Жанр, побудова, стиль роману "Герой нашого часу" - Зарубіжна література - Література - Каталог статей - Наша освіта
Головна » Статті » Література » Зарубіжна література

Жанр, побудова, стиль роману "Герой нашого часу"

«Герой нашого часу» - роман, що складається з п'яти повістей і розповідей, об'єднаних головним діючою особою - Григорієм Олександровичем Печоріним.

Жанр «Героя нашого часу» (роман у виді «ланцюга повістей») був досить розповсюдженими в російській прозі 30-х років циклами повістей, що часто приписувалися оповідачу чи автору. Лермонтов обновив цей жанр, перейшовши від зовнішнього мотивування до внутрішнього. Цикл повістей перетворився у психологічний роман.

Роман Лермонтова чітко поділяється на дві частини; кожна з цих частин має внутрішню єдність. Перша частина знайомить читача з героєм прийомами зовнішньої характеристики. Друга частина готується першою. У руки читача попадає «Журнал Печоріна», у якому він розповідає про себе в гранично щирій сповіді.

Роман побудований так, що Печорін і його історія послідовно з'являються перед читачем як би з трьох точок зору. Передмова автора, написана у відповідь на суперечливі товчи критики і включене в друге видання книги, пояснює загальний задум, ціль твору. Потім йдуть подорожні записки автора, повість «Бела». Ці подорожні записки стилістично продовжують «Подорож в Арзрум» Пушкіна, опубліковане в 1836 році в пушкінському «Сучаснику», саме незадовго до вислання Лермонтова на Кавказ.

При усій своїй удаваній простоті повість «Бела» складна і по композиції, і по стилі. Традиційна романтична тема здобуває тут правдивий, реалістичний характер.

Повість «Бела» починається подорожніми записками. Їхній автор - російський офіцер, що мандрує , дивиться на кавказьку природу і кавказький побут очима російської людини.

Лермонтов уникає місцевих, діалектних чи кавказьких іншомовних слів, навмисно користуючись загальнолітературною лексикою. Простота і точність лермонтовського прозаїчної мови вироблялися під прямим впливом прози Пушкіна.

 Центральним у повісті «Бела» є розповідь Максима Максимовича, яка включена у записки мандруючого офіцера. За темою, за матеріалом ця романтична історія  викрадення Бели Печоріним сягає  «Кавказького в’язня » Пушкіна.

Для мовної манери Максима Максимовича характерне вживання виразів і зворотів з військово-професійної термінології. Разом з тим у мові Максима Максимовича без всякої особливої афектації, без натиску, як зовсім звичні, які ввійшли в щоденний побут, зустрічаються найбільш розповсюджені місцеві, «кавказькі», слова і вирази: кунак, джигітування, сакля, гяур, калим і т.п.

У найбільш напружені драматичні моменти мова Максима Максимовича стає особливо виразною і наближається до стилю автора.

Високу художність мови Максима Максимовича відзначив ще Бєлінський: «Максим Максимович розповідав її [історію «Бели»] по-своєму, своєю мовою; але від цього вона не тільки нічого не втратила, але нескінченно багато виграла. Добрий Максим Максимович, сам того не знаючи, зробився поетом, так що в кожнім його слові, у кожнім виразі полягає нескінченний світ поезії..».

У повісті «Бела» Максим Максимович представлений не стільки діючою особою, скільки оповідачем. Лермонтов обмежується швидкою і зовнішньою його характеристикою. Вся увага читача зосереджена не на діях Максима Максимовича, а на його розповіді, з якої виникає образ головного героя - Печоріна. Правда, розповідаючи про Белу і Печоріна, Максим Максимович попутно повідомляє дещо і про себе.

Типовість Максима Максимовича зовсім іншого порядку, чим типовість Печоріна. Печорін  - людина видатна, виняткова. Максим Максимович -  звичайний, чесний офіцер, яких було багато на Кавказькій лінії і взагалі в армії.

Максим Максимович - один з тих армійських офіцерів, що винесли на собі усю вагу тривалої кавказької війни. У повісті «Максим Максимович» єдиний раз автор роману зіштовхується з Печоріним віч-на-віч. Опис зовнішності героя Лермонтов не вважав можливим вкласти у вуста Максима Максимовича чи якого-небудь іншого героя свого роману. Він подбав про ретельне мотивування зустрічі автора з героєм роману, щоб від його імені намалювати точний психологічний портрет людини, долею якого читач уже зацікавився в повісті «Бела».

У повістях «Журналу Печоріна», написаних від першої особи, з'являється третій оповідач, третє по рахунку авторське «я» - сам Печорін, долею якого читач зацікавився ще в розповіді Максима Максимовича і значущість якого оцінив по портретній характеристиці, даної спостережливим автором. І от розумний, потайливий Печорін, що вміє точно визначити кожну думку, усякий душевний стан як самого себе, так і своїх співрозмовників, з нещадною відвертістю розповідає про своє життя, про глибоку незадоволеність собою і всім навколишнім.

Стиль «Журналу Печоріна» багато в чому близький до стилю авторського оповідання в «Белі» і «Максимі Максимовичі». Ще Бєлінський відзначав: «хоча автор і видає себе за людину, зовсім далеку Печоріну, але він сильно симпатизує йому, і в їхньому погляді на речі - дивна подібність». При всій стилістичній єдності «Журналу Печоріна» кожна з трьох повістей, що складають цей «Журнал», має свою історико-літературну генеалогію.

«Тамань»- гостросюжетна і разом з тим найліричніша повість у всій книзі - по-новому й у реалістичній манері продовжує традиції романтичних розбійницьких повістей; разом з тим у цю маленьку повість уплітається розповсюджений у романтичній баладі мотив русалки, ундини, але і він переведений у реальний життєвий план: ундина перетворюється в звабливу контрабандистку.

Друга повість, що входить до складу «Журналу Печоріна», «Князівна Мері», розробляє тему героя часу в оточенні «суспільства», намічену ще Пушкіним у відомих строфах «Подорожі Онєгіна».

Опис кавказької природи, побуту і удач відвідувачів Кавказьких мінеральних вод у цій повісті своєрідно сполучається з іронічним, якщо не сатиричним, зображенням життя дворянського «суспільства», в оточенні якого й у зіткненні з яким показаний Печорін.

У повісті «Князівна Мері» Печорін виступає перед читачем не тільки як мемуарист-оповідач (як у «Тамані» і «Фаталісті»), але і як автор щоденника, журналу, у якому точно фіксуються його міркування і враження. Це дозволяє Лермонтову з великою глибиною розкрити внутрішній світ свого героя.

Щоденник Печоріна відкривається записом, зробленої 11 травня, на другий день після приїзду в П’ятигорськ. Докладні описи наступних подій складають як би першу, «п’ятигорську» частину повісті. Запис від 10 червня відкриває другу, «кисловодську» частину його щоденника. В другій частині події розвиваються стрімкіше, послідовно підводячи до кульмінації повісті і до дуелі Печоріна з Грушницьким. За дуель із Грушницьким Печорін попадає у фортецю до Максима Максимовичу. Цим і закінчується повість.

Таким чином, усі події «Князівни Мері» укладаються в термін трохи більший, ніж півтора місяця. Але оповідання про ці деякі дні дає можливість Лермонтову з винятковою глибиною і повнотою розкрити зсередини суперечливий образ Печоріна.

Саме в «Князівні Мері» найбільше глибоко показані безвихідний розпач, трагічна безнадійність Печоріна, розумної й обдарованої людини, покаліченої середовищем і вихованням.

Минуле Печоріна, якщо не говорити про більш ранній задум «Княгині Лиговської», у межах «Героя нашого часу» мало цікавить Лермонтова. Автор майже не зайнятий питанням про становлення свого героя. Лермонтов не вважає навіть потрібним повідомити читачу, що робив Печорін у Петербурзі впродовж п'яти років, що пройшли після повернення його з Кавказу і до нової появи у Владикавказі («Максим Максимович») по дорозі в Персію. Вся увага Лермонтова звернена на розкриття внутрішнього життя свого героя. Не тільки в російській, але й у світовій літературі Лермонтов одним з перших опанував умінням уловлювати і зображувати «психічний процес виникнення думок», як виразився Чернишевський у статті про ранні повісті і розповіді Лева Толстого. І якщо «сам психічний процес, його форми, його закони, діалектика душі» повною мірою були розкриті засобами художньої літератури тільки Толстим, то при всім розходженні між Лермонтовим і Толстим Чернишевський не випадково назвав серед попередників Толстого ім'я автора «Героя нашого часу», у якого «більш розвинута ця сторона психологічного аналізу».

Печорін послідовно і переконливо розкриває у своєму щоденнику не тільки свої думки і настрої, але і духовний світ і душевний вигляд тих, з ким йому приходиться зустрічатися. Від його спостережливості не вислизають ні інтонації голосу співрозмовника, ні рух його око, ні міміка. Кожне сказане слово, кожен жест відкривають Печоріну душевний стан співрозмовника. Печорін не тільки розумний, але і спостережливий і чуйний.

Природа, пейзаж у «Герої нашого часу», особливо в «Журналі Печоріна», дуже часто не тільки тло для людських переживань. Пейзаж безпосередньо проясняє стан людини, а іноді контрастно підкреслює невідповідність переживань героя і навколишнього оточення.

Найбільш складне і менше всього вивчене історико-літературне походження «Фаталіста», авантюрно-психологічної чи, точніше, авантюрно-філософської новели, що завершує роман. Трагічна загибель Вулича як би підготовляє читача «Фаталіста» до неминучої і близької смерті Печоріна; про неї автор уже повідомив у Передмові до «Журналу Печоріна».

Заключна, філософська новела Лермонтова перегукується з деякими темами і мотивами, характерними і для німецького романтика Э.Т.А.Гофмана, і для творця російської романтичної прози А. А. Бестужева-Марлинського, але питання про долю, про приречення ставиться Лермонтовим на зовсім реальному, навіть побутовому матеріалі. «Фаталіст» ні в якому ступені не є наслідуванням Гофмана чи Марлинського. Разом з тим Лермонтов у «Фаталісті» продовжує розробляти проблематику пушкінського «Пострілу» і «Пікової дами» - тему гравця, тему іспиту долі. Ця тема відкрито намічена вже на початку новели.

Отже, Лермонтов у своєму романі ще не ставить питання «хто винуватий?». Він обмежився тим, що «хвороба зазначена, а як її вилікувати - це вже бог знає!» Але для того, щоб підійти до питання «хто винуватий?», а потім і вирішувати проблему «що робити?», необхідно було з усією нещадністю і прямотою вказати на хворобу століття, узагальнити і докладно вивчити складне, суперечливе життя героя свого часу. Саме цю задачу і дозволив Лермонтов у першому російському психологічному і соціально-філософському романі в прозі.

Роман Лермонтова міцно ввійшов в історію російської реалістичної прози і багато в чому визначив розвиток російського класичного роману.

«Герой нашого часу», що поклав початок разом з «Євгенієм Онєгін» і «Капітанською дочкою» розвитку російського реалістичного соціально-психологічного роману, переведений не тільки майже на всі мови народів Радянського Союзу, по і на багато мов народів світу. Багато разів роман Лермонтова переводився на англійський, італійський, німецький і французьку мови; ця книга добре знайома в Японії й Індії, у Туреччині й у Кореї. Особливо широке поширення «Герой нашого часу» одержав у Східній Європі, у країнах народної демократії, і насамперед у слов'янських країнах: Болгарії, Польщі, Чехії і Словаччини. На літератури цих країн роман Лермонтова зробив значний вплив. Так, наприклад, «Герой нашого часу» мав дуже велике значення для ряду видатних польських письменників: Г.Сенкевича, С. Жеромського, С. Пшибишевського. Але вивчення творчості Лермонтова і його роману як явища світової літератури тільки починається в наші дні.

Категорія: Зарубіжна література | Додав: damar (26.08.2012)
Переглядів: 5413 | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]