4. Закономірності виховання їх характеристика.

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об'єктивно існу­ючі зв'язки у вихованні, реалізація яких сприяє ефективному роз­витку особистості.

У процесі виховання особливо важливими є такі зако­номірності.

1. Органічний зв'язок виховання із суспільними потре­бами та умовами виховання. Розвиток суспільства зумов­лює зміни, диктує нові потреби і в його виховній системі. Наприклад, у зв'язку з розбудовою незалежної Українсь­кої держави виникла потреба формування в підростаючого покоління української національної свідомості, любові до свого народу, його традицій, історії, культури.

2. Взаємодія у виховному процесі всієї сукупності різ­номанітних чинників. Виховує все: люди, речі, явища. Серед виховних чинників найвагомішим є людський (роль батьків, педагогів).

3. Опора у виховному процесі на позитивні якості ди­тини, стимуляцію активності особистості, позитивні емоції від досягнутих успіхів.

4. Результати виховання залежать від виховного впли­ву на внутрішній світ дитини, її духовну, емоційну сфе­ри. Виховний процес має постійно трансформувати зов­нішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси осо­бистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

5.  Визначальними у вихованні є діяльність і спілку­вання. Діяльність — головний фактор єдності свідомості й поведінки, коли учень зайнятий певним видом діяль­ності (навчальною, трудовою, ігровою, спортивною та ін.), що забезпечує всебічний розвиток особистості.

У вихованні закономірності виявляються в усьому різ­номанітті взаємозв'язків і взаємоперетворень. їх необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації.

5. Принципи національного виховання. Їх характеристика.

Принципи виховання — керівні положення, які відображають за­гальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.

Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи.

Процес виховання ґрунтується на принципах:

1.  Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема виховної, є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе поба­чити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.

2.  Поєднання педагогічного керівництва з ініціати­вою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зу­мовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, іні­ціативою і самодіяльністю учнів. Різноманітна діяльність учнів — основа виховання. Ді­яльність — трудова, пізнавальна, художньо-творча — роз­виває соціальну активність, ініціативу. Стимулюючи розвиток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відпові­дальність за результати справи. Цього можна досягти за безпосередньої участі учнівських колективів у плануван­ні справ, усвідомлення їх необхідності і значення, залу­чення їх до організації справ, оцінювання їх результатів.

3.  Повага до особистості дитини, поєднана з розум­ною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між учителем і учнями.

Відома формула А. Макаренка «Якомога більше вимо­ги до людини і якомога більше поваги до неї» виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем та учнями, між колективом педагогів і колек­тивом учнів, між учнями. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або при­пиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога по­винні бути позитивними, стимулювати цілком певні вчин­ки; непрямі — можуть бути позитивними (прохання, до­віра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд). Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особли­во ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського колективу і підтримують­ся нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і пра­вил співжиття).

Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спіль­ного з приниженням гідності учнів. Антипедагогічними у взаєминах учителя з учнями є також адміністрування, використання погроз, силових методів, а також поблаж­ливість, потурання примхам учнів.

4.  Опора на позитивне в людині. Виховання передба­чає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає фор­муванню позитивних рис особистості. Не можна лише до­рікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негатив­не. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйоз­ні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями, продуманого змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів.

5.  Урахування вікових та індивідуальних особливос­тей учнів. Одне із завдань педагога — бачити неповтор­ність, творчу індивідуальність кожної дитини, виявля­ти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуаль­ний талант. Тому кожен педагог,  вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю, мислення, пам'ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спи­раючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.

6.   Систематичність і  послідовність  виховання. Ефективність виховного процесу залежить від послідов­ності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Йдеть­ся про систему педагогічних впливів, яка забезпечує фор­мування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок пра­вильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості.

Рівень розвитку суспільно значимих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність, планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих ме­ті, принципам, завданням, змістові, формам і методам ви­ховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися на набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.

7. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї та громад­ськості. За результати виховання підростаючого поколін­ня відповідає не тільки школа, а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім'ї та школі. На неї впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо конт­рольованих. Оскільки «усім складним світом навколиш­ньої дійсності дитина входить у численні стосунки, ко­жен з яких неминуче розвивається, переплітається з ін­шими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини», виникають не тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та і дині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефек­тивність виховного процесу.

8.  Єдність свідомості й поведінки. Поведінка люди­ни — це її свідомість у дії. Як суспільний продукт, свідо­мість формується в процесі суспільної практики.

Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб'єктивного смислу, став переконан­ням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Ви­ховання єдності свідомості й поведінки — складний і су­перечливий процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.

Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою звичок і традицій поведінки.

9. Народність. Передбачає єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання пе­редбачає вивчення рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, прищеп­лення шанобливого ставлення до культури, спадщини, тра­дицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну.

10. Природовідповідність. Враховує багатогранну і ціліс­ну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, віко­ві, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехту­вання або лише часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, натомість породжує нерозвиненість задатків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів пізнання, загальмованість психічних процесів тощо.

11. Культуровідповідність. Передбачає органічний зв'я­зок із культурним надбанням всього людства, історією сво­го народу, його мовою, культурними традиціями, народ­ним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь.

12.  Гуманізація. Означає створення умов для форму­вання кращих якостей і здібностей дитини, джерел її жит­тєвих сил. Виховання як основна складова у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості — щирої, людяної, доб­розичливої, милосердної.

13. Демократизація. Мислиться як усунення авторитар­ного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свобо­ду, на розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності. Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, враху­вання думки колективу й кожної особистості.

14.  Етнізація. Передбачає наповнення виховання на­ціональним змістом, спрямованим на формування само­свідомості громадянина. Створення можливості всім ді­тям навчатися у рідній школі, виховувати національну свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого наро­ду, збереження специфічних особливостей нації, вихован­ня дітей як типових носіїв національної культури, продо­вжувачів справи попередніх поколінь.

Будучи органічно пов'язаними між собою, принципи виховання охоплюють усі аспекти цього процесу і спря­мовують його на формування людини як цілісної особис­тості. Реалізація принципів виховання дає позитивні ре­зультати лише тоді, коли їх застосовують у гармонії вза­ємодії між собою.

15. Зв'язок виховання з життям. Його суть — виховна ді­яльність школи має орієнтувати учнів на те, що вони по­винні жити життям суспільства, брати посильну участь у ньому вже за шкільною партою і готуватися до трудової ді­яльності. Реалізація цього принципу передбачає викори­стання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, система­тичне ознайомлення учнів із суспільно-політичними подія­ми в країні, залучення їх до посильної участі в громадсь­кій роботі.

Прилучаючись до активного життя, школярі засвоюють досвід старших поколінь, можуть і повинні брати посиль­ну участь у процесі державотворення. Завдяки цьому в них формується психологічна, моральна і практична готовність до самостійного суспільного життя й діяльності.

16. Виховання в праці. В основі цього принципу — ідея, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності, від особистої участі в праці. Цей принцип спи­рається і на таку психологічну якість, як прагнення дити­ни до активної діяльності. Реалізується за умови усвідом­лення учнями, що праця — єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб, чинник усебічного роз­витку особистості, сумлінне ставлення до неї — важлива позитивна риса.

17. Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується на діа­лектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів ви­ховання; єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадсь­кості, засобів масової інформації, вулиці; врахування ві­кових та індивідуальних особливостей учнів; єдність ви­ховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихо­ваності учня і коригування виховної роботи.

18. Виховання особистості в колективі. Індивід стає осо­бистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним відок­ремленню. Найкращі умови для спілкування й відокрем­лення створюються в колективі.

6. Сутність методів, прийомів і засобів виховання.

Поняття «метод» (грец.— шлях досліджен­ня, пізнання) означає спосіб теоретичного і практичного освоєння дійсності, а їх сукупність позначається понят­тям «методологія». Виховання як специфічний вид діяль­ності та наукова галузь охоплює відповідну сукупність методів.

Методи виховання — шляхи і способи діяльності вихователів і ви­хованців з метою досягнення виховних цілей.

Першовідкривачем методів виховання вважають ні­мецького педагога Йогана-Фрідріха Гербарта (1776—1841), який вважав, що філософія визначає мету виховання, а психологія — шляхи до цієї мети.

Метод виховання поділяють на окремі елементи — при­йоми виховання, які використовують для підвищення ви­ховної ефективності методів.

Прийом виховання — складова частина методу, що визначає шля­хи реалізації вимог методів виховання.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструмен­тами в діяльності вихователя. їх дієвість залежить від ви­користання виховних засобів.

Засоби виховання — надбання матеріальної та духов­ної культури (художня, наукова література, радіо, те­лебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної ро­боти (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортив­на діяльність), які задіюють під час використання пев­ного методу. Дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця мо­лодої людини над собою, природа, надбання національ­ної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

Основним критерієм оцінювання виховного методу є відповідність його виховним цілям і завданням. У педаго­гічній науці існує кілька класифікацій виховних методів. Найчастіше при цьому беруть за основу систему виховних впливів, за допомогою яких відбувається формування осо­бистості.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів ро­сійського вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

1.  Методи формування свідомості особистості: бесі­ди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, при­клад.

2.  Методи організації діяльності, спілкування, фор­мування позитивного досвіду суспільної поведінки: педа­гогічна вимога, громадська думка, довір'я, привчання, тре­нування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

Використання їх забезпечує формування в учнів прак­тичних умінь і навичок самовиховання як найвищої фор­ми виховання і подальшого самовдосконалення. Вони вра­ховують демократичні засади виховання, необхідність ак­тивної участі дітей у виховному процесі.

7. Методи формування свідомості особистості

Першочерговим у формуванні особистості є вплив на її свідомість. Результатом цього впливу повинні бути знання, погляди, переконання, які стимулюють вчинки вихованця, моральну впевненість у суспільній необхідності й особистісній корисності певного типу поведінки; формують готовність активно включатись у передбачену змістом виховання діяль­ність.

Переконання формуються завдяки змістовному і емоційно забарвленому роз'ясненню суті ставлень людини до навколи­шнього середовища, норм і правил поведінки, розвитку свідомості почуттів особистості, яка виховується.

До найважливіших методів формування свідомості особис­тості відносять розповіді на етичні теми, пояснення, роз'ясне­ння, лекції, етичні бесіди, умовляння, навіювання, інструкта­жі, диспути, доповіді. Ефективним методом переконання є , приклад. Застосовуються методи формування свідомості у комплексі з іншими методами.

Розглянемо найбільш складні за змістом і застосуванням методи словесно-емоційного впливу: розповідь, роз'яснення, етичну бесіду, диспут і метод позитивного прикладу.

Метод розповіді використовується передусім у виховній роботі з дітьми молодшого і середнього шкільного віку.

Основною функцією цього методу є те, що він слугує засо­бом поповнення знань моралі, вироблення в учнів правиль­них моральних понять. Яскрава емоційна розповідь , збагачення морального досвіду школярів досвідом моральної поведінки інших людей, використання позитивного прикладу у вихованні.

Форми використання цього методу різноманітні: розповідь біблейської притчі, повідомлення хвилюючої історії, комен­тар до прочитаного твору тощо.

Успіх застосування розповіді пов'язаний із дотриманням певних вимог до змісту розповіді й характеру її проведення: 1. Розповідь повинна відповідати соціальному досвіду шко­лярів. 2. Розповідь супроводжується ілюстраціями, якими можуть бути твори живопису, художні фотографії, кінофільми, му­зичні записи тощо. 3. Для успіху сприймання розповіді слід використати від­повідну обстановку: вогнище, квітучий сад, неприбране поле... 4. Важливо потурбуватися про те, щоб враження від розпо­віді, почуття, які вона у дітей викликала, зберігались якомо­га довше.

Роз'яснення — метод емоційно-словесного впливу на вихованців. Застосування методу базується на знанні особливостей класу й особистісних якостей членів колективу.

Роз'яснення ж використовується у двох випадках 1) для того, щоб сформувати або закріпити нову моральт якість або форму поведінки, 2) для вироблення правильного ставлення вихованців до певного вчинку, який вже здійснене (наприклад, весь клас не прийшов на урок).

Роз'яснення норм і правил поведінки базується у практиці шкільного виховання на навіюванні. Навіювання, проникаючи непомітно у психіку, діє на особистість цілому, створюючи установки і мотиви поведінки. Діти і підлітки особливо підлягають навіюванню. Ця специфіка психіки використовується у тих випадках, коли вихованець повинен прийняти певні установки. Навіювання поєднується  і іншими методами виховання для підсилення виховного вплн  практиці   виховання  використовується  умовляння,   що поєднує прохання з роз'ясненням і навіюванням. Педагогічна ефективність умовлянні висока, якщо вихователь опирається на позитивне, звертаємося до почуття власної гідності, честі, совісті, змушує учня трежити почуття сорому, незадоволеності собою і вказує шля­хи виправлення.

Бесіда — метод обговорення конкретних знань, фактів, по­дій, вчинків, який передбачає участь двох сторін — виховате­ля і вихованців. Бесіда відрізняється від розповіді саме тим, що педагог вислуховує і враховує думки, точки зору вихова­нців, будує свої взаємини з ними на принципах співробітниц­тва, партнерства. Бесіди можуть бути різного плану: пізнавальні, етичні, ес­тетичні, екологічні, політичні та ін.

У практиці шкільного виховання використовуються плано­ві і непланові бесіди. Добре, коли бесіда заве­ршується реальною корисною справою, в якій її учасники мо­жуть практично закріпити розглянуті під час бесіди положен­ня, норми і правила поведінки.

Особливу трудність у молодого вчителя викликають інди­відуальні бесіди. Часто вони проводяться у зв'язку з екстре­мальними ситуаціями (виникнення конфліктів, порушення дисципліни). Важливо, щоб під час такої бесіди не виник психологічний бар'єр. Тому бесіда повинна бути короткою, спокійною, діловою, без іронії, зарозумілості. Вихованець лише тоді відгукнеться на звернення вихователя, коли від­чує, що поставлене питання дійсно турбує наставника, що пе­дагог поважає його гідність і хоче йому допомогти.

Диспут — метод виховання, який передбачає зіткнення різних, інколи прямо протилежних точок зору. Диспути про­водять у середніх і старших класах на політичні, економічні, моральні, правові, екологічні, естетичні теми, що хвилюють молодь. Характерною особливістю диспуту є полеміка, боротьба думок. Диспут не вимагає певних рішень, проте не можна допу­скати, щоб диспут перетворювався у суперечку заради супе­речки. Диспут є складним методом і вимагає високого рівня про­фесійної підготовки педагога.

Приклад — виховний метод великої сили. Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, почуття, переконання, активізує діяльність. У процесі виховання використовуються різні приклади: ба­тьків, вихователів, друзів, видатних людей (вчених, письменників, громадських діячів та ін.), героїв книг, фільмів.

Психологічною основою прикладу слугує наслідування. За­вдяки йому люди оволодівають соціальним моральним до­свідом. У процесі наслідування психологи виділяють три етапи: 1) безпосереднє сприймання конкретного образу іншої людини, 2) формування бажання діяти за зразком, 3) синтез самостійних і наслідувальних дій, що виявляється у пристосуванні до поведінки кумира. Процес на слідування є складним і неоднозначним, провідну роль у ньому відіграють досвід, інтелект, властивості особистості, життєві ситуації. Важливою умовою є організація середовища, в якому дитина живе і розвивається.