Коли простежити розвиток шкільної теми в українській літературі, то неодмінно прийдемо до висновку, що автори оповідань, повістей, романів про сім’ю і школу мали батьків-учителів, або самі працювали на ниві народної освіти, чи навчались у педагогічних закладах, що так чи інакше вплинуло на їх творчі зацікавлення. Таким є  Б.Грінченко, у творах якого відображені типові грані життя народної школи, і родоначальник шкільної теми в українській літературі С.Васильченко, який показав складне життя учителя в дореволюційний час, і Олександр Копиленко, котрий помітив і підтримав паростки нової гуманної педагогіки, і Юрій Збанацький, "Малиновий дзвін" якого завжди кличе до рідної школи, а також Олесь Гончар, який життя "важких" дітей описує у повістях "Бригантина" та "Берег любові".

Швидко здобули популярність, особливо серед школярів старших класів, два романи з життя школи – "Дуже добре" і "Десятикласники" О.Копиленка. Ці романи складають один твір  ("Десятикласники" - це продовження роману "Дуже добре"). Ідеться в ньому про один клас, спочатку сьомий, потім десятий. Становлення моралі учнів старшого шкільного віку: виховання поважного ставлення до праці, навчання, до своїх товаришів і друзів, до дорослих, до самих себе, до свого сучасного і майбутнього – в цьому, за словами відомого літературознавця О.Килимника, головний ідейний зміст обох романів О.Копиленка.

У романі "Дуже добре" переплітаються дві основні сюжетні лінії – зображення школи і сім'ї. В рамках цих ліній розвиваються і загострюються конфлікти. Яскраво змальовує О.Копиленко у своєму творі образи вчителів. Цих персонажів, на нашу думку, можна поділити на позитивних (Ольга Карлівна, Райко, Пилип Данилович Кужіль) та негативних (Платон Юліанович Курокут, Василь Петрович Чернуха). З усіх образів вчителів найкраще змальована Ольга Карлівна, вчителька історії, яка понад тридцять років життя віддала вихованню дітей.

Письменник надає образові цієї вчительки найтепліших рис, він одверто симпатизує їй.

Ольга Карлівна – своєрідний центральний образ твору. Її люблять і поважають учні, до її авторитетного голосу прислухаються вчителі. Вона – спостережливий вихователь, у класі від неї нічого не можна втаїти: все побачить і почує. Вимагає свідомої дисципліни, без чого не може бути справжнього навчання. Уроки її глибоко пізнавальні, по-справжньому зацікавлюють учнів.

Ця жінка постає в творі добрим викладачем і вимогливим вихователем, який вміє реалізовувати функції педагогічного спілкування, знає і любить своїх учнів, використовує по відношенню до них демократичний стиль спілкування: "Вона щоразу дуже уважно готувалась до уроків і заздалегідь обмірковувала, з чим прийде до дітей. На заняттях у неї була тиша. Встановилися справді добрі стосунки між викладачем і учнями, без фамільярності і без запобігання. Завжди приносила багато наочних приладів і книжок – десь роздобувала їх сама, бо в школі їх було дуже мало. Коли говорила, то підкреслювала кожне слово, щоб воно краще дійшло до слухачів".

Що стосується культури мовлення вчительки, варто зазначити, що Ольга Карлівна володіла багатим словниковим запасом, говорила чітко, ясно, лаконічно. Для її мовлення характерна емоційна й змістова виразність. Часто використовує, коли пояснює новий матеріал, такі художні засоби: метафори, порівняння, епітети, а також народні приказки та прислів’я. Слухають діти її зацікавлено, розуміючи кожне слово.

Однодумцем Ольги Карлівни виступає завпед Кужіль. Це добрий організатор педагогічного і учнівського колективу. Вимогливий і зовні суворий, Кужіль завжди ставиться до дітей з батьківською ласкою. Діти бачать у ньому такого ж розумного наставника і друга, як і в Ользі Карлівні. Культура мовлення  цього педагога також характеризується змістовою виразністю, лаконічністю, чіткістю, ясністю.

Таким чином, обидва романи, а особливо "Десятикласники", були значним досягненням української літератури, свідченням зростання майстерності О. Копиленка. Як слушно зазначає П.Свідер, письменник добре оволодів матеріалом, ґрунтовно вивчив життя, про яке писав, зумів його в цілому переконливо і яскраво відобразити.

Поява в Олеся Гончара книги, присвяченої підліткові, за словами відомого літературного критика Л.Коваленка, для багатьох читачів була несподіванкою. Адже в їх свідомості письменник поставав насамперед автором "Прапороносців", "Таврії", "Людини і зброї", "Тронки", де головними героями виступають дорослі або ж молодь. Та для самого автора "Бригантини" цей творчий крок був не випадковим. Його завжди цікавили незвичайність і своєрідність внутрішнього світу дитини. "Бригантина" справді стала першим великим твором Гончара, де головною дійовою особою є підліток.

У спецшколі з особливою наочністю виявляються два, власне, три погляди на виховання підлітків: добротою (любов'ю), страхом (суворістю) і поєднанням першого з другим, Прихильниками пер­шого погляду є вчителі школи, другому перевагу надав начальник служби режиму Тритузний.  Вітчизняна педагогіка успадкувала найгуманніші методи виховання, пов'язані з іменами Коменського, Ушинського, Макаренка, Корчака, Сухомлинського. Працівники спецшколи, ко­жен по-своєму, послідовно, чесно і сумлінно в специфічних умовах "режиму напівсвободи", які є незрівнянно важчими, ніж у звичайних учбових закладах, втілюють у життя заповіти видатних педагогів минулого й сучасного.

  Морально травмовані, "обранені" діти вимагали особливого, глибоко індивідуального  підходу до себе. Наскрізною, всепроникаючою педагогічною ідеєю у повсякденній роботі учителів спецшколи є винятково серйозне, шанобливе, доброзичливе ставлення до дитини. Добротою, любов’ю лікувати її духовні рани.

Важко працювати в спецшколі. Сюди йдуть лише справжні педагоги, і лише за покликанням. Директорові Валерію Івановичу – особистому другові Сухомлинського – пропонували аспірантуру, але він відмовився від неї, бо хотів зробити більше, ніж кабінетний учений, хотів піднятися до рівня того учительства, яке забуває про себе, про свою кар’єру, а живе виключно інтересами виховання людини нового світу. Завуч Ганна Остапівна, "солдатська вдова", вся ніби пройнята лагідністю, сумлінністю, добротою. Багато вона за свій вік вивела в люди правопорушників. І "всі вони для неї, як сини", хоч кожен з них свого часу завдав їй немало гіркоти, забрав частку її здоров'я. Свідомість свого високого обов’язку перед народом допомагала їй все переборювати в житті, зробила з рядової вчительки справжнього майстра – творця людських характерів. Не дивно, що вона користується таким авторитетом у шкільному колективі, що на неї рівняються учителі, що їй беззастережно вірить, учиться у неї молода Марися Павлівна. Простота, непоказність, цілісність, органічний зв'язок з мудрістю народної педагогіки визначають її життєву позицію, своєрідність її духовного життя.

Усі згадані вчителі у своїй роботі реалізують функції педагогічного спілкування, їх мовлення характеризується виразністю, емоційністю, логічністю, ясністю, чіткістю. Прослідкуємо це на прикладі мовлення Ганни Остапівни: "Поду­май, довкола тебе люди трудові, чесні, роботящі, тож чи можуть вони тобі дозволити бездумно блукати по життю, відбитись від школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце за тобою розривалось... Зараз ти ростеш,  все в тобі грає, але і в твоєму  підлітковому віці людині пора вже  замислюватись над собою, над своїми вчинками. Сьогодні ти підліток, завтра дорослий. А яким ти йдеш у свою дорослість? Чи таким тебе Батьківщина жде? Ти ж син її, подумай! Колись, може, станеш таким, що й нас,   теперішніх,  в усіх науках переженеш, а поки що... "

Найповніше життя шкільного колективу, складну і благородну працю вчителя розкрито в романі Ю.Збанацького "Малиновий дзвін". Це невимушена, щира й безпосередня розповідь директора Ковалівської школи Тараса Демидовича Залужного про будні учительської праці, сповненої творчого горіння, невтомних педагогічних пошуків, самовідданого служіння великій державній справі – вихованню підростаючого покоління. Директор школи зображений як активний діяч, творець за своєю внутрішньою суттю, що згуртовує всі громадські сили навколо піднесення шкільної справи.

Залужний – це педагог-мислитель, новатор. Письменник зображує його весь час в творчому неспокої, в безнастанних пошуках таких методів навчання й виховання, які б найбільше відповідали новому етапу в розвитку суспільства.

Тарас Демидович – яскрава, неповторна особистість, що втілює в собі велику людську красу, гуманізм нового світу, духовне багатство нашого сучасника. В своєму автопортреті і самохарактеристиці Тарас Залужний ставиться до себе критично, іноді з гумором і кепкуванням, але ж дії його, думки, почуття, що розкриваються об’єктивним ходом подій, відкривають у ньому все нові риси людини сильного розуму, благородного серця.

Залужний знає, "що люди, як квіти, розкриваються не відразу. І розкривається кожний по-своєму". Ось чому він, реалізуючи функції педагогічного спілкування (пізнання особистості, організацію діяльності, самоутвердження), тактовно, наполегливо допомагає і учню, і учителям розкрити свої душевні скарби, показати свої здібності. Мовлення вчителя: "Треба змалечку, з того часу, коли дитина починає свідомо мислити, привчати її до праці. Праця — це все: і вивчення азбуки, і написаний переказ, і прочи­тана книга, і змайстрована шпаківня, заслане ліжко, і розв'язана задача, і проведена екскурсія, і занесене в хату відро води. І головне, що, роблячи все це, діти повинні розуміти мету, бачити ціль, до якої вони праг­нуть. Отож і вчитель, і батько та мати, піонервожаті, всі ті, хто працює з дітьми, повинні завжди пам'ятати про це, розвивати, підтримувати в дітей інтерес до праці. Це нове завдання нової  школи," – характеризується емоційною і змістовою виразністю, точністю, чіткістю та лаконічністю, правильністю. Не прослідковуються в мовленні Тараса Демидовича грубі, лайливі слова, діалектизми. Він завжди привітний, ввічливий, тактовний співрозмовник.

Отже, герої "Малинового дзвону" - живі, повнокровні люди, зігріті полум’яною любов’ю письменника. Їх характер розкривається у тісному зв’язку з життям школи, з тими змінами, що відбуваються в ній.

Серед різноманітних творів довоєнного часу на особливу увагу заслуговують вірші про педагогів ("Павлуша", "Учитель") українського поета А.Малишка. Поет з любов’ю розкриває їхні характери, красу їхніх помислів і прагнень, мудрість. Так, у вірші "Учитель" (1938) тепло змальовано образ Трохима Івановича. Ось він з'являється перед односельцями "в брилі широкім, сплетенім улітку", у нього "древні окуляри", "лагідна усмішка на чесному старечому обличчі". Майстерність поета – в умінні підкреслити риси людини, яка всю душу вкладала в свою благородну працю. Трохим Іванович, мов батько, піклувався про школярів, навчав їх людяності і доброти. Яскраво проявляються функції його педагогічного спілкування: пізнання особистості, обмін інформацією, самоутвердження. Також можна з впевненістю назвати цього вчителя культуромовною особистістю. В його мовленні прослідковується виразність, чіткість, правильність висловлювань.

Таким чином, людиною гуманною і демократичною, суворою і лагідною, справедливою і непримиренною до зла, готовою повністю віддати себе іншим – таким постає учитель у творах української літератури другої половини ХХ ст.

"Секркти" педагогічної майстерності наставників, які дозволяють розкрити здібності, кмітливість, винахідливість, індивідуальні нахили школярів, їх демократичний стиль спілкування, енергійність, працьовитість представлено і у твоччих спадщинах таких відомих українських письменників, як  О. Донченка ("Школа над морем", "Золота медаль", "Юрко Васюта") та С. Васильченка ("Вова", "З самого початку", "Над Россю", "Циганка" та ін.).