***********
Чужі обличчя, очі долу,
Холодні погляди спроквола.
Велике місто: натовт, шум,
Та одинокий ти на глум.

Всі заклопотані: веселі –
Життя летить на каруселі;
Сумні, стурбовані, зігнуті –
Життя їх закувало в пута.

Летять, як лист з дерев, роки,
А ми й не важим – диваки,
Все поспішаємо, біжим,
А від багаття вже лиш дим.

**********

Кольори усі стали яскраві
І життя набуло повноти.
Ні багатство, ні відблиски слави,
А потрібен мені став лиш ти!

Коли в очі твої я дивлюся,
Такі рідні мені й дорогі, -
Я нічого в житті не боюся,
Не злякають мене вороги.

Коли посмішка ніжна засяє
На вустах найсолодших твоїх –
В моїм серці надія зростає.
Що не буде страждань більш моїх.

Лиш тобі я повідаю тайну,
Не словами, лиш помахом вій
Та ще поглядом ніжно-ласкавим,
Щоб єдиний ти це зрозумів:
Що навіки тепер ти лиш мій!

Посаджене весною для життя
Маленьке деревце раділо і росло,
Та в згубника немає каяття,
І восени його вже не було.
Ця крихітка до сонця простягала віти
І мріяла колись зродитись цвітом.
Раділа ранкові, дощу і зорям
І сподівалася не знати горя.
Про дужість мріяла, і про зростання,
Щоб людям затінок у спеку дати
І від дощу в негоду заховати,
Але отримала від них лише страждання.
Як плакало маля невтішно,
Що мало б стати бузувіру грішно.
Страждало як, просило не ламати,
Вмовляло і благало: «Зупинися,
Я жити хочу, як і ти, зростати.
Благаю, зупинися, й на мене ти уважно подивися:
Навіщо ти калічиш мої ніжні віти,
Навіщо нівечиш життя моє і тяжко ображаєш,
Адже природи-матінки усі ми любі діти,
І ти також, як я, спокою і любові лиш бажаєш».
Та де черствому серцеві благання ті почути?
Вже краще ж бо «героєм» у очах своїх побути.
Та знайте всі, хто не вбачає болю іншого створіння,
Що прийде час руйнації і вашого коріння
І не минеться дарма вам душі розтління.