Зачинатель літературознавчого жанру творчої історії художнього твору Н. К. Піксанов у своїх роботах переконливо показав важливість знання історії створення твору для поглибленого проникнення в його зміст, у його не тільки текст, але і підтекст. Торкаючись же лермонтовського роману, учений з жалем відзначав, що усе ще «не написано історію... «Героя нашого часу». З тих пір пройшло багато часу, але і дотепер ми не знаємо всіх подробиць безпосередньої роботи Лермонтова над романом, над його текстом. І пояснюється це насамперед обмеженістю матеріалів, що дійшли до нас: чорнових і чистових рукописів, свідчень самого поета, його сучасників і т.д.

І проте, збираючи по крупицях необхідні матеріали і відомості, ми маємо можливість, іноді з певним відсотком гіпотетичності, відновити основні етапи і конкретні подробиці написання Лермонтовим його вершинного твору.

Перші більш-менш достовірні свідчення про час безпосередньої роботи Лермонтова над «Героєм нашого часу» присутні в спогадах А. П. Шан-Гірея. Друг і родич поета стверджував, що роман був початий після повернення Лермонтова з першого заслання в Петербург, тобто в 1838 році. Цієї точки зору дотримуються більшість лермонтознавців. Однак наявні дані, що дозволяють думати, що «Тамань» в чорновому варіанті була написана вже в 1837 році. Поки відомий один рукопис новели - авторизована копія з позначкою П. А. Висковатого: «Писана рукою двоюрідного брата Лермонтова Ак. Павл. Шан-Гірея, якому Лермонтов часом диктував свої твори». Судячи з чистоти копії, «Тамань» диктувалася поетом не експромтом, а з якогось чорнового рукопису.

Це припущення знаходить підтвердження в ряді свідчень сучасників і родичів поета. Так, Д. В. Григорович згадував побачений їм чорновий автограф новели. «Візьміть повість Лермонтова «Тамань»,- писав він у своїх спогадах ,- у ній не знайдеш слова, яке можна було б викинути чи вставити; уся вона від початку до кінця звучить одним гармонійним акордом; яка дивовижна мова, як легко, здається, написано. Але загляньте в перший рукопис: вона вся перемазана, повна вставок, оцінок на окремих папірцях, наклеєних папірцями в різних місцях».

На жаль, Григорович нічого не повідомив про місцезнаходження автографа і про його власника. Але в наш час став відомий інший спогад, що перегукується з розповіддю Григоровича. У 1947 р. було опубліковане листування першого біографа Лермонтова  П. А. Висковатого з родичем поета, П. С. Жигмонтом. Останній у листі до Висковатого повідомляв: «Здається, у 1839 р. Лермонтов у Ставрополі, у квартирі мого батька Семена Осиповича Жигмонта... накидав начорно «Тамань» з «Героя», а потім передав цей начерк комусь з Петрових. У членів цієї родини, не знаю, чи зберігся він». Невпевнене «здається» відносилося П. С. Жигмонтом не до факту існування чорнового автографа, а до його дати, зробленої через півстоліття після самої події. Про цьому переконливо писав А. В. Попов: «Справа в тім, що Лермонтов і С. О. Жигмонт зустрічалися в Ставрополі в 1837 р., а в 1839 р. ні Лермонтова, ні Жигмонта в Ставрополі не було». Отже, чорновий начерк «Тамані» потрібно віднести до1837 р.

В основу «Тамані» покладено, як відомо, подія, пережита Лермонтовим у Таманьі у вересні 1837 р. і, зрозуміло, творчо їм перетворене. В листопаді поет був вже в Тифлісі. До цього часу відноситься його цікавий начерк «Я в Тифлісі». И. Андроників стверджує, і дуже переконливо, що в начерку «Я в Тифлісі» містяться в зародку сюжети і «Тамані», і «Фаталіста». Можна подумати, що через складність і сюжетну перевантаженість цього «синкретичного» задуму письменник розділив його на два самостійних твори, зробивши спочатку чернетку «Тамані» під час своїх мандрівок по Кавказу в листопаді-грудні 1837 р. У другій половині грудня Лермонтов, повертаючись в Петербург, зупинився в Ставрополі, де зустрічався зі своїми родичами Петровим і С. О. Жигмонтом. От у цей час поет, переписавши «Тамань», залишив, мабуть, Петрову її чернетку, яку згодом бачив Григорович.

Таким чином, сукупність даних свідчить: робота над чорновим варіантом «Тамані» повинна бути віднесена до періоду не раніш вересня і не пізніше грудня 1837 р. (у Тамані поет був у вересні, наприкінці грудня він уже залишив Ставрополь). Здавалося б, у зв'язку з цим можна вважати встановленим, що до безпосереднього здійснення задуму «Героя нашого часу» Лермонтов приступив не в 1838 році, як думають більшість дослідників, а в 1837 р.

І все-таки такий висновок був би поспішним. Справжня історія створення роману виявляється складніше. Про це говорить насамперед вивчення питання про порядок написання творів, що входять до складу «Героя нашого часу».

Отже, раніш інших була написана «Тамань». Б. М. Эйхенбаум на основі аналізу текстів «Тамані» і «Бели» і незалежно від зазначених вище фактів стверджував: «У тексті «Тамані» є ознаки того, що новела була написана перш, ніж визначився весь ланцюг повістей». І дійсно, в авторизованій копії «Тамані» наприкінці новели Печорін, пояснюючи причини, що спонукали його вторгнутися у світ «чесних контрабандистів», говорив: «...цікавість-річ, властива всім подорожуючим людям». В окремому виданні роману ці слова були вкладені у вуста офіцера-оповідача з повісті «Бела». З цього випливає, що «Тамань» була написана раніш «Бели». Але Эйхенбаум робив тут і ще один цікавий висновок: «Тамань» була створена спочатку без зв'язку з «Журналом Печоріна» і взагалі з «Героєм нашого часу». Правда, пізніше вчений засумнівався в справедливості свого припущення і, власне кажучи, відмовився від нього в підсумковій статті про «Героя нашого часу», хоча як і раніше затверджував, що «Тамань» була написана до «Бели».

А між тим є об'єктивні докази первинної непричетності «Тамані» до більш пізнього задуму роману, а героя до образу Печоріна.

По-перше, відзначимо, що в тексті новели ім'я Печоріна не згадане жодного разу; у всіх інших главах роману Печорін згадується.

По-друге, з повісті «Князівна Мері» відомо, що Печоріна заслано на Кавказ за якусь «історію» (у рукописному варіанті - «дивну історію дуелі»). Однак герой «Тамані» не схожий на засланого, що тільки-но їде з Петербурга. Його супроводжує денщик, «лінійський козак»; отже, офіцер уже служить на Кавказі і не такий новачок, яким з’явився Печорін згодом перед Максимом Максимовичем. Ці фабульні непогодженості - сліди колишньої самостійності «Тамані», героєм якої був спочатку дуже близький автору «мандрівний офіцер, що робив записи».

По-третє, у всіх новелах і повістях роману обов'язково показується чи згадується паралельно головному ще один «наскрізний персонаж» - Максим Максимович, що грає роль антипода Печоріна. Відсутній він тільки в «Тамані», що також якоюсь мірою свідчить про самостійність її походження.

Нарешті, вчетверте, у відомому листі С. А. Раєвському від 8 червня 1838 року, говорячи про «Княгиню Лиговську», Лермонтов повідомляв; «Писати не пишу, друкувати клопітно, та й пробував, але невдало. Роман, що ми з тобою почали, затягся і навряд чи скінчиться...». Тут ні слова про «Героя нашого часу», про його задум, хоча «Тамань» була написана за півроку до листа.

Більш того, є підстави стверджувати, що не тільки «Тамань», але і «Фаталіст» був написаний поза зв'язком із задумом «Героя нашого часу» і до його виникнення. Ця новела, що виросла, як показав И. Андроников, з того ж начерку 1837 р., що і «Тамань», була другою з початку задуманого самостійного циклу «кавказьких повістей». Написаний «Фаталіст» слідом за «Таманню», швидше за усе, відразу після повернення поета в Петербург, на початку 1838 р.

Таким чином, до середини 1838 р. Лермонтов, зважаючи на все, не залишав думки повернутися до роботи над «Княгинею Лиговською», перерваної драматичними подіями 1837 р. Але тепер йому хотілося багато чого, якщо не все, написати заново, у тому числі перенести дію на Кавказ. Паралельно з цим йшла робота над «кавказькими повістями», обмірковуванням їх нових варіантів. Поета захопили жанрові перспективи, можливість синтезу реалістичного подорожнього нарису, записок з гостросюжетною романтичною повістю і новелою. Першим досвідом таких «гібридних» (визначення В. В. Виноградова) за своїм жанром і методом творів з'явилися «Тамань» і «Фаталіст».

В другій половині 1838 р. ці два паралельних потоки творчих планів, можливо, уже злилися воєдино в задумі нового роману. Він повинен був об'єднати в собі жанрові можливості нарису-новели, знову відкриті в «Тамані» і «Фаталісті», і психологічної повісті, що раніше розроблялася в «Княгині Лиговській». Сама рання редакція складалася, імовірніше всього, із трьох відносно самостійних і надзвичайно своєрідних за жанром і методом творів: «Бела», «Максим Максимович», «Князівна Мері». Повісті «Тамань» і «Фаталіст» спочатку до складу роману не включалися. Якою була назва цієї першої редакції роману, невідомо.

Раніш усього з творів цієї редакції роману була написана «Бела». Письменник зробив тут інше найважливіше художнє відкриття, створивши в особі Максима Максимовича «тип суто російський» (Бєлінський). «Максим Максимович» написаний, безсумнівно, після «Бели», про що говорить весь його зміст. У ньому згадується, як щось добре відоме, служба Печоріна у фортеці під керівництвом Максима Максимовича, історія Бели і ін. Цей нарис-новела був замислений автором як завершення експозиції образу Печоріна, розкриття внутрішньої сутності Максима Максимовича, початих у «Белі», і як перехід до сповіді Печоріна в «Князівні Мері».

Остання обставина обумовила появу в первинному варіанті рукопису «Максима Максимовича» такої кінцівки, що не ввійшла в остаточний текст роману: «Я переглянув записки Печоріна і помітив у деяких місцях, що він готував їх до друку. Справді, Печорін у деяких місцях звертається до читачів: «ви це побачите... ». У тексті «Князівни Мері» подібних звертань немає. Це говорить про те, що текст «Князівни Мері» створювався вже після написання цього «попередження», тобто після «Максима Максимовича». У процесі роботи над «Князівною Мері» поет змінив свій первісний намір і не тільки ніде не дав звертання Печоріна до читачів, але і, навпаки, підкреслив відсутність призначення його «журналу» для друку: «Адже цей журнал пишу я для себе»,- говорить Печорін.

Послідовність у розташуванні творів першої редакції роману була вже на цьому етапі не тільки природною, але і строго продуманою. Зіткнення героя з «дітьми природи» у першій повісті («Бела») і представниками «цивілізованого» суспільства - в останній («Князівна Мері»), однаково драматичний їхній результат підкреслювали неможливість прийняття Печоріним ні того, ні інший світу, безвихідність його положення. Максим Максимович, з'являючись як «допоміжний» персонаж у першому й останньому добутках (див. згадування про життя у фортеці з Максимом Максимовичем в останньому записі Печоріна в «Князівні Мері»), виступає як повноправна діюча особа, «діалогічно» взаємодіюча з головним героєм у серединній ланці роману («Максим Максимович»).

Однією з особливостей творчого процесу Лермонтова є паралельність роботи над декількома творами. Одночасно з розробкою перших варіантів «Героя нашого часу» поет напружено працював над останніми редакціями «Демона». 8 вересня 1838 р. він закінчив VI редакцію поеми, а 4 грудня - VІІ. У грудні 1838-січні 1839 р. була завершена остання, VIII її редакція. У березні 1839 р. поет опублікував у «Вітчизняних записках» «Белу» з підзаголовком «Із записок офіцера про Кавказ». 5 серпня 1839 р. він закінчив роботу над поемою «Мцирі» і приблизно в цей же час почав інтенсивно готувати свій роман до друку. З цією метою поет власноручно переписав його з чернеток в один зошит. Допрацьовуючи текст, він істотно змінив і склад роману, включивши в нього новелу «Фаталіст». На обкладинці зошита Лермонтов написав назву роману – «Один з героїв нашого століття». Це і була друга його редакція.

Зробивши на першому після обкладинки листі загальний для «Бели» і «Максима Максимовича» заголовок «Із записок офіцера», поет не став переписувати «Белу», оскільки вона була вже надрукована (чому ми і були позбавлені дорогоцінного для нас рукопису). Він поставив нижче цифру II і відразу приступив до переписування «Максима Максимовича». Слідом за цією новелою Лермонтов помістив «Фаталіста», що тепер відкривав записки Печоріна, передуючи «Князівні Мері». Закресливши почате, Лермонтов написав: «Зошит III (Фаталіст)». Швидше за все, це було позначення не стільки для читачів, скільки для видавців третьої «глави» роману (I - «Бела», II-«Максим Максимович», III-«Фаталіст»).

Включення «Фаталіста» вийшло органічним насамперед завдяки відомій внутрішній близькості між автором і Печоріним. Тим більше що в новелі зачіпалися важливі соціально-філософські проблеми сучасного Лермонтову покоління. Введення новели підкреслювало загальну філософічність роману, додавало образу Печоріна ще більшу глибину.

Переписуючи «Фаталіста» у зошит, Лермонтов, щоб міцніше зв'язати його з іншими творами роману, органічніше ввести раніше самостійну новелу в його склад, зробив лише дві зміни. Він додав згадування прізвища Печоріна (яке спочатку в рукописі «Фаталіста» було відсутнє) і приписав кінцівку, не зв'язану з новелою сюжетно, але зате вона повертала Печоріна у фортецю і знову ставила поруч з ним фігуру Максима Максимовича. Завершальною в зошиті з рукописом «Одного з героїв нашого століття» залишилася, як і в першій редакції, «Князівна Мері». «Тамань», судячи з її відсутності в зошиті у «Одному з героїв нашого століття», у цій редакції до складу роману ще не входила.

Друга редакція роману відноситься до серпня-вересня 1839 р. Вона складалася з двох повістей і двох новел. Роман і тут природно поділявся на дві частини: записки офіцера-оповідача і записки героя. Частини в порівнянні з першою редакцією стали більш урівноваженими, дзеркально відбиваючи один одного. Перша частина складалася з повісті і розповіді («Бела», «Максим Максимович»), з розповіді і повести («Фаталіст», «Князівна Мері»). Образ Печоріна знайшов об'ємність і глибину зображення в трьох аспект-зовнішньому, психологічному і соціально-філософському.

 Однак і після цього поет продовжував пошуки більш досконалої структури роману, найбільш повного втілення свого задуму, що і було здійснено їм у завершальній, третій редакції. Упритул зайнявшись підготовкою роману до окремого видання наприкінці 1839 р., Лермонтов знову вносить у нього чимало змін. Уявлення про них дає зіставлення рукопису «Одного з героїв нашого століття» із друкованим текстом «Героя нашого часу», сполучною ланкою між який була, мабуть, об’єднана копія, що до нас не дійшла.

Тільки на цій, заключній стадії створення роману поет ввів у нього «Тамань», передавши в ній функції оповідача, як і у випадку з «Фаталістом», від автора-оповідача самому герою - Печоріну. Новела ввійшла в його записки. Включення в роман «Тамані» з Печоріним як героєм розкривало додатково деякі грані його характеру і долі. «Тамань» - ще один особливий світ, у який намагається заглянути Печорін. Поставивши «Тамань» першою в записках Печоріна, письменник пересунув новелу «Фаталіст» у їхній кінець, що в найбільшій мірі відповідало її підсумковому філософському змісту.

У третій редакції з'явилася назва записок героя - «Журнал Печоріна». Викресливши кінцівку «Максима Максимовича», поет замість її написав окрему передмову до «Журналу». У ньому, крім мотивації «обнародування» записок Печоріна, з'являються важливі авторські декларації, що дозволяють глибше зрозуміти сутність героя роману. Тоді ж виникло авторське рішення «умертвити» героя до моменту опублікування його записок.

У третій редакції роман розрісся до шести «глав», включаючи і «Передмову» до «Журналу Печоріна», що ще Бєлінський, з огляду на його значимість, називав «родом глави роману». У цій редакції поет позначив розподіл роману на двох частин, що лише малося на увазі в перших двох редакціях. До останньої стадії творчого процесу відноситься остаточне визначення назви - «Герой нашого часу». Торкаючись питання про еволюцію назви роману, зокрема заголовка «Один з героїв нашого часу», Б. М. Эйхенбаум робив помилковий висновок: нібито цією назвою поет хотів підкреслити, що Печорін - «не типове «дитя століття», заражене його хворобою, а особистість, наділена рисами героїки і вступає в боротьбу зі своїм століттям». У зображенні Лермонтова Печорін найбільш типовий герой свого століття, заражений його хворобами, і в той же час він виражає його глибинні тенденції. Саме тому поступове розширення і поглиблення задуму, кристалізація складу і структура роману в процесі східчастої історії його створення дали підставу автору від заголовка, що визначав не зовсім точно героя як різновид основного типу («один з героїв»), перейти до назви, що затверджувала його як центральний тип («герой нашого часу») найбільше повно, який багатосторонньо відбивав дух своєї трагічної перехідної епохи.

Отже, останнім, підсумковим етапом у створенні роману з'явилася третя редакція, що одержала значну назву. Приблизно в грудні 1839 р., здаючи роман до друку, Лермонтов віддав А. А. Краевському і рукопис «Тамані», що з'явилася в другій книжці «Вітчизняних записок» у середині лютого 1840 р. У лютому був отриманий цензурний дозвіл і на випуск роману. У квітні 1840 р. книга надійшла в продаж, розійшовшись у короткий термін. Через рік роман вийшов другим виданням. У ньому була надрукована передмова до роману в цілому, написана Лермонтовим у лютому 1841 р., під час його останнього приїзду до Петербургу із заслання.

Так визначився нарешті «канонічний» склад цього геніального твору, одного з кращих у світовій романістиці XIX століття.