Проблема психологізму - одна з кардинальних у вивченні творчості Лермонтова.

Психологізм як художнє відображення психічних процесів, внутрішнього світу людини, як естетично усвідомлений принцип його зображення сягає епохи Відродження. Важливим етапом у становленні і розвитку психологізму стала епоха революційних потрясінь кінця ХVІІІ - першої половини XIX ст. Сентименталізм і особливо романтизм із його підвищеною увагою до особистості заклали основи майбутнього розвитку психологізму у всіх родах і жанрах літератури.

Своєрідність лермонтовського психологізму визначалося як особливостями його творчої індивідуальності, так і характером післягрудневої пори, коли, за словами Герцена, «бідність сил, неясність цілей указували необхідність... роботи попередньої, внутрішньої». Підвищений інтерес сучасників Лермонтова до «внутрішньої людини» найбільш глибоке відображення одержав у «Герої нашого часу». Однак основи лермонтовського психологізму закладалися вже в юнацькій ліриці поета. Уже тут засобами романтичної поетики, через розгорнуту систему антитез робиться спроба відтворити складну «діалектику душі» поета.

Лермонтов наполегливо йде до усе більш глибокого збагнення соціальної обумовленості психологічних типів. Його цікавлять закони, за якими «внутрішня людина» з її найбагатшими загальнолюдськими задатками і можливостями цілісної істоти перетворюється в «часткову», «підрублену» і обмежену «зовнішню людину». Проблема співвідношення внутрішньої і зовнішньої людини обумовила значущість і художню напівфункціональність у творчості Лермонтова образа маски і його аналогів. Зовнішнє і внутрішнє в людині як явище і сутність нерозривно зв'язані, переходять один в одного, але не збігаються цілком. Тому зовнішнє не тільки розкриває, а й ховає внутрішній зміст людини.

Поета усе більше цікавить не тільки протиріччя між «високою внутрішньою людиною» (Гоголь) і нелюдською дійсністю, але і суперечливість самої «внутрішньої людини», його дисгармонічність як результат взаємодії з «зовнішньою людиною». У цьому аспекті дуже показова відмінність між двома редакціями однієї і тієї ж фрази. Герой драми «Два брати» Олександр Радін говорив: «Моя безбарвна молодість пройшла в боротьбі з долею і світлом». Печорін у «Герої нашого часу» повторює цю фразу, але з характерною зміною одного тільки слова: «Моя безбарвна молодість протекла в боротьбі із собою і світлом».

Однак ще більше значення мала для вироблення лермонтовського психологізму проза письменника, у тому числі рання. Вже в «Вадимі» Лермонтов у межах романтичної психологізації прагне до аналітичної розчленованості почуттів, переживань і внутрішніх спонукань своїх героїв. Працюючи в 1832-1834 р. над «Вадимом», Лермонтов уже думав про роман із сучасного життя, про героїв «свого часу», зокрема міркуючи про сучасних молодих людей, у яких «тепер... життя - більш думка, чим дія», про те, що тепер героїв немає, а спостерігачів надто багато...».

Значним етапом у розвитку лермонтовського психологізму і безпосереднім підступом до «Героя нашого часу» з'явилася «Княгиня Лиговськая» (1836). У ній, на відміну від «Вадима» з його романтичною суб'єктивністю, Лермонтов прагне підкорити зображення, у тому числі внутрішнього світу героя, строгій об'єктивності. Отут немає сповідей героя, зате широко представлені різноманітні форми і прийоми зовнішнього виявлення внутрішніх станів, психології персонажів. Лермонтов широко використовує тут пушкінський досвід «непрямого» психологізму. Чим простіше, примітивніше характер, тим однозначніше зовнішні ознаки, по вгадуються його переживання і спонукання. Чим складніше характер, тим багатозначніше і проблематичніше можливі психологічні еквіваленти його станів і поведінки. Напруженій динаміці зовнішніх станів головних героїв роману відповідає ще велика мінливість і неоднорідність станів внутрішніх.

У «Княгині Лиговській» Лермонтов упритул наблизився до відкриття психологічного феномена, названого згодом Толстим «плинністю» людського характеру. «Плинність» акцентується насамперед у психологізованих портретах головних героїв роману Лермонтова, що передбачають мистецтво психологізованого портрета в «Герої нашого часу». Мінливість і внутрішня суперечливість підкреслюються й у психологізованому портреті Печоріна.

Переплетення зовнішніх і внутрішніх колізій породжує складні психологічні комплекси часом взаємовиключних станів, думок, почуттів і спонукань. У цьому світі протиприродних людських відносин «сама чиста любов наполовину перемішана із самолюбством», а те і з ненавистю, з витонченим знущанням, безпосередні пориви почуття - із дріб'язковим розрахунком.

Вже в «Княгині Лиговській» Лермонтов виступає як попередник не тільки «діалектики душі» Толстого, але і заглибленого, «парадоксального» психологізму Достоєвського. Суперечливість психіки головних героїв у «Княгині Лиговській» одержує досить переконливе реалістичне пояснення - як результат складної взаємодії характерів і конкретно-історичного середовища, на відміну від суб'єктивно-романтичного показу цієї суперечливості в «Вадимі».

Проте роман не був довершений. Однією з причин цього з'явилося, очевидно, недостатньо повне розкриття в «Княгині Лиговській» психології головного героя зсередини. Його найскладніша психіка не піддавалася чисто об'єктивному показу, оскільки не знаходила адекватної зовнішньої реалізації. Може бути, по цій же причині не була закінчена поема (а можливо, роман у віршах) «Сашка» (1835-1836), де, як і в «Княгині Лиговській», була почата спроба реалістично вірогідно намалювати типовий образ героя часу. Вирішальний крок у збагненні психології діалектично складної, суперечливої-цілісної людської особистості, у створенні своєї філософсько-естетичній концепції людини Лермонтов зробив у «Герої нашого часу». Використовуючи в ньому традиції світової літератури, Лермонтов, як відзначалося, аж ніяк не створював у ньому російський варіант французького «аналітичного», чи «особистого», роману, у якому психологічний аналіз майже цілком витісняв події і показ дійсності, що лежить поза внутрішнім світом героя. Усупереч поширеній думці, про «Героя нашого часу» не можна говорити, що в ньому «інтерес подробиць почуття заміняє інтерес самих подій» (вираз Л. Толстого). У своєму романі Лермонтов наполегливо йшов до органічного зчеплення цих двох сфер людського життя. Розкриваючи детальнішим чином «історію душі» героя, що, на думку письменника, може бути не менш цікавою, чим «історія цілого народу»,Лермонтов проте не зневажає його «справами» і «пригодами.

Розвиваючи традиції пушкінського непрямого психологізму, Лермонтов у «Герої нашого часу» піддає і їх істотному творчому перетворенню. Це позначається, з одного боку, у значному посиленні і драматизації сюжетного початку в романі, з іншого боку - в інтенсивному психологічному насиченні всіх його шарів і рівнів, у появі в ньому, поряд з непрямим, прямого психологічного аналізу і самоаналізу.

Можна затверджувати, що для Лермонтова в його романі характерне прагнення однакове досконально пізнати закони як інтериорізації (переходу зовнішнього у внутрішнє), так і екстериорізації (переходу внутрішнього в зовнішнє) у їхній взаємодії. Цим обумовлена наявність у романі двох основних форм психологізму - розкриття психічних процесів і станів у їхньому зовнішньому прояві і безпосереднього, прямого аналізу психіки героя як джерела його устремлінь, вчинків і дій.

Перша з цих двох форм психологізму ґрунтується на розгляді зовнішнього як особливого символу внутрішнього.

Власне, майже вся перша частина роману, що представляє собою записки офіцера-оповідача, побудована на використанні саме цієї пушкінської форми «об'єктивного психологізму», тобто розкриття героїв ззовні. Але й у сповідальній частини роману - у «Журналі Печоріна», хоча в ній і переважають форми психологічного аналізу зсередини, чимало зразків відображення внутрішніх станів персонажів, особливо другорядних, через їхні зовнішні прояви.

У першій формі психологізму (непрямого) у романі спостерігається визначена градація. Наростаючої складності психологічних явищ (від відчуттів, почуттів, переживань до стійких психологічних станів, властивостям характеру, особистості) відповідає система їхній зовнішніх «сигналів»: міміка, погляди, посмішка, інтонація, жести, пози, рухи, вчинки, дії, поведінка. Чим складніші характери, тим багатозначніший їхній психологічний зміст, який фіксується за допомогою його зовнішнього прояву, тим варіативніше і проблематичніше його тлумачення з боку. І навпаки, менш внутрішньо багаті характери виявляють свою психологічну основу більш виразно й однозначно.

Найбільш розгорнуто і часто зустрічається в психологізований портрет, прийоми якого Лермонтов у порівнянні зі своїми попередниками істотно збільшив і збагатив. У ньому фіксуються і коментуються в першу чергу такі деталі зовнішнього вигляду персонажа, що розкривають стійкі риси його психіки і характеру. У своєму романі письменник виявляє визначене тяжіння до природничо-наукового тлумачення взаємозв'язку психології і фізіології. У цьому відношенні безсумнівний вплив на нього зробили популярні в його час книги И. К. Лафатера і Ф. И. Галля, у яких робилися спроби зв'язати «фізиогномістику» з «характерологією» людини, успіхи природничих наук і особливий розвиток у росіянки і закордонній літературі жанру фізіологічного нарису.

В усій жанрово-композиційній структурі «Героя нашого часу» очерковість у порівнянні з «Княгинею Лиговською» не тільки не зменшується, як схильні думати багато дослідників, а, навпроти, здобуває ще більшої питомої ваги. Різниця в тім, що в ньому нарисові тенденції ідуть усередину, незвичайно органічно вплітаючи в художнє полотно. Тут не можна не відзначити, що, незважаючи на жанрову своєрідність і несхожість кожної з «глав» роману, є в них щось об'єднуюче: усі вони так чи інакше зв'язані з жанром нарису і записок.

Жанрово-стильова гібридність не випадкова і для Лермонтова, і для всієї російської літератури його часу. До цього по природі свого реалістичного жанру і звернувся Лермонтов у пошуках шляхів створення роману нового типу, з його націленістю на збагнення реальної життєвої сутності героя часу.

Не менш характерно, що майже всі жанри, що схрещуються в лермонтовському романі з різними видами нарисів і записок, відносяться до розряду споконвіку романтичних:

Удосконалювання і розширення можливостей психологізованого портрета в «Герої нашого часу» відбуваються теж у значній мірі завдяки включенню до нього засобів і прийомів, характерних для нарису, у тому числі для фізіологічного. У лермонтовському літературному портреті вперше здійснюється найоригінальніше з'єднання фізіологічного нарису з індивідуально-психологічною характеристикою, що додає їм особливу життєву вірогідність, переконливість і глибину. Усе це виявляється насамперед у знаменитому портреті Печоріна, у якому теж чітко виявляються прийоми фізіологічного нарису, і насамперед у підкреслено безпристрасному, деталізованому описі героя як зацікавленої людської особи. Оповідач не забуває навіть звернути увагу на якість зубів героя, як причепливий знавець, що оцінює якості коня.

Примітно, що навіть у романтизованому портреті дівчини-контрабандистки в «Тамані» зберігаються ті ж особливості портретування, за рахунок чого в чималому ступені гаситься ореол романтичності, що створюється навколо її.

Але, як уже сказано, лермонтовський портрет у романі не зводиться до простої фізіологічності, що фіксує в людині його природний і соціально-типовий початок. Це початок неодмінно потім конкретизується проникненням в індивідуально неповторний не тільки зовнішній, але, головне, і внутрішній вигляд.

Ще більше нарисового початку в портретах другорядних персонажів. Як правило, розгорнута портретна характеристика такому персонажеві дається перед введенням його в дію, при першому ж представленні читачу. Спочатку малюється зовнішній вигляд героя зі звичайної для «фізіолога» подробицею і скрупульозністю, а потім даються коментарі індивідуально-психологічного характеру. Після цього розповідаються один-два епізоду, у яких коментовані риси виявляються особливо опукло. І тільки потім персонаж включається в сюжет.

У подібних нарисах-портретах персонажі одержують закінчену, психологічно мотивовану характеристику як визначені соціально-психологічні типи й у той же час яскраві індивідуальні характери. Після такої об'єктивно-нарисової експозиції їхні образи, у яких би виняткових ситуаціях вони потім ні розкривалися, сприймаються як життєво достовірні характери, хоча ми і не знаємо майже обставин, їх що сформували.

У портретних характеристиках автора «Героя нашого часу» цікавить не тільки збіг, але і невідповідність в особистості внутрішнього і зовнішнього, внутрішнє споріднення натур при їхній зовнішній протилежності і, навпроти, їхнє внутрішнє розходження при зовнішній подібності.