У трагічному переломленні події радянської дійсності знаходять свій статус на сторінках антиутопії „1984” („1984”, 1948; російський переклад – 1988), але тоталітаризм у ньому трактується як небезпека, що загрожує всьому людству, а реальні обставини історії ХХ ст., включаючи радянську, одержують лише опосередковане висвітлення. Письменник випробовує модель суспільства тотальної несвободи як різновид казарменно-бюрократического режиму. У цьому соціальному пристрої панує принцип повного придушення індивідуальності, тому що людина повинна належати режиму цілком, навіть у самих інтимних сторонах свого існування, і самі помисли про нестандартність мислення або побутового поводження визнаються злочинними. Виникає нації фанатиків, безмежно відданих диктаторові по імені Старший брат, і згуртованих у нерозривну єдність, що характеризується повною й абсолютною ідентичністю думок, учинків, переживань. Історія, що заважає восторжествувати цій єдності, підмінена доктриною „минулого, що змінюється” тобто версіями, що влаштовують режим на даний момент, але здатними радикально трансформуватися для того, щоб зникло саме поняття історичної пам’яті. Мова, у якому проступають індивідуальні особливості мовця, підмінений „новоязом”, до межі що збіднює й стандартизує увесь світ культури, що зводить до голої офіціозності. Навіть теоретична можливість незгоди й нешаблонності послідовно викорінюється шляхом придушення самого єства, тому що ерос зрозумілий як потенційна погроза всевладою сили, умовно іменованої „Партія”. Світ розділений на три наддержави, поглинені нескінченними війнами один з одним.

Конкретними прообразами описуваної Оруеллом Океанії, минулого, крім СРСР і нацистської Німеччини, ті моделі прийдешнього світу загального благоденства, які до Оруелла відтворені в Є. Замятіна й О. Хакслі, класиків антиутопії, що характеризували не стільки конкретні версії тоталітарного соціуму, скільки віру в цей соціум як порятунок від нещасть, принесених ХХ ст. Як і його попередники, Оруелл насамперед характеризував певний тип мислення, апологетичного стосовно тоталітаризму, і соціальні хвороби, що виросли на цьому ґрунті. Разом з тим, створені їм картини буденності Океанії викликають прямі асоціації з повсякденністю Лондона першого післявоєнного років: вірний собі, письменник не упустив ще однієї можливості спростувати міф про те, що Англія перебуває як би осторонь  від трагічної історії нашого часу й не несе відповідальності за її хід.