Немає сумніву, що в Київській Русі співіснували і плідно взаємодіяли дві літературні мови: старослов'янська, яка обслуговувала потреби релігії (літургія, обряди, проповіді, житія і т. п.) та давньоруська, що функціонувала в світських колах (юридичні акти, літописи, художня література). Тільки завдяки великій спорідненості старослов'янської мови і народної східнослов'янської мови (в Х-ХІІ ст. близька спорідненість була взагалі характерна всім слов'янським мовам), книжна старослов'янська мова, чужа з походження східним слов'янам, без особливих перешкод могла бути опанована ними і застосована не тільки в культовій сфері, а й в інших галузях письменства. Обидві літературні мови Київської Русі виступали могутнім об'єднуючим чинником духовної культури східних слов'ян, зміцнювали свідомість їх спільності й дісталися у спадщину братнім старослов'янським народам – українському, російському, білоруському.

Церковнослов’янська (староболгарська) мова прийшла на Русь разом з культовими книгами після прийняття християнства. Взагалі проблему виникнення письма у слов'ян слід розглядати на суспільно-політичному тлі історії. В ІХ столітті слов'янський народ звільнився від первісного ладу, що сприяло формуванню основних класів. Так складалась державність нового феодального суспільства. Зародки феодальних держав потребували створення цілісної системи управління та єдиної релігії. Найпоширенішим в Європі і найближчим до слов'ян було християнство, яке найбільше відповідало потребам феодального суспільства. Германські племена, найближчі сусіди слов'ян, раніше прийняли християнство. Слід наголосити, що достойними священного письма вважалися три мови: латинська, грецька, єврейська. Уся відправа в західноєвропейських церквах проводилася латинською мовою. Іншим центром відомої релігії була Візантія, яка, на відміну від Риму, краще зберегла традиції античної культури, науки, освіченості. Крім того, Візантійська імперія та церква, що постійно ворогували з римською, проводили гнучкішу політику щодо інших народів. Так, візантійські імператори дозволяли слов'янським племенам заселяти землі імперії, залучаючи слов'янських воїнів до своєї армії, навіть допускали слов'янську знать до участі в державному управлінні. Свою релігію візантійське духовенство поширювало обережно, поступово і ненасильницькими методами. Зважаючи на це, слов'янська верхівка більше тяжіла до Візантії, ніж до Риму, тим більше, що це підкріплювалося значними політичними інтересами. Слов'янські князі також мали на меті заручитися підтримкою могутньої Візантійської імперії у боротьбі  проти німецької експансії.

Великоморавська держава, яка виникла близько 830 р., вела боротьбу проти німецької експансії. В ході цієї боротьби один з моравських князів – Ростислав – вирішив заключити союз з Візантією. З цією метою князь погодився прийняти християнство в його східному (візантійському) варіанті. В Константинополь прибуло посольство від Ростислава з проханням прислати в Моравію проповідників, які б навчили слов'ян християнству на їх рідній мові. Очолити місію доручили братам Костянтину і Мефодію. Це було викликано тим, що перший з них мав значний досвід місіонерської діяльності, зарекомендував себе блискучим дипломатом, а другий виявив неабиякі організаторські здібності. Крім того, обидва брати добре володіли слов'янською мовою. Для успішного виконання місії хрещення слов'ян треба було вирішити питання поширення богослужбових книг, за якими б вівся церковний обряд, але слов'яни не мали власного письма. Однак є свідчення, що слов'яни в період язичництва користувалися примітивним письмом – ризами, що вирізали з дерева. Але з початком хрещення Русі таке письмо не задовольняло потреб. Здійснювалися спроби використання літер латинського алфавіту, але в ньому не було багатьох букв на позначення специфічних слов'янських звуків, тому головним завданням моравської місії було створення слов'янської абетки. Це завдання було виконане.

Одні вчені вважають, що Костянтин спростив і пристосував грецькі літери до звукових особливостей своєї мови. Інші висловлюють здогад, що в основу азбуки (кирилиці) покладено глаголицю. У Київській Русі одночасно використовувалися і кирилиця, і глаголиця ще з початку Х ст.

За складом літер, порядком розташування їх в абетці глаголиця та кирилиця подібні між собою, проте перша з них мала сорок, друга – сорок три письмових знаків. Конфігурація літер кирилиці була дещо простішою, тому з плином часу вона застосовувалася все частіше. Кожна літера цього алфавіту мала свою назву: А – аз, Б – буки, В – віди, Д – добро, Ы – єри тощо. Для відтворення на письмі деяких звуків мови вживалося по два знаки. Правила правопису були дуже складні, з багатьма винятками. Наше сучасне письмо походить від кирилиці (так само як і російське, білоруське, сербське, болгарське), латиницею ж користувалися поляки, чехи, словаки, лужичани, хорвати, словенці, тобто всі, хто був під впливом Риму.

Наприкінці Х ст. церковнослов'янська книжна мова була ще досить близькою до живої східнослов'янської, тому наші предки розуміли її без особливих труднощів. Це свідчить про те, що за основу своєї мови Кирило і Мефодій взяли староболгарську мову, яка на той час була так-сяк зрозуміла всім слов'янам. Оскільки створену мову було використано для перекладів із грецької церковної літератури, вона стала називатися згодом церковнослов'янською. На моравському ґрунті виникли перші твори слов'янської літератури, такі як перекладений Мефодієм із грецької номо-канон – збірник законів, потрібний для церковного і державного життя Моравії. Оригінальними творами цієї літератури були Проглас – вступ до Євангелій, приписуваний Костянтинові, деякі казання, церковні славослов’я та життя Костянтина і Мефодія, що мали виправдати діяльність слов'янських просвітників і захистити їх від ворожих наклепів. Через всілякі труднощі ця література в Моравії невдовзі занепала. Вигнані з Моравії учні знайшли притулок у Болгарії. Через це вийшло так, що саме Болгарія наприкінці ІХ ст. стала осередком слов'янської літератури. Вище сказане свідчить про те, що джерелом писемності України є кирилиця. Однак є дещо й інші свідчення стосовно цього. Так, учені дійшли висновку, що авторами трипільських написів були пелазги – найдавніші племена, які жили на території, де зараз знаходиться Україна. Пелазги мали свою звуко-буквенну азбуку, яка претендує на те, щоб її вважати першою в світі. З ІІ тис. до н. е., як вважають історики, пелазги розпочали міграцію на південь, до Італії та Малої Азії й занесли сюди свою азбуку. В Італії нащадками пелазгійних племен стали етруски, відомі високим рівнем розвитку культури й писемності. Буквенно-звуковий алфавіт етрусків послужив ключем для розшифрування пелазгійських написів Трипілля, оскільки трипільська абетка виявилася спорідненою з етруською. На це ще в 1959 р. звернув увагу М.Суслопаров, який писав, що пелазгійський алфавіт – це не що інше, як етруський алфавіт, і навів висловлювання історика другої половини І ст. до н. е. Діодора Сіцілійського про те, що етруські букви могли б носити назву пелазгійних, тому що пелагзи мали їх у використанні. Такого погляду дотримувався доцент Прикарпатського університету ім. В.Стефаника Орест Ткачук. Узагальнюючи вище сказане, можна говорити про те, що писемність нашої країни походить не з кирилиці ІХ ст. н. е., а витоки її сягають періоду ІІ тис. до н. е., тобто давню грецьку абетку, яку використали Кирило і Мефодій у створенні кирилиці, елліни одержали від пелазгів. Ця теорія, на наш погляд, потребує не коментарів, а серйозних доведень, тому на сучасному етапі розвитку науки більш виваженою є концепція кирилівського походження слов'янського письма.

Отже, сталося так, що християнство було сприйняте східними слов'янами разом із богослужбовою літературою, писаною староболгарською мовою. Ця мова, як і інші південнослов'янські мови, до певної міри вирізнялися від усіх говірок східних слов'ян. Характерний приклад цієї відміни – так зване східнослов'янське повноголосся: якщо південні слов'яни казали: блато, брег, влас, вран, град, то східні, відповідно: болото, берег, волос, ворон, город.

Звичайно, були й інші особливості, що ними різнилися східні і південні слов'янські мови. Хоча на східнослов'янському ґрунті староболгарська дедалі більше видозмінювалася під впливом народної розмовної мови східних слов'ян, але все одно між розмовною і писемною літературною мовами довгий час залишалася досить помітна відмінність. Саме ця обставина заважає дослідникам простежити від століття до століття справжню структуру усної мови східнослов'янських племен.

Отже, в епоху Київської Русі літературна мова була двох типів: 1) народно-літературна (давньоруська), що склалася на основі говорів давньоруської народності; 2) книжно-слов'янська (церковнослов'янська), яка базувалася на македонському наріччі, але ввібрала в себе чимало елементів місцевих діалектів. Ці мови існували паралельно, впливали одна на одну, проте не змішувалися.