Знати мову – означає опанувати її структурою і лексикою. Саме тому оволодіння рідною мовою значною мірою залежить від засвоєння лексики, одного з аспектів мови, який вивчається в школі. Однак саме цей пласт викликає у школярів значні труднощі, спричинені тим, що перед ними стоїть завдання оволодіти не тільки мовною, але й комунікативною компетенцією – вмінням співвідносити мовні засоби з умовами спілкування [63, с.92].

Комунікативна мета засвоєння української мови, що передбачає засвоєння мови як функціональної системи, вимагає під час організації процесу навчання орієнтування на принципи системності (системна організація мов­ного матеріалу, взаємозв’язок усіх аспектів мовної системи) і комунікативності (сфера застосування мови, тема, ситуація, функціонування мовних явищ у мовленні).

Постає вимога до формування лінгвокомунікативної компетентності учнів. Проаналізувавши фахову літературу та погляди науковців на явище комунікативної компетентності [42; 47; 75; 78; 119], можна зробити висновок, що вона постає як інтегральна якість особистості, що виконує функцію адаптації й адекватного функціонування особистості в соціумі, містить у собі установки, стереотипи, позиції спілкування, ролі, цінності, творчий потенціал особистості.

Окрім того, вона містить декілька джерел розвитку в процесі становлення особистості людини: трансляція комунікативних умінь у процесі міжособистісної взаємодії з іншими людьми, оволодіння культурною спадщиною, спостереження за поведінкою інших людей і аналіз актів комунікації, програвання в уяві комунікативних ситуацій.

Однак у школі, на нашу думку, постає проблема формування лінгвокомунікативної компетентності, під якою розуміємо структурний феномен, що містить складові цінності, мотиви, установки, соціально-психологічні стереотипи, знання, уміння та навички володіння мовою. Адже ми повинні розвивати в учнів не тільки навички спілкування, але й володіння мовою загалом.

Взаємозв’язок комунікативних і власне мовних системних принци­пів засвоєння мови найбільш доцільним убачається саме в лексиці; і є найнеобхіднішим через те, що лексика пов’язана з позамовною дійсністю, зі світом предметів, явищ, понять, із культурно-історичним досвідом народу – носія мови [63, с.92].

Робота над лексикою в школі проводиться у двох аспектах. З одного боку, відповідно до шкільної програми подаються наукові відомості з лексикології. Учні знайомляться зі словом та його значенням, із багатозначністю слів, прямим і переносним значенням, омонімами, синонімами, антонімами. Вони також одержують поняття про склад української лексики з погляду її походження і розвитку (запозичені слова, застарілі слова, неоло­гізми), про використання слова в різних сферах застосування мови (загальновживані слова, діалектизми, професіоналізми).

З іншого боку, на основі певного кола наукових знань із лексикології здійснюється систематична і цілеспрямована робота над збагаченням словника учнів і виробленням навичок свідомого, вмілого користування словом. Адже чим багатший запас слів у людини, тим вищий рівень її загального розвитку, тим кращі в неї знання [64, с.167].

Ознайомлення зі словом є відповідальним моментом у роботі над його засвоєнням: від оптимальної її організації значною мірою залежить те, залишиться воно в пам’яті чи ні. Предметом ознайомлення має бути семантика слова в єдності з його звуковою чи графічною формами. У методиці існує певний арсенал засобів семантизації, тобто тлумачення значень слів: контекст, дефініція, добір синонімів, антонімів, переклад іншою мовою. Всі зазначені засоби семантизації можуть супроводжуватися використанням наочності, що впливає на сприймання образу слова разом із його предметним значенням, окрім цього, наочність активно сприяє засвоєнню, оскільки слова і предмети (явища, події), що ними позначаються, сприймаються на фоні відображеного відрізку дійсності [63, с.94].

Вибір прийому семантизації у кожному окремому випадку визначається характером слова, етапом навчання і рівнем підготовки учня.

Поряд із семантизацією, яку здійснює вчитель, варто спонукати учнів до самостійного знайомства зі словом. Адже з’ясування значення – це природна операція, яку учням доведеться робити постійно, через це залучати до неї варто з перших уроків. При цьому слід забезпечити школярів раціональними прийомами роботи. Вони повинні знати, зокрема, що спочатку треба вичерпати всі можливості певного тексту, використати аналіз слова за будовою, лише після – звертатися до словника [63, с.94.].

Робота над словом передбачає формування лексичних навичок, серед яких виділяють такі компоненти:

- слухові й мовленнєві відбитки від самого слова (у їхній співвідносності). Враховуючи останнє, здійснюється слуховий контроль за „формальною” правильністю слова;

- асоціативні зв’язки слова з іншими словами. У мовленні це виражається у стійких і вільних словосполученнях;

- зв’язки слів, що утворюють його смислову будову. Таких зв’язків у кожного слова багато, оскільки вони виражають функцію предмета, що певне слово позначає, якість предмета, його зв’язки з іншими словами тощо;

- співвіднесеність слухових і мовленнєвих відбитків слова із  зоровим образом предмета (прямо або опосередковано). Це означає, що слово пов’язане з уявленням, функціонує на його основі;

- співвіднесеність слова із ситуацією як системою взаємостосунків співбесідників [63, с.95.].

У сучасній методичній науці пропонується така методика засвоєння лексичної одиниці: використання цікавих сюжетних малюнків, функціонально-змістових таблиць [63, с.96-97.].

Значення слова розкривається в такий спосіб.

1. Нове слово записується на дошці із знаком наголосу, витлумачується і співвідноситься з реалією. Розкривається етимологія, якщо це допомагає краще усві­домити семантику слів, зокрема термінологічної чи номенклатурної лексики. Полегшує засвоєння нової лексики демонстрація різних виучуваних предметів, приладів чи пристроїв (наприклад, у ботаніці, фізиці).

Для усвідомлення значення слова на уроках мови можна спеціально демонструвати або предмети, або їх зображення на картині чи малюнку. Щоправда, цей прийом частіше практикується в молодших класах. У 5-9-их класах учні в такий спосіб знайомляться з професійною лексикою на уроках праці й виробничого навчання та з різними прошарками лексики під час екскур­сій у природу, в музеї, друкарню, на ферму  та ін.

2. Зіставлення невідомого за значенням слова з відо­мим, яке є в лексичному запасі учнів. Для зіставлення використовуються синоніми або антоніми. Наприклад, до незнайомого слова добирається синонім, з’ясовується спільне значення і відмінність у додаткових значеннєвих відтінках, емоційному забарвленні чи інших ознаках.

3.  З’ясування значення  із застосуванням словотворчого (чи морфемно-словотворчого) аналізу, коли виділяються складові частини слова, розкривається  їх значення, визначається спосіб творення слова, добираються споріднені слова. У разі необхідності такий аналіз супроводжується етимологічними довідками.

4.  Усвідомлення значення слова в процесі перекладу з української  мови російською і навпаки. Цей прийом можна практикувати й при розкритті значення іншомовних слів, якщо цьому допомагає дослівний переклад українською мовою, наприклад: сейсмічний (від. гр. seismos –  землетрус) – пов’язаний із явищами землетрусу; адаптація (від лат. adaptare – пристосовувати) – пристосування організму до навколишнього середовища; пристосування (полегшення) тексту для тих, хто тільки починає вивчати іноземну мову.

5.  Розкриття ознак поняття і на основі цього усвідомлення значення слова, яке називає поняття.

6.  Введення слова в контекст, що дає можливість зрозуміти його значення. В усіх випадках контекст (словосполучення, речення чи зв’язний текст) має бути таким, щоб слово розкрилось у всій повноті своєї семантики.

Звичайно, нерідко доводиться з’ясовувати значення лексичних одиниць, користуючись різними способами залежно від специфіки слів (конкретне чи абстрактне, з прямим чи переносним значенням, нейтральне чи емоційно забарвлене і т. ін.) [64, с.170].

Якщо слово має ввійти в активний словниковий запас учнів, то треба не тільки витлумачити його значення, а й з’ясувати сферу стилістичного використання та особливості лексичної сполучуваності.

Незамінним довідником при з’ясуванні значення слова для вчителя і учнів мають стати тлумачні та енциклопедичні словники. Знайомство із словниками передбачено програмою. Використання таких словників виробить в учнів прагнення до точного з’ясування значення слова, а не описово-приблизного. Щоб полегшити дітям роботу із словником і заохотити їх до систематичного користування ним, учитель повинен пояснити принципи побудови словника, розповісти про його практичну цінність [64, с.171].

При вивченні лексичних одиниць учням слід прагнути до повного засвоєння кожного частовживаного слова чи словосполучення, що, за словами Дж.Елліса та Д.Сінклера, передбачає наступне: „Розуміти слово в усному та письмовому представленні, згадувати його за потреби, вживати його з правильним значенням, граматично коректно користуватися ним, вправильно його вимовляти, знати, які інші слова можна використовувати з ним, правильно писати це слово, вживати його у відповідних ситуаціях, знати, чи має воно позитивні чи негативні конотації, знати, коли використовувати його, а коли – ні” [136, с.4].

П.Нейшн розрізняє чотири основні напрями, за якими можна розподілити засвоєння лексики: 1) пряме навчання, 2) безпосереднє вивчення, 3) побічне (випадкове) вивчення, 4) заплановані зустрічі [137, с.16].

При прямому навчанні викладачу варто застосовувати різні методичні прийоми: семантизацію лексичних одиниць шляхом демонстрації предметів, ознак, дій або їх зображення і відповідного багаторазового називання; переклад рідною мовою; введення лексичних одиниць шляхом тлумачення (дефініції); семантизацію з використанням мовленнєвої здогадки; контекстуальну семантизацію; використання можливостей комп’ютера при введенні нової лексики тощо.

Доцільним, корисним та ефективним буде також використання в навчальному процесі електронних лексикографічних матеріалів, підготовлених Національним мовно-інформаційним центром НАН України (серія „Словники України”; 2001-2004 роки). Електронні словники сприяють виробленню у школярів навичок словникової роботи, постійного збагачення та вдосконалення власного мовлення шляхом опрацювання словникових матеріалів, виробленню в учнів комплексного бачення слова як мовної одиниці, оскільки в цих словниках подається комплексна інформація про слово - його правопис, вимову, словозміну, участь в утворенні синонімічних рядів, антонімічних пар, фразеологізмів [65].

Як уже зазначалося, знання стилістичної належності слів, правильне їх сприймання, оцінка й використання – одна з доконечних умов високої культури мовлення [48, с.223].