В Україні літературна компаративістика формується в останній третині XIX ст. паралельно з аналогічним процесом у Росії та більшості країн Європи Вітчизняні зачинателі – М. Драгоманов (1841-1895), І. Франко (1856-1916), а також М. Дашкевич (1852-1908). Са­ме їм належать перші українські компаративістичні праці з фоль­клористики й літератури.

В історії компаративістики як науки виділяють п’ять етапів.

Перший або ранній (чи класичний) етап розвитку української компаративістики: остання третина XIX – початок XX ст.

Г. Вервес вказує, що перші спроби наукового визначення зв'язків давньої і нової української літератури з літературами західних і південних слов'ян спостерігаються вже в першій половині XIX ст. (І. Срезневський, М. Костомаров, О. Бодянський, М. Максимович) . Починаючи з другої половини XIX ст., у працях М. Драгоманова, І. Франка, О. Потебні, В. Щурата, В. Перетца в широкому зіставленні подається аналіз фоль­клору й художньої літератури в Україні.

За Л. Грицик, до числа перших українських компаративістів (XIX ст.) слід відносити також М. Максимовича, О. Бодянського, О. Котляревського, О. Потебню, Д. Овсяник-Куликовського, А. Кримського, М. Грушевського та ін.  Звертає на себе увагу строкатість компаративістських технік у роботах того­часних науковців, пов'язана передовсім із різним баченням ос­танніми своїх завдань. Показовою тут є думка М. Драгоманова, який у роботі «До справи про вертепну комедію на Україні» на­голошує на «доконечності порівняльного досліду» української народної словесності як «нагло потрібного» і вказує: «Порівнян­ня... повинно бути зроблено в кількох кругах різної величини променів: у крузі руськім (велико—біло—малоруськім), у крузі слов'янськім, у крузі арійськім, загальнолюдськім, нарешті, в кругах тісніших і, так би мовити, випадкових – у крузі області народів різного племені і різного ступеня культури, що стикали­ся з нашим народом і передали йому або перейняли від нього певну частину матеріалу народної словесності. Докладне порівняння того матеріалу у різних народів, порівняння як ос­новних тем, так і їх розвитку в деталях показало би і відміну на­шої словесності, і схожість її з іншими...».

Як видно, М. Драгоманов, ок­реслюючи «круги» досліджень, мав на увазі контактно-генетичні зв'язки, і типологічні студії, тобто вже тоді визначив «програму» роз­витку української компаративісти­ки надовго вперед. До того ж, ука­зані ним «круги різної величини променів» за своїм принципом ду­же нагадують прийняту в сучасній компаративістиці класифікацію літературних систем – національ­них, зональних і регіональних.

Цікаво, що вже в середині XIXст. М. Максимович і О. Волинський використовують різні «компоненти» сучасної компаративістики, зо­крема імагології, тематології, генології.

Л. Грицик підкреслює необхідність нового, ґрунтовного про­читання й переосмислення спадщини ранньої української ком­паративістики. Науковець перконана, що це доведе факт форму­вання вітчизняного порівняльного літературознавства не в ос­танні десятиліття XIX ст., а значно раніше.

Українська компаративістика XIX ст. («класична») є різно-векторною (спрямована на вивчення явищ і Заходу, і Сходу порівняно з українськими) .

Отже, перший вітчизняний компаративіст (переважно як фольклорист) – М. Драгоманов. Представник культурно-істо­ричної школи, він зазнав відчутного впливу філософії пози­тивізму (О. Конта) і вважав, що «літературознавче і фольклорне Дослідження без порівняльних виходів у словесність інших на­родів є не чим іншим, як стосом сирого матеріалу». У своїх фольклорних студіях учений виявив себе прибічником теорії «мандрівних сюжетів», тобто компаративістичної теорії запозичень. Більше того, за слушним твердженням М. Гнатюка, в студіях М. Драгоманова «...зароджується і метод порівняльно-історичного літературознавства. Саме М. Драгоманову належить теоретичне обґрунтування досягнень європейського порівняль­но-історичного літературознавства»

Роботи М. Драгоманова вливаються в український науковий дискурс, починаючи з другої половини 60-х рр. українська дума XII ст., а плач Ярославни – пісня ук­раїнської дівчини; що «Слово...» не вплинуло на подальший роз­виток літератури Північної Русі, за винятком наслідувальної «Задонщини». Це дослідження стало першим в історії української літератури на­уковим обґрунтуванням її самостій­ності й оригінальності. Головним постулатом ученого (постулатом, який був необхідним у той час, хоча й мав недоліки) був «космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах Культурної праці»

Окремою проблемою ролі поневолених народів, у цій розвідці вчений на основі численних зіставлень пише про Україну як про «розсад­ник літератури і освіти для всієї Росії з XVI до XVIII ст. М. Драгоманов компаративно доводив, що «Слово о полку Іго­ревім» – фазою у становленні порівняльного методу в Україні є студії Олександра Котляревського (1837-1881), полтавчанина, який більшу частину життя провів у Росії, Естонії, Італії, лише іноді вертаю­чись на батьківщину, проте ніколи не пориваючи духовного зв'язку з нею Він був чудовим славістом і германістом, знавцем західноєвро­пейських літератур. Протягом шести років, починаючи з 1875-го, викла­дав на кафедрі слов'янознавства Київського університету. Писав пе­реважно статті, рецензії, відгуки, а в українській науці особливо «запам'ятався» як славіст та етнолог. Коло його наукових зацікавлень включало також проблеми роз­витку світової літератури, міжлітературних взаємин, а перевагу він надавав діахронічному студіюванню. Вершинною працею вче­ного (удостоєною Уваровської премії) вважається розвідка «О по-гребальных обычаях... языческих славян». Цікаво, що О. Котля­ревський оцінює міф як «цвіт, вищий прояв духовного життя на­роду, в якому сходяться всі інші життєві прояви народного ор­ганізму, як у центрі»

Вагомий внесок у розвиток вітчизняної компаративістики робив             І. Франко, який звернувся до компаративного студіювання літератури під впливом порівняльно-історичного літературознавства М. Драгоманова. І. Франко у своїх працях виклав власне бачення  світового  літературного  процесу  і  місця в нім національного та  інтернаціонального,  проаналізував   найважливіші моменти сучасної йому світової літератури та, літератури попередніх епох і, нарешті, вивів оригінальний «логічний» метод дослідження літератури. Назвемо окремі праці Франка із його обґрунтуванням та використанням компаративної  техніки дослідження: «Формальний і реальний націоналізм» (1889), «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1909).  Також слід згадати  в цьому контексті його «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», «Найновіші напрями у народознавстві»,  «Задачі і метод історії літератури».

Франко, зокрема, стверджує, що українська література вторинною від російської, що більшість давньоруських пам'яток – з українським корінням. Ще в XVII ст. Росія «вчила­ся» в України й замовчувала це, а після реформ Петра І У XVIII ст. вже Україна наздоганяла відстаючу ще 100 років тому Росію.

   Як і М. Драгоманов, І. Франко цікавився вивченим генетич­них зв'язків, «мандрівних сюжетів» та їх проявами» українсько­му фольклорі й літературі. Власне, такі напрями досліджень домінували в українській компаративістиці даного етапу роз­витку, а сама ця наука (станом і тенденціями) органічно впису­валася в розвиток світового порівняльного літературознавства. За словами С. Росовецького, в тогочасній Україні компаративістика існувала в нормальній загальноєвропейській моделі. До «класичного» періоду української компаративістики вино­сять і досить важливу для нього наукову діяльність проф. Олек­сандра Колесси (1867-1945). Серед його актуальних У данім  контексті праць – «Українські народні пісні в поезіях Олександра Залеського» (1892), «Шевченко і Міцкевич. Про знання впли­ву Міцкевича в розвою поетичної творчості та генези поодино­ких поем Шевченка» (1894), «Генеза української новітньої повісті» (1927) та ін. Цікаво, що М. Гнатюк у порівняльно-історичній діяльності М. Драгоманова, І. Франка й О. Колесси вбачає три окремі ета­пи українських порівняльних студій.

Другий етап розвитку компаративістики: 20-ті рр. XX ст.

На межі XIX - перших десятиліть XX ст. українська компаративістика продовжувалась, зокрема, такими вченими, як В. Перетц, М. Возняк,             С. Маслов, А. Шамрай та ін.

Професор М. Возняк (завідував кафедрою української літератури Львівського державного університету ) чи не одним із перших вітчизняних літературознавців став застосовувати синхроністичні таблиці, які нині – атрибут «Истории всемирной литературы» в 9 т. Інституту світової літератури ім. Максима Горького Російської Академії наук (1983-1994). Розвиток української літератури (від найдавніших часів до XVIII ст.) науковець висвітлював як у контактно – генетичному, так і в типологічному аспектах (його праця «Історія української літератури»).

У 20-х рр.XX ст. українську компаративістику активно розвивали за межами України. Серед учених-емігрантів – авторитетний на Заході славіст і компаративіст Дмитро Чижевський. З-поміж його книг (а видавав він їх переважно німецькою та англійською мовами) – двотомник «Порівняльне вивчення історії слов’янських літератур», «Нарис порівняльної історії слов’янських літератур», «Український літературний барок. Нариси.» (остання праця містить досить значний компаративний момент) тощо. Проте в Радянській Україні твори Д.Чижевського були заборонені, а отже, майже невідомі.

У 20-30-ті рр. вже плідно працювали академік О. Білецький та його учні. Вважаючи обов’язковим урахування суспільно-історичних, соціальних і художньо-естетичних критеріїв при оцінці та встановленні впливів, аналогій, спільності й національної своєрідності процесів у контактуючих літературах, він багато в чому визначив головні тематичні подальших компаративістських студій в Україні.

Третій етап розвитку:30-ті- початок 50-х рр.XX ст.

За свідченням Д. Наливайка, в середньому нормальний розвиток компаративістики в Україні відбувався лише до 30-х рр. На початку 30-х розпочався тиск на вітчизняну літературну компаративістику. Гальмування розвитку цієї науки йшло паралельно з процесом розгрому української культури.

 У повоєнні роки на літературну компаративістику  в СРСР накладено заборону. У другій половині 40-х рр. її було офіційно засуджено як «буржуазну лженауку», накладено ідеологічну анафему. Учених-компаративістів різко критикували, а нерідко вони зазнавали репресій.

Д. Наливайко згадує, що тодішнє гоніння на компаративістику пов’язане з кампанією проти космополітизму. У час уславлення великої російської науки, вченим якої належали нібито всі кращі світові досягнення, праці з компаративістики розцінювалися як диверсійні, спрямовані на приниження російської науки, літератури тощо. Адже компаративістика ставила під сумнів цю сталінську політику, суперечила їй, говорячи про всенаціональну цінність і рівність. Так українську (та й радянську взагалі) літературну компаративістику було загальмовано на кілька десятиліть.

 Четвертий етап розвитку компаративістики в Україні: 1953 – кінець 80-х рр.

Повільна реабілітація компаративістів розпочалась у період «хрущовської відлиги» (1953-1964), але цей процес був млявий, непослідовний й однобічний, особливо в Україні, де відповідну наукову традицію було штучно перервано, а «…порівняльні студії набули нових, здебільшого викривлених форм, як-от українські версії радянських напрямів сирітської, якоїсь «прихованої» компаративістики» . Майже до 80-х рр. термін «компаративістика» не вживався й був замінений перекладним – «порівняльне літературознавство» (або ж використовувався вислів «порівняльне дослідження літе­ратур»). Було «науково» закріплено існування «буржуазної» ком­паративістики («псевдонауки») та протилежного їй радянського порівняльного літературознавства («справжньої» науки). Доко­нечною перевагою останнього вважалось володіння ним єдино науковою марксистсько-ленінською методологією. Класичний приклад такого роду праць – стаття І. Журавської «Буржуазна компаративістика і порівняльне вивчення літератур» (1973) [ ].

Отже, в той час як у Західній Європі й Америці визнавалася пріоритетність компаративістичних досліджень, а останні стиму­лювались і розширювали свої обрії, діапазон порівняльного ви­вчення української літератури штучно звужувався і стягувався до ідеологічно визначеного центру – російсько-українських зв'язків із тенденцією домінування російського літературного процесу (вже в 1958 р. про це «обережно» писав О. Білецький). Було тоді також визначено межі, в яких можна було говорити про своєрідність та оригінальність української літератури; порушення цих меж кваліфікували як прояв «буржуазного націоналізму».

Певну інтенсифікацію у вивченні інтернаціональних літера­турних зв'язків (на першому плані тоді було встановлення інтер­національних спільностей між літературами) приніс IV Міжна­родний з'їзд славістів у Москві 1958 р. Однак завданням порівняльних студій стає розкриття «величезного і благотворно­го впливу передової російської літератури» (кліше того часу) на українську літературу, літературу інших народів СРСР...зреш­тою, на всесвітню літературу» Г. Вервес зазначає, що в 1950—1970-х рр. в Україні визначи­лось кілька основних типів досліджень літературних зв'язків:

1. Проблема освоєння національною літературою видатних ху­дожніх явищ інших літератур (праці про О. Пушкіна, М. Гоголя, Л. Толстого, А. Міцкевича та українську літературу XIX—XX ст.). Наприклад:Г. Вервес «Адам Міцкевич в українській літературі», О. Білець­кий «Пушкін і Україна».

2. Значення українських письменників у міжслов'янських літератур­но-суспільних контактах, загальнослов'янський і світовий резонансїхніх ідейно-естетичних концепцій: О. Шпильова «Т. Шевченко і болгарська література», І. Журавська «Леся Украинка и зарубежные литературы».

3. Українсько-інослов'янські зв'язки цілих історичних епох, взаємо­
дія української літератури з іншими слов'янськими літературами на ос­новних етапах розвитку: В. Шевчук «Основні проблеми українсько-чесь­ких літературних зв'язків ХІХ-ХХ ст.» та ін.

4. Проблеми порівняльного вивчення методу і стилю слов'янських
літератур: Є. Кирилюк «Український реалізм і літератури слов'янських
народів у XIX ст.» та ін.

Перший і другий типи праць превалюють у 50-х рр., третій – на початку               60-х, а четвертий – у середині 70-х рр. Су­часне вітчизняне порівняльне літературознавство демонструє значно ширший спектр своїх можливих досліджень, що пов'яза­но, в т. ч., з об'єктивним переходом його на рівень порівняльної типології, зі становленням і розвитком в українському культурно-літературному просторі нових компаративістичних галузей тощо. Однак слід визнати, що «у нашій компаративістиці до останнього часу (кінця 80-х – 90-ті рр.  переважало вивчення кон­тактно-генетичних зв'язків української літератури, яке, до того ж, нерідко здійснювалося, кажучи словами О. Білецького, «по лінії спрощеного компаративізму», – пише Д. Наливайко. (Порівняймо: у світовій компаративістиці перехід до типологічних студій відбувся ще в середині XX ст.

Зрушення в бік типологічних досліджень в Україні припадає лише на кінець 80-х – 90-х рр. Значною подією у вітчизняній науці стає вихід у 1987-1991 рр. масштабного п'ятитомного дослідження (IV і V томи – списки бібліографії) «Українська література в загальнослов'янському й світовому літературному контексті». Г. Вервес визначає цю працю як «першу у вітчизня­ному літературознавстві спробу дослідження динаміки входжен­ня окремо взятого національного письменства – від його витоків і до наших днів – в регіональний (слов'янський, європейський) і світовий літературний контекст». Проте, заплановане як типологічне, реально це дослідження поповнило ряди вітчизня­них контактно-генетичних досліджень.

Однак українська компаративістика мала тоді і власне типо­логічні праці:    Г. Вервеса «Максим Рильський в колі слов'янсь­ких літературних зв'язків» та «Як література самоутвер­джується у світі», Д. Наливайка «Спільність і своєрідність: українська література в контексті європейського літературного процесу» та ін.

Типологічні студії належать і зарубіжним україністам, зокре­ма Григорію Грабовичу (США), Магдалині Ласло-Куцюк (Ру­мунія), Стефану Козаку (Польща) та ін.

Поступовий перехід в означений період до типологічних досліджень ознаменував зіткнення в українській літературній компаративістиці двох наукових парадигм: порівняльно-історич­ної та порівняльно-типологічної, що, власне, є прикметою й деяких інших тогочасних національних компара­тивістичних шкіл, наприклад, казахської.

Характерно, що в українській науці, як і в світовій, пріори­тетність компаративних досліджень тоді усвідомлювали особливо чітко. Скажімо,           Г. Вервес констатував, що час національних історій літератури, які оперують даними винятково внутрішньо­го розвитку (без виходу на світовий художній процес) уже минув, і настала ера порівняльних національних і регіональних літератур; на чільне місце висувається потреба встановлення співвідно­шення національного й інтернаціонального.