ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ

1. Предмет і завдання педагогіки, її основні категорії, їх сутність.

Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і роз­витку особистості.

Кожна наука має свої предмет і об'єкт дослідження та є синтезом знань про явища дійсності, які вона вивчає. Разом з тим вона неодмінно перебуває в певних взаємо­зв'язках з іншими науками.

Предмет педагогіки — особлива сфера суспільної діяльності з ви­ховання людини, складовими частинами якої є освіта і навчання.

Педагогіка досліджує виховання як свідомий і плано­мірний процес підготовки людини до життя і праці, роз­криває його сутність, закономірності, тенденції та перс­пективи, вивчає принципи і правила, які регулюють ви­ховну діяльність.

Як і кожна наука, педагогіка покликана теоретично узагальнювати факти, проникати у внутрішню природу явищ, виявляти їх причини, передбачати їх розвиток. Во­на аналізує об'єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні й необхідні, загальні та стійкі зв'язки, причинно-наслідкові залежності в ньому. їх знання дає можливість правильно будувати педагогічний процес, про­гнозувати результати виховання і здійснювати його від­повідно до потреб суспільства.

Педагогічна наука виникла і розвивалась як теорія ви­ховання підростаючих поколінь. Зумовлено це тим, що людина, її духовні та фізичні якості формуються в дитин­стві, підлітковому віці та юності. Саме у ці періоди життя розвиток особистості відбувається найбільш інтенсивно, формуються найголовніші її риси та особливості — розу­мові та фізичні сили, основи світогляду, переконань, мо­ральних почуттів, риси характеру, спрямованість потреб, інтересів, уподобань тощо. Тому істотні прогалини і недо­ліки у вихованні, допущені в ранньому віці, ліквідувати пізніше надзвичайно важко, а іноді й неможливо.

Педагогіка вивчає процеси виховання, освіти і навчан­ня лише у властивих їй межах, розглядає у цих проце­сах тільки педагогічний аспект. Вона досліджує те, на яких загальнопедагогічних засадах, завдяки яким засо­бам виховної роботи потрібно будувати виховний про­цес, освіту і навчання людей різних вікових груп в освіт­ніх закладах, в усіх типах установ, організацій і трудо­вих колективів.

Основні педагогічні категорії

Педагогіка має свій понятійний апарат — систему пе­дагогічних понять, які виражають наукові узагальнен­ня. Ці поняття називають категоріями педагогіки. Кате­горії — найзагальніші поняття, що відображають основ­ні, найістотніші сторони, властивості та зв'язки явищ об'єктивного світу.

Найважливіші педагогічні категорії — виховання, освіта і навчання. Вони охоплюють сукупність реальних явищ, теоретичних і практичних питань, що нале­жать до предмета педагогічної науки. Правильне їх ро­зуміння потрібне передусім для пізнання педагогічних закономірностей.

Виховання — соціальне явище, властиве тільки лю­дям, є однією зі сфер суспільно-необхідної діяльності.

Виховання — цілеспрямований та організований процес форму­вання особистості.

Основне його призначення полягає у забезпеченні жит­тєвої наступності поколінь, що не можливе без засвоєння і розвитку новими поколіннями суспільно-трудового до­свіду.

Виховання (в широкому педагогічному розумінні) — формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яке базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді. Ви­ховання (у вузькому педагогічному значенні) — цілеспря­мована виховна діяльність педагога для досягнення кон­кретної мети в колективі учнів. Виховання (в гранично вузькому значенні) — спеціально організований процес, що передбачає формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком, який відбувається через взаємодію вихователя і виховуваного.

Одним з елементів виховання є освіта.

Освіта — процес засвоєння систематизованих знань і формуван­ня на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загаль­ноосвітніх і професійних знань.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.

Навчання не є механічною передачею знань учителем учням. Це — їх спільна праця, в якій викладання й учін-ня перебувають у єдності й взаємодії. Провідна роль у цьому процесі належить учителю, який викладає учням навчальний матеріал, спонукає їх до учіння, спрямовує та організовує їх пізнавальну діяльність, навчає засобам і прийомам засвоєння знань, умінь і навичок, перевіряє, контролює та оцінює їх працю. Учні засвоюють (сприйма­ють, осмислюють, запам'ятовують) знання, перетворюють узагальнений наукою досвід людства на особисте надбан­ня, набувають навичок та умінь оперування знаннями, використання їх для вирішення навчальних завдань і прак­тичної діяльності.

Виховання, освіта і навчання — три найважливіші на­прями педагогічної діяльності, які органічно пов'язані між .собою і доповнюють один одного. їх взаємозв'язок — одна з основних педагогічних закономірностей.

2.Роль Духновича, Грінченка, Ушинського у розвитку нац.пед.думки

На розвитку освітньої справи у Закарпатті суттєво по­значилася діяльність одного з перших у Західній Україні професійних учених, педагогів, письменника Олександра Духновича (1803-1865). У сфері освіти він відомий як автор перших у Закарпатті народного букваря «Книжица читальная для начинающих», підручників з географії та історії «Краткий землепис для молодьіх русинов», з росій­ської мови «Сокращенная грамматика письменного рус-ского язьїка». Написав також перший у Західній Україні підручник з педагогіки «Народная педагогия в пользу учи­лищ и учителей сельских».

М. Духнович обстоював ідею народності виховання, важливою ознакою якої вважав мову, виступав за те, щоб у школах Закарпаття викладання велося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до іс­торичних і національних традицій народу. Особливим за­собом такого виховання має бути народна пісня, що про­буджує і розвиває любов до рідного краю.

У процесі навчання необхідно, за твердженнями Духновича, широко використовувати наочність. Виступав проти заучування незрозумілого ма­теріалу. Цінними є практикування на уроці групової роботи учнів, умовно поділених на три гру­пи залежно від рівня розвитку здібностей.

М. Духнович був переконаний, що успіх навчальної діяльності залежить передусім від учителя.

Великого значення надавав вихованню дітей в сім'ї, на­голошуючи, що батьки є першими вихователями своїх ді­тей.

Важливим етапом у розвитку вітчизняної педагогі теорії і практики стала діяльність українсько-російського вченого Костянтина Ушинського (1824—1870)

До його науково-педагогічної спадщини належать такі твори: «Людина як предмет виховання», «Про користь пе­дагогічної літератури», «Про народність у громадському вихованні», «Про елементи школи», «Проект учитель­ської семінарії», «Праця в її психічному і виховному зна­ченні», «Дитячий світ» та інші. Писав російською мовою, упорядковував посібники для російської народної школи, проте ніколи не цурався свого народу, України.

Пристрасно обстоював К. Ушинський ідею народності у вихованні. На­род, на його думку, є джерелом усіх надбань матеріальної та духовної культури, тому треба вивчати історію, геогра­фію, економіку, мову, літературу, мистецтво та інші нау­ки. Народна творчість, поезія, пісні, музика, образотворче мистецтво — джерело культури народу. Суттєвою ознакою народності є мова.

Особливе місце у моральному вихо­ванні відводив фізичній праці, яку необхідно правильно поєднувати з розумовою. Прилучаючись до праці, ді­ти повинні отримувати від неї насолоду.

На його думку, для правильної орга­нізації навчання, розвитку розумових здібностей дітей потрібно знати їх вікові та індивідуальні особливості, пе­редбачати правильне дозування змісту навчального мате­ріалу, посильність його для учнів, послідовність і система­тичність вивчення, розвиток свідомості й активності, міц­ність засвоєння знань, виховуюче навчання та ін.

У засвоєнні знань, за К. Ушинським, велике значення має наочність. Діти мислять формами, фарбами, звуками, відчуттями, тому в процесі навчання корисно використо­вувати всі наочні засоби з тим, щоб органи чуттів брали безпосередню участь у сприйманні навчального матеріалу.

Значну увагу приділяв К. Ушинський розробці методи­ки роботи вчителя на уроці, радив запроваджувати різно­манітні ефективні методи і способи навчання: пояснення нового матеріалу, повторення пройденого, вправи, письмові та графічні роботи учнів, індивідуальні й фронтальні форми роботи на уроці, облік знань учнів тощо. Зосе­реджувався він і на питаннях реалізації на уроці освітньої та виховної мети навчання.

Особливого значення К. Ушинський надавав вивченню рідної мови, розвитку в дітей дару слова.

Елементи природознавства, географії та історії у почат­кових класах, на думку К.Ушинського, слід вивчати у процесі пояснювального читання на уроках.

Складовою частиною гармонійного розвитку людини, за К. Ушинським, є її фізичний розвиток.

Головною постаттю у навчальному процесі, за переко­нанням К. Ушинського, є вчитель, який має бути відпо­відно підготовлений до вчительської роботи. Передусім він повинен бути близьким до народу, знати його мову, жити його інтересами.

Усе своє життя віддав освіті рідного народу письмен­ник, лексикограф і педагог Борис Грінченко (1863— 1910), який упорядкував «Словарь української мови». Він боровся за створення народних шкіл з українською мовою навчання, нелегально вчив школярів і дорослих за власним рукописним підручником «Українська грамати­ка до науки читання й письма», який було видано тільки в 1907 р. У статті «Народні вчителі і українська школа» Б. Грінченко зазначав, що на той час навчального і літературного матеріалу було вдосталь для початку навчання українською мовою. Він підготував також читанку — од­ну з перших книг для читання українською мовою «Рідне слово». У своїх підручниках пропагував народну педаго­гіку як умову виховання, вмістивши у них багато народ­них казок, оповідань.

У художніх творах («Екзамен», «Непокірний», «Укра­ла» та ін.) Б. Грінченко змалював життя та працю учителів сільських шкіл, висміяв тих, хто перешкоджав їм у роботі.

3. Мета, характер, ідеал національного виховання. Укр.нар.пед-ка про мету вих-ня

Виховання як цілеспрямований процес завжди підпо­рядковане конкретній меті. Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до вихо­вання яких прагне суспільство.

Мета виховання має об'єктивний характер і узагальнено виражає ідеал людини. Вона об'єктивно відображає вимоги конкретного суспільства. З розвитком суспільства зміню­ється і мета виховання.

Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини.

В Україні, як і в інших країнах світу, історично скла­лася система виховання, що ґрунтувалася на національ­них рисах і самобутності українського народу, але трива­лий час вона нехтувалась і заборонялася. Нині, спираю­чись на глибинні національно-виховні традиції народу, поступово відроджується національна система виховання, яка враховує такі особливості сьогодення, як перехід Укра­їни до ринкових відносин, відродження всіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови незалежної держави. В її основі — український виховний ідеал.

Національне виховання — передавання молодому поколінню со­ціального досвіду, багатства духовної культури народу, його націо­нальної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина своєї країни (націо­нальної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної, худож­ньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культу­ри), розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Поняття «національне виховання» охоплює всі особли­вості виховання загалом. Воно рівнозначне державному, яке є вужчим, одиничним щодо виховання як загального поняття. Однак у жодній країні світу не існує виховання «взагалі». Воно завжди має конкретно-історичну національно-державну форму і спрямоване на формування грома­дянина конкретної держави, яка не може бути безнаціо­нальною. Національне виховання найбільше відповідає по­требам відродження України.

Сучасна національна система виховання покликана пере­дати підростаючому поколінню все багатство генетичного ко­ду народу: народний світогляд, мораль, естетика, психологія, національний ха­рактер і темперамент, самосвідомість, спосіб мислення, іс­торія тощо.

Мета національного виховання ґрунтується на запитах суспільства і спрямована на підготовку свідомих громадян. У вихованні підростаючого покоління беруть участь не тільки школа, позашкільні виховні установи, сім'я. На ди­тину впливають й інші фактори, які можуть і не узгоджува­тись із соціальним замовленням. Це актуалізує завдання школи координувати зміст мети виховних інституцій, зна­ходити можливості для її взаємодоповнення.

Зміст мети виховання має враховувати перспективи роз­витку особистості. Працюючи, наприклад, з молодшими шко­лярами, вчитель повинен готувати їх до дорослого життя.

Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунки між людьми, що грунтуються на розумінні мети життя.

Формування ідеалу залежить від виховання, умов життя і діяльності людини, від особливостей власного дос­віду. Ідеали школярів різного віку різняться за змістом, структурою і дієвістю. Зміст ідеалу — якості особистості, конкретні постаті, які учень вважає ідеальними. Струк­тура ідеалу — рівень його узагальненості, тобто чи ідеа­лом є конкретна людина, чи сукупність рис окремих лю­дей, узагальнених в одному образі. Дієвість ідеалу — сту­пінь його впливу на поведінку та особистість учня.

До загальнолюдських цінностей нале­жать моральний закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди, справедливості, сповідування ідеалів любові та краси.

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка о виконання необхідних для суспільного життя ролей громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша. Підготовка до ролі громадянина передбачає формування людини з активною громадянською позицією, почуттям обов'язку й відповідальності перед суспільством. Роль трудівника охоплює вміння і бажання активно пра­цювати, створювати нові матеріальні та духовні цінності. Виконання ролі громадського діяча означає активну участь особистості в громадському житті. Уже в стінах школи особистість слід готувати й до ролі сім'янина, май­бутніх батька, чоловіка, матері, дружини. Кожен учень як товариш повинен уміти розуміти іншу людину, співчува­ти, жаліти, поступатися, ділитися та ін.

Народна педагогіка про мету виховання: Добрі діти — спокійна старість, лихі діти — старість стає пеклом. Життя прожити — не поле перейти. Життя як стерниста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.