Наша література боролася. Вона боролася з різними несправедливостями і, власне кажучи, доборолася до того, що вона не має читача сьогодні…

Григорій Штонь

                У чому полягає мета і завдання навчально-виховної діяльності вчителя літератури? 

                У чому сенс української літератури як навчальної дисципліни?

                Якось Григорій (Джордж) Грабович в одному з інтерв’ю висловив думку про те, що українську літературу треба припинити викладати в школі: «Мені здається, що для української літератури було би добре, якби її перестали викладати в школі. Взагалі перестали! (…) Дітей вчать не любити літературу: все, що дається насильно, викликає опір. А воно не тільки насильно дається, воно дається також із великим примітивізмом. Усі українські письменники на один копил: усі демократи, всі уболівали за народ, усі страждали і так далі. (…) Усі цікаві, творчі молоді люди відчувають фальш, бо їх вчать так, щоб вони зненавиділи Шевченка, Франка, Лесю Українку тощо. І вони тягнуться до іншого: до Забужко, до Андруховича, до Жадана… або до Булата Окуджави, як це було за радянських часів...».

                Крім зазначених проблем, перед творчим учителем постає ще безліч. От як, даруйте на слові, «увібгати» програму, наприклад, 10 класу (від І. С. Нечуя-Левицького до В. Винниченка) у відведену кількість годин? Та й, відверто кажучи, програмні твори часто далекі від уподобань сучасної молоді (постійно ставлю собі питання: чим зумовлене вивчення повісті «Людина» О. Кобилянської у 10 класі, якщо учнів цього віку більше захоплює повість «У неділю рано зілля копала»?). Інший приклад.
Ми зробили з Тараса Шевченка ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ, НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОРОКА, ВІФЛЕЄМСЬКУ ЗОРЮ ВСЬОГО УКРАЇНСТВА... Простіше кажучи — ікону. На яку не можна дивитися без обожнення.

                …Проблема української держави назагал та її літератури зокрема, на мою думку, полягає у тому, що вона поволі стає «заповідником», утрачає свої ігрову, розважальну й власне мистецьку функції. Зі сторінок підручників, хрестоматій на молодь дивляться не живі, цікаві, часом суперечливі, творчі люди, а мертві образи минулих епох. А тут ще тиск ЗНО: опрацювати матеріалу треба багато, текстів деяких творів знайти часто просто неможливо, часу, як завжди, бракує, літературознавчих понять — огром (про неусталеність вітчизняної термінології у контексті тезаурусу загальноєвропейського наразі взагалі не йдеться)…               

                Допомогти могли б хрестоматії, але… Будьмо відвертими, вчителі літератури не люблять хрестоматій. Творчий учитель розуміє, що фрагментарне (вибіркове) сприйняття художнього тексту нагадує препарування Краси; художній твір — складне естетичне ціле, це не той випадок, коли за окремим можна робити висновок про загальне. Утрачається поняття тяглості літературного процесу, розуміння літератури як мистецтва слова. Та й фаховий рівень багатьох хрестоматій далекий від ідеалу. Адже будь-яке навчання має бути насамперед системним (художній текст вимагає аналізу, наполегливої роботи думки й емоції, розвиненої інтелектуальної й емоційної сфер). Саме тому хрестоматія має бути чимось на зразок «порадника», зрештою, навчального посібника, а не просто збіркою пошматованих творів. Адже завдання як учителя, так і підручниково-посібникової літератури — то, найперше, ЗАЦІКАВИТИ учня, стимулювати його до власного дослідницько-творчого пошуку.

                …Учителі літератури не люблять хрестоматій. Але й без них обійтися інколи просто неможливо…

Ігор Хворостяний,

учитель української літератури

Українського гуманітарного ліцею

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка;

аспірант Інституту філології

Київського національного університету