Найбільш прямою формою психологічного розкриття в «Герої нашого часу» виступає самоаналіз героя, що знаходить усіляке своє вираження: у формі сповіді перед співрозмовником; внутрішньої мови героя, яка протікає синхронно дії; ретроспективного осмислення своїх психічних станів і мотивів поводження; «психологічного експерименту» - над іншими і собою. При цьому форма сповіді перед іншим тяжіє до психологічної узагальненості, спрямованої на розкриття не окремих психічних станів, а цілих етапів у духовно-психологічній еволюції героя (прикладом тут може служити сповідь Печоріна Максимові Максимовичу в «Белі» чи Вернерові в «Князівні Мері»). Істотно, що найчастіше Печорін тут не розкриває себе до кінця. Найбільш характерна в цьому змісті його сповідь перед Мері.

Повніше і конкретніше розкривається герой у ретроспективному самоаналізі, коли пережиті їм почуття, думки, стани аналізуються в процесі наступного спогаду і писання щоденника чи записок и далі йде оповідання-спогад про ці події. Однак для Печоріна не менш характерний і самоаналіз. Часто цей вид самоаналізу виступає у формі внутрішньої мови, що ще Чернишевський іменував «внутрішнім монологом». Ці монологи часом настільки оформлені внутрішньо-словесно, що непомітно переходять у розмову, у діалог із самим собою людини, що знаходиться у найвищій  мірі схвильованості.

Незважаючи на детальність і розгорнення внутрішньої мови у Лермонтова, вона не є ще безпосереднім відображенням «потоку свідомості» героя у всій його складності, хаотичності і часом алогічності, який з’явиться у творах Толстого і тим більше у письменників XX століття. Внутрішні монологи Лермонтова – це «стенограма щиросердечного життя», але «літературно упорядкована».

Складна і суперечлива натура Печоріна не могла бути розкрита без проникнення в діалектику душі героя. І одним із проявів діалектики душі Печоріна є суперечлива взаємодія в його свідомості почуття і думки, його рефлексія.

Напружений психологічний аналіз і самоаналіз Печоріна, його постійна рефлексія - не тільки «хвороба століття», як прийнято думати, а необхідна форма самопізнання і «самопобудови» розвинутиї особистості. Хворобливі форми вона приймає у перехідні епохи, але й у цих випадках виступає як необхідна умова розвитий особистості, що критично відноситься і до світу, і до себе. Міркуючи про душу зрілу, Печорін відзначає, що така «душа, страждаючи і насолоджуючись, дає в усьому собі строгий звіт». Щоденник Печоріна саме і служить герою формою такого постійного звіту у своїх думках і почуттях, прагненнях і вчинках, у найближчих і віддалених цілях, у їхньому визначенні і безустанному пошуку. Причому він однаково щиро зізнається у своїх як гарних, так і дурних спонуканнях, віддаючи себе не менш, а часом більш нещадному суду, чим інших.

Відкриття Лермонтовим значення і ролі рефлексії в становленні особистості повною мірою можна оцінити лише в наш час, у світлі новітніх даних психологічної науки. Відповідно до них - властивості, «які ми називаємо рефлексивними... завершують структуру характеру... Вони найбільше інтимно зв'язані з цілями життя і діяльності, ціннісними орієнтаціями... виконуючи функцію саморегулювання і контролю розвитку, сприяючи утворенню і стабілізації єдності особистості». Не випадково Печорін говорить про самопізнання як «вищий стані людини». Однак воно для нього не самоціль, а передумова до дії.

Аналіз щиросердечного життя для письменника важливий у тій мірі, у якій він розкриває можливість їх «одіяльнення» (Герцен) . Якщо в розробці діалектики душі, шляхів і законів саморуху психічного процесу Лермонтов виступав як найближчий попередник Толстого, то своєю пильною увагою до шляхів і законів переростання ідеї-почуття, ідеї-пристрасті у вчинки, дії Лермонтов готував ґрунт для Достоєвського. Характерно, що нерідко із внутрішньою мовою перегукується своєрідна внутрішня дія героя Лермонтова ( «Я внутрішньо реготав»; «Я внутрішньо посміхнувся»).[XXIIІ; 87] Це - прояв безпосереднього, первинного зв'язку між емоціями, думками і потенційною дією. Більш складні і значні форми опосередкованого зв'язку між інтелектуальною і поведінковою сторонами особистості, що розкривається, зокрема, у численних психологічних експериментах Печоріна, у його зухвалих іспитах долі (дуель із Грушницьким, епізоди з Вуличем і п'яним козаком і ін.).

При всьому своєму прагненні усвідомити закони, по яких розвивається свідомість, що визначає, у свою чергу, поведінку людини, Лермонтов був далекий від зведення їх до логіко-раціоналістичних основ. Його цікавлять не тільки почуття, розум, переконання, але і передчуття, забобони, упередженням – словом, не тільки свідомість, але і підсвідомість, таємнича сфера неясних відчуттів, підсвідомих психічних процесів. Герой Лермонтова вірить не тільки своїм почуттям, але і передчуттям. Так, він говорить на самому початку знайомства з Грушницьким: «Я почуваю, що ми коли-небудь з ним зіштовхнемося на вузькій дорозі, і одному з нас не поздоровиться. Ці передчуття - не містика; вони результат великого життєвого досвіду героя, його спостережливості, глибини розуму і почуття. І проте не все в них піддається поясненню.

Цінуючи силу переконань, Печорін знає і владу упереджень, що змушують людину діяти всупереч доказам розуму. Подібні визначення нерідкі у Печоріна. Інстинкт, інтуїція теж не скидаються з рахунків ні автором, ні героєм («Мій інстинкт не обдурив мене»). Однак не співвідношення свідомого і несвідомого є головним для Лермонтова-психолога. Його більше цікавить інше :співвідношення між потенційними внутрішніми можливостями людини і їхньою реалізацією.

У своєму психологізмі Лермонтов виходив зі своєї внутрішньо-діалектичної концепції особистості - не тільки як об'єкта зовнішніх сил і обставин, але і як суб'єкта, творця цих обставин. Звідси його прагнення пізнати не тільки неминуче і закономірне соціально-історичне приречення долі людини, але і його внутрішнє вільне визначення своїх можливостей і призначення, їхньої реалізації в межах історично підготовленої йому долі.

Психологізм Лермонтова в «Герої нашого часу», як уже говорилося, далекий від замкнутості в самому собі. Він спрямований на з'ясування взаємозв'язку людини й обставин, почуттів, думок, дій -і дійсності; внутрішнього - і зовнішнього. Збагачений досвідом реалістичного відображення людського життя, Лермонтов показує вплив зовнішніх обставин на людину. Психологічний механізм цього впливу розкривається в сповіді Печоріна князівні Мері: «Так!.Така була моя доля із самого дитинства. Усі читали на миємо обличчі ознаки дурних властивостей, який не було, але їх припускали - і вони народилися. Я був скромний - мене обвинувачували в лукавстві: я став потайливий. Я глибоко відчував добро і зло; ніхто мене не пестив, всі ображали мене : я став злопам'ятний...». В іншім місці Печорін говорить:«Честолюбство в мене подавлено обставинами...»

Однак головний зміст «довгого ланцюга повістей» про Печоріна –це історія його протидії обставинам і долі. Обставини і доля в підсумку виявилися сильніше героя. Титанічна енергія Печоріна виливається в «дію в порожнє». Він так і не зумів втілити в життя «сили неосяжні» своєї душі. Його вчинки нерідко дрібні, егоїстичні і жорстокі. Проте Печорін, як і ліричний герой раннього Лермонтова, міг би сказати про себе: «Але краще я, ніж для людей здаюся». Шляхом різнобічного психологічного аналізу письменнику удалося показати, що суд над героєм тільки по справах, без обліку його мрії, ідеалів, історії душі, був би однобічний і, отже, несправедливий.

Печорін з'являється перед нами сформованим характером із трагічною долею. І проте образ його не сприймається як закритий, завершений у своєму розвитку. Він повний внутрішньої динаміки, спрямованості в майбутнє, у ньому «за людиною реально діючою... стоїть людина потенційна в інших суспільних умовах».

Протиріччя між внутрішньою і зовнішньою людиною в Печоріні, між його величезними можливостями і їх мізерним життєвим втіленням, багато в чому обумовлене конкретно-історичними умовами, додає образу героя трагічний характер, а суворий суд над ним переростає у викриття недосконалого суспільства, що руйнує й убиває в людині Людину.

Разом з тим загострення уваги на психологічному розкритті глибинних ресурсів внутрішньої людини, його відносної самостійності і волі по-новому порушувала питання про моральну відповідальність людини за свої вчинки і вибір життєвого шляху, за свою долю, що складаються зі співвідношення «внутрішнього» і «зовнішнього». У цьому головний пафос психологізму Лермонтова, обумовлений його художньо-філософською концепцією людини, усім змістом його соціально-психологічного і філософського роману.