоко переслідувалось.

За твердженням О.Гончара існує класова і національна самосвідомість, боротьба за національні інтереси – один з рушіїв історичного процесу, національна ідея – один з рушіїв художнього прогресу. У світлі цих положень особливої ваги набуває вивчення мало висвітленої в   літературознавстві української національної ідеї в світогляді й творчості українських письменників особливо тих, які творили в епоху активізації формування української нації.

 Українська національна ідея бере свій початок від мотивів ностальгії по козаччині й Гетьманщині в "Енеїді" І.Котляревського до пріоритетного виділення її в історико-філософських і культурологічних поглядах та у творчості П.Куліша. Значний внесок у розв’язання проблеми національної їдеї зробили Г.Квітка-Основ`яненко, який намагався з'ясувати й описати  особливості національних рис українців (нарис "Українці" та інші твори), Є.Гребінка, романтики 30 – 40-х років ХІХ століття, Л.Боровиковський, А.Метлинський, П.Куліш, діячі "Руської трійці" та Кирило-Мефодіївського товариства.

 І.Франко національно-культурне відродження України пов'язував із конкретними постатями, що їх уважав  найхарактернішими репрезентантами ідей свого часу, своєрідними ідеологами поколінь.   Розвиток української ідеї активізувався й поглибився, за твердженнями І.Франка, "під впливом трьох українських діячів, представників трьох різних поколінь, поширився здебільшого між інтелігенцією, а частково й між народом: у 60-х роках ХІХ століття домінував вплив П.Куліша, у 70-х  і 80-х – М.Драгоманова, а в 90-х – О.Грушевського. З цих трьох напрямів перший можна назвати формально національним, другий – радикально-соціальним, третій – національно-радикальним. І.Нечуй-Левицький своїми прозаїчними заслугами належить, на думку І.Франка, до представників першого напряму.

Однак, літературознавець, на жаль, не згадав публіцистичних, літературно-критичних, народознавчих праць І.Нечуя-Левицького, в яких концептуально сформульовано сутність самосвідомості українців тогочасного періоду. Статті й розвідки І.Нечуя-Левицького "Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності", "Українство на літературних позвах з Московщиною", "Сьогочасне  літературне прямування", "Школа повинна бути національна", "Сорок п’яті роковини смерті Т.Г. Шевченка", написані в різні роки, як і його художня спадщина в цілому укладаються у хронологічно визначений І.Франком (60-ті рр.)    і якісно визначений (формально – національний) період  визрівання національної ідеї. Безперечно, письменник найпослідовніше систему своїх політичних поглядів, національних переконань і художніх принципів виклав у відомій статті "Сьогочасне літературне прямування" ("Правда",1878р.).

На наш погляд, доцільно звернути увагу на особливості трактування поняття "народний характер", що постає у статті з відомої тріади ("реальність, народність, національність") як підґрунтя нової літератури. Адже саме це поняття письменник найповніше реалізував у власній художній творчості. "Він не лише створив класичну художню панораму до пореформенного життя українського села, – про що наголошує І. Абрамова, – а й галерею оригінальних характерів і типів із виразними рисами етнічної індивідуалізації, увів  у літературу раніше непомічені постаті. Сміливо вийшовши за соціально-побутові й етнографічно-фольклорні виміри, прозаїк започаткував творення етнопсихологічних  літературних типів як носіїв національної ментальності". Розглядаючи світоглядні позиції та літературно-естетичні смаки І.Нечуя-Левицького, не можна обійти його погляди на реалізм та народність, що є важливими компонентами критичного реалізму. Питання правдивого відтворення дійсності з погляду народних мас були постійно в центрі уваги І.Нечуя-Левицького і як художника, і як теоретика.  У статті "Сьогочасне літературне прямування" письменник намагався визначити три основні принципи своїх поглядів на розвиток літератури. "Перший принцип, - писав автор, - то принцип реальності". Пояснюючи, як слід розуміти реальність, І.Нечуй-Левицький підкреслював, що реальність – це не фотографія, а правдиве сприймання дійсності, перепущене через свідомість автора. На думку митця, "реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь. Обчищена й гарна в естетичному погляді, добре спорядкована й згрунтована, освічена вищою ідеєю". "Другий принцип сьогочасних наших літератур, – зазначав письменник далі, – то принцип національності". Цей принцип передбачав, по-перше, що українське життя слід змальовувати "тільки по-українськи", вдаючись до багатств народної мови, по-друге, художника слова має цікавити національна психологія в усіх її виявах, тобто українська література,  на його думку,  має бути національною не тільки своєю мовою, але й змістом, розкриваючи характерні національні й соціальні риси українського народу. Третій принцип – принцип народності. Ознаками народності літератури І.Нечуй-Левицький вважав:

- живу народну мову;

- етичні й ліричні форми народної поезії;

- неповторний дух народної поезії (тобто - "глибина чуття", перевага ідеального над матеріальним, широка свобода особистості).

У другій частині статті "Сьогочасне літературне прямування", що побачила світ у 1884 році, у доповненні до ХІІІ-го  річника "Правди" І.Нечуй -Левицький оперував переконливими етнопсихологічними категоріями в обґрунтуванні української ідеї. Письменник вів мову не  про літературне прямування, а про перспективи розвитку різних сторін національного життя в "тюрмі народів". Реальна дійсність з її валуєвською та емською заборонами, бачилася сумною: "Україну жде погана перспектива в Росії". Порятунок він бачить  у нових людях: "нові українські інтелігентні сили" будуть жертовно боротися за нові ідеали "широкого розвиття усієї маси нації зверху до самого дна".

Ці нові люди з'явилися спочатку як художні типи у прозі І.Нечуя- Левицького ("Хмари", "Над Чорним морем", "Неоднаковим  стежками") та у творах інших письменників народницької орієнтації (Б.Грінченка, Олени Пчілки), а невдовзі, в третій – "національно – радикальній" – період розвитку національної ідеї як реальні діячі "Молодої України" (І.Франко). Художня творчість, публіцистичні статті, народознавчі розвідки І.Нечуя- Левицького в категоріях "народний характер" і "нова людина" зафіксували особливості розвитку українського руху та його естетичного осмислення й художнього втілення в другій половині ХІХ століття. У цій статті І.Нечуй-Левицький розробив програму втілення народницької ідеології українським письменництвом. Його власна художня творчість наближається до цієї програми.

Перші твори І.Нечуя-Левицького займали помітне місце в літературному процесі 60 – 70-х  років ХІХ ст.. У час заборони української мови його твори були майже єдиним паростком на ниві української культури. У цих творах письменник підносить голос за визволення свого народу, стає гуманістом, викривачем соціального й національного гноблення, обстоює українську мову й право народу розвивати національну культуру, бореться проти насильницької русифікації, проти полонізації, що було на той час досить прогресивним явищем.

Одним з перших в українській літературі І.Нечуй-Левицький почав розробляти тему розриву людини з національно-духовною традицією. Написавши повість "Дві московки", він створив перший зразок "нормальної" національної прози – те саме літературне дзеркало, в яке повинен дивитись його селянський етнос на безкінечно важкому, трагічному шляху можливої трансформації цього етносу в модерну націю. Зазначений твір, виявляючи органічну близькість до фольклору, містить у собі ядро багатьох майбутніх сюжетних задумів письменника. В повісті письменник, глибоко сприймаючи народне горе, співчував скривдженим. І.Нечуй-Левицький викриває українців-"перевертнів", прикладом яких є син Іван однієї з "московок", якого зробили покручем у навчальному закладі, звідки юнак вийшов зросійщеним писарем зі зневагою до всього свого та жорстокістю до матері. Нагадаймо тут, що чиновники (і писарі в тому числі) в царській Росії діставали збільшену на двадцять відсотків платню за "обрусіння інородців". В цій повісті до традиційної селянської теми та ще й з традиційними "жіночими долями" молодий письменник увів нову проблему: перетворення в школі кантоністів звичайного українського селянського хлопчика на національного покруча. І.Нечуй-Левицький здійснив це майстерно і самого процесу не змалював, а то все між рядками – і як там "учився" Івась, як насміхалися з нього за "мужичу мову", і як його за неї карали... В рзультаті ми бачимо наслідки – після одного-двох років хлопчик звертається до матері-українки: "Любезная матушка!" Уся подальша проза І.Нечуя-Левицького – то виразні реалістичні варіанти того ж мотиву – тотальної соціальної невлаштованості.

Першим широким полотном письменника, на якому бачимо перевагу національного аспекту над соціальним є повість "Причепа” (1869), надрукована в журналі "Правда”. Ідея повісті "Причепа" спрямована проти насильницької колонізації України, соціального і національного гніту з боку царського самодержавства. Письменник всім своїм єством протестував проти панівного ставлення освічених (попів, буржуазної інтелігенції) до занепаду національної культури, до схоластичних форм виховання і навчання, відірваного від національного ґрунту. На перший план виходять національні аспекти, зокрема болючі для письменника явища денаціоналізації і морального розкладу українських старосвітських родин (сільського попа Чепурнівського та міщанина Лемішки) під впливом пихатого та розбещеного польського панства (поміщик Хоцінський, шляхтянка Зося Пилпишинська).

            Тогочасна ліберально-буржуазна критика давала різну оцінку твору. Зокрема, М.Драгоманов, писав, що "відносини між тими верствами, які стоять над народом, і самим народом такі, якими вони змальовані в повісті І.Нечуя-Левицького, – це щира правда".  Дослідник Р.Міщук вважає, що: "Своєю повістю "Причепа" І.Нечуй-Левицький включився у розвінчування теорії "чистої раси" ("вищої раси"), на якій спекулювали виразники національно-культурницької й політичної експансії на українських землях. Звідси органічний зв’язок повісті з творами: "Люборацькі" А.Свидницького, "Основи суспільності" І.Франка, де показано фальшиву претензійність польського панства, за високопарними лозунгами якого, про цивілізаційну місію, приховувались негідні інтереси. Саме тому повість "Причепа" вважається молодшою сестрою згаданого твору А.Свидницького. Обидва письменники прагнули показати згубний вплив відмови від національно-історичної традиції на душу людини. І.Нечуй-Левицький, як і А.Свидницький, тримав у полі зору так званих "перекинчиків",  людей, котрі заради матеріальної вигоди і певних привілеїв відрікаються від свого коріння. Яким Лемішківський, один з центральних персонажів твору, деякий час навчався навіть в університеті. Проте освіта не збудила в ньому патріотичних поривів, а сприяла відриву від своєї родини, від свого народу: "Московська школа, – читаємо в повісті, – ... багато одрізнила багатих людей од свого народу, од свого плем’я, од сім`ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої, великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, почату поляками, скінчену москалями".

Саме в цих словах, на нашу думку, виражена ідея твору. Автор гаряче обстоював інтереси національної культури, виступав за розвиток освіти на рідній мові. Письменник боровся проти русифікаторської політики царського уряду, але ще з більшим завзяттям виступав проти полонізації, запровадження на Україні польської шляхетської культури.

Тема національного ренегатства піднімається також в творах "Маруся Богуславка" (1875), "В диму та полум’ї" (1910), романи "Князь Єремія Вишневецький" (1897), "Гетьман Іван Виговський" (1899) та інші.

Розглянемо для прикладу роман "Князь Єремія Вишневецький". Події в творі відбуваються в середині XVII століття. У центрі твору – нащадок (онук) славного Байди-Вишневецького, найбагатший в Україні князь, який любить свободу і владу, покатоличений і нещадний до українців. І.Нечуя-Левицького цікавить насамперед перетворення Вишневецького на перевертня, те як він відрікся  славних пращурів, лицаря Байди, тобто князя Дмитра Вишневецького, одного із засновників Запорозької Січі, як знехтував Ярема благанням своєї землі, віри. Майстер художнього слова відображає  складний, неоднозначний характер, дбаючи про психологічну мотивацію роману. У персонажі протистоїть  кров українця,  козацькі гени й набута лиха покруча, ненависть до своїх, жадання слави й королівської корони будь-якою ціною, шляхом викорінення козацтва, вигублення української людності.

Історична канва роману документально обґрунтована. Перед нами  постає об'ємна панорама визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького, кривавих баталій, трагічних перипетій. Зображуючи все це, І.Нечуй-Левицький постійно звертає увагу на головну ідею, наголошує на тому, що стати "перевертнем", "одступним од своєї віри і мови та ще й бути катом власного народу – то найстрашніше зло і кара за нього спадає тяжка". Вважаємо за потрібне виділити художній прийом – композиційну знахідку письменника, яка дала змогу йому яскраво увиразнити ідею тяжкості, непрощенності гріха національної зради. Цей прийом – уведення у початкових розділах сновидіння Яреми. Ганна, яка давно померла,  з'явилася до сина  уві сні й прокляла його за зраду Україні: "Проклін мій впаде на тебе й на твій рід!". Зазначений прийом не випадковий, він стане важливим наприкінці твору. В епілозі читаємо про те, що князь позбувся всіх своїх великих маєтків, і в 1651 році гриміли переможні битви Хмельницького, помер під час пошесті холери в польському таборі, оточеного загонами Б.Хмельницького, помер у віці 39 років. Але то ще не все. Пізніше (1696 році) єдиний син Єремії Михайло "був вибраний за короля. Недужний на розум, слабкий на здоров`я, він швидко й помер", теж, як і батько, не переступивши сорокалітньої межі. "З ним і погас род Вишневецьких, колись славний на Україні".

Як бачимо, навіть суто біографічні факти членів родини Вишневецьких, зокрема короткий вік чоловічої її половини, а також повір'я про здійснення материнських прокльонів, що падають не лише на прямих, а й дальших нащадків, зрештою факт вгасання, припинення  роду – усе це стало підґрунтям для акцентування І.Нечуєм-Левицьким ідеї тяжкості гріха національної зради.

Саме українська історія давала письменникові багатий матеріал для психологічних студій. В романі "Гетьман Іван Виговський" майстер художнього слова узявся за осмислення складних драматичних подій і політично складної постаті. Роман   "Гетьман Іван Виговський" (1895) своїми жанровими ознаками близький до літописних хронікально-біографічних описів життя історичних осіб. У центрі твору образ генерального писаря війська Запорізького, а згодом гетьмана України (1657 – 1659) Виговського Івана Остаповича. У десяти розділах роману автор розгортає, крім головної сюжетної лінії, пов’язаної з гетьманом Виговським, ще й лінію козацької родини Лютаїв.   Ці дві лінії раз у раз перетинаються, зацікавлюючи, інтригуючи подіями. Увесь час автор тримає в полі зору політичну ситуацію в Україні 1654 – 1664 років. Читач бачить мужню позицію київського митрополита Сильвестра Косова, який відмовився присягати Москві, цинічного, вгодованого боярина Бутурліна, гетьмана Богдана Хмельницького в останні місяці життя,  його гнів, обурення з приводу брутального порушення Москвою Переяславської угоди.   І.Нечуй-Левицький декілька разів у різних розділах нагадує, як Україною стала керувати Москва, як до міст не передбачених угодою, посилають московських стрільців, московських воєвод, як принизили козацьких посланців у Вільні 1656 року на перемовах між Москвою і Польщею, уклавши підступно так званий Віленський трактат, згідно  з яким на Україні стала панувати ще й Польща. Численні історичні постаті населяють сторінки цього роману, збагачують читача маловідомою, свідомо замовчуваною в радянські часи інформацією.

 Іван  Виговський постає в зображенні І.Нечуя-Левицького, з одного боку, освіченою людиною, обережним політиком, патріотом України. Саме він розпочав, що відомо з історії, впорядкування українського правопису, наближення його до фонетичних норм; хотів вирвати Батьківщину з лабетів темної, деспотичної Москви, бажав країні просвіти, європейськості. З іншого боку, І.Виговський – марнославець і владолюб. І.Нечуй-Левицький, не приховуючи свого гніву й обурення щодо політики Москви, водночас не поділяє і устремлінь Виговського на Польщу, не ідеалізує його. Послідовно втілюючи свою історичну концепцію, він постійно дбає про психологічну обґрунтованість дій свого персонажа й логічно підводить читача до його краху.

Особливої ваги у творі набувають епізоди, присвячені виробленню змісту так званих "Гадяцьких пунктів" (1658), за яким Україна мала б дістати широку автономію, стосунки з поляками на рівних правах, власний суд, своїх воєвод, два університети – у Києві і Браславі, власні школи, власне книгодрукування, вільну торгівлю тощо. А Виговський ставав не лише гетьманом, а й високим князем князівства Руського. "Гадяцькі пункти" по-різному були сприйняті як в Україні, так і в польському суспільстві.

Діаметрально протилежні позиції означились серед козацької старшини, де чимало полковників, виявивши промосковську орієнтацію, виношувало плани щодо гетьманської булави: серед претендентів були ніжинський полковник Василь Золотаренко, переяславський – Тиміш Цюцюра, до того ж – і Яким Сомко; а отаман Запорозької Січі Іван Сірко виступив за Богданова сина Юрка. Так розгорталася одна трагічна сторінка в історії України, яку відтворив І.Нечуй-Левицький у своєму романі, акцентуючи ідею-перестороги: скільки лиха народові несе братовбивча сутичка, пролиття братньої крові, скільки хижого може прокидатися в людях, яка велика Руїна може прийти в Україну.

Варто наголосити, що романи І.Нечуя-Левицького "Князь Єремія Вишневецький" і "Гетьман Іван Виговський" не втратили своєї актуальності у наші дні. У час державного і духовного відродження української нації вони звеличують героїчні сторінки в історії України, таврують зрадників і перевертнів, пропагандують єдність.

Отже, національне питання завжди  цікавило  І.Нечуя-Левицького. Вже в ранніх творах та в публіцистиці письменник порушує проблеми національного самовизначення, національної школи та культури. Піднімаючи тему національного ренегатства, митець розвиває її в історичних романах, де гостро засуджує і викриває  національну зраду, пропагуючи єдність.