Одним із засобів утвердження національної ідеї є освіта, що сприяє національній самовизначеності розвитку культури українського народу, оволодінню цінностями світової культури, загальнолюдськими надбаннями. Особлива роль у вихованні національної самосвідомості належить саме літературі. Нова соціальна атмосфера, переоцінка культурних надбань минулого, надання  українській мові статусу державної, включення у програму художніх творів письменників, імена яких були незаконно вилучені з української культури, нове осмислення багатьох історичних подій, цілих десятиліть нашої історії сприяють формуванню літературної освіти.

Центральною в національній програмі є національна ідея. А відтак особливої ваги набуває нині вивчення досі замовчуваних творів українського письменства, у  яких виразно простежується національна ідея . Це насамперед романи "Хмари”, "Над Чорним морем” І.Нечуя-Левицького, написані в досить складних суспільно-політичних умовах. Політика царського уряду в галузі народної освіти в Україні в другій половині ХІХ століття базувалася на денаціоналізації і русифікації населення. Все, що могло виховати любов до рідного краю, свого народу, його історії викорінювалося. Українському етносу було відмовлено в елементарному – навчанні рідної мовою. Прогресивно спрямовані українці, представники передової інтелігенції не могли миритися з таким становищем. Було розвернуто широкий культурно-просвітницький рух проти русифікаторської політики царського уряду. Основи цього руху заклали колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства (М.Костомаров, Т.Шевченко,  П.Куліш, В.Бєлозерський та ін.).  Діячі опікувалися поширенням освіти та культури в Україні, створювали українські громади, збирали кошти, видавали книжки й підручники українською мовою, випускали журнал "Основа", брали активну участь у створенні й роботі недільних шкіл. Їх діяльність викликала рух прогресивної громадськості, яка не лише вимагала навчання дітей українською мовою, а й робила спроби впровадження рідної мови в народні школи України. Культурно-просвітницька робота пожвавилася після відкриття в 1873 році в Києві південно-західного відділу Російського географічного товариства, діяльність якого була спрямована на всебічне вивчення побуту, звичаїв, обрядів, усної поезії українського народу, написання книжок українською мовою для народного читання. На початку ХХ століття культурно-просвітницький рух набрав більшої сили. Особливо активну роль проявили земства, що постійно порушували клопотання про дозвіл запровадження української мови в земських школах.

На такому тлі розгорнулася всебічна діяльність І.Нечуя-Левицького, одного з найактивніших діячів культурно-просвітницького руху за національне відродження українського народу, його історії, освіти, культури, рідної мови.

Почавши літературну діяльність в середині 60-х років ХІХ століття, самобутній художник і майстер слова прокладав нові шляхи розвитку української прози.

Творчість І.Нечуя-Левицького збагатила національну культуру, послужила подальшому розвиткові літературного процесу в Україні. Відомо, що широкий розвиток художньої прози і, зокрема, великих епічних жанрів – повісті і роману – є важливим етапом формування національного мистецтва слова. Вийшовши на українське літературне поле, І.Нечуй-Левицький блискуче розвинув зміст і форму невеличкого оповідання й подав перші зразки реалістичного романного жанру з сучасного йому життя. В центрі уваги всієї творчості письменника-демократа була боротьба за соціальні й національні права народу, за освіту й демократичні свободи. Розмаїта в тематичному й жанровому аспектах прозова спадщина І.Нечуя-Левицького свідчить, що письменник намагався піднести українське слово до такого рівня, щоб воно цікавило не тільки селянина, який одвіку зберігав його в своєму серці, а й тих, хто втратив рідну мову.

П.Хропко слушно акцентує увагу на таких словах І.Нечуя-Левицького: "Художник повинен бути в своїх творах дзеркалом громади, але дзеркалом високої ціни, у котрому б одбивалась жизнь правдива, добре спорядкована й згрунтована, освічена високою ідеєю".

І.Нечуй-Левицький значно поширив естетичні обрії української літератури. Він збагатив її новими жанрами й образними засобами. Серед його творів – короткі оповідання, нариси, великі повісті й романи, побутові комедії, історичні драми, літературно-критичні й публіцистичні статті, театральні рецензії, художньо-етнографічні, історичні й мовознавчі праці. У творах малих жанрів письменник блискуче розкрив традиційну оповідну манеру, надаючи їй простоти, природності й влучності образних характеристик. У повістях і романах  І.Нечуй-Левицький здійснив перехід від монологу-оповіді до об’єктивно-розповідної манери повіствування, відкриваючи тим самим простір для широких описів природи й інтер’єру, для ліричних і філософських відступів,  для поширення можливостей художнього відображення складного й мінливого об’єктивного світу.

Таким чином, І.Нечуй-Левицький виступив як письменник-новатор, чудовий знавець дійсності, що поширив межі українського реалізму й вторував шлях наступним письменникам, як письменник у творчому доробку якого виразно відчутно українську національну ідею.

 Головна ідея життя І.Нечуя-Левицького досі не усвідомлена, стереотипи радянських часів не подолані. У статтях підручників згадано й про батька-священника, і про навчання І.Нечуя-Левицького в духовних закладах,  до шкільної програми ввели його історичні романи, а для позакласного читання – роман "Хмари". Однак лишається недомовленість певних акцентів, часом "штрихів", називання речей своїми іменами, відсутність чітко означених понять стоять на заваді створення об’єктивної картини, усебічного наукового вивчення творчої спадщини письменника, сучасного її осмислення й інтерпретації. Візьмемо для прикладу, один з "штрихів": у словесному портреті батька І.Нечуя-Левицького бракує бодай кількох слів – національно свідомий, освічений, мужній українець, котрий усупереч вказівкам синоду Російської православної церкви правив таки українською мовою, ризикуючи втратити парафію. І дітей своїх виховував у національно-патріотичному дусі. Досить подивитися "Життєпись Івана Левицького" (Нечуя) написану ним самим – і багато чого стане на своє місце. "Батько його мав українську ідею", хлопця свого часу карали в навчальних закладах за вимовлене українське слово різками й начіплювали на шию української дитини таблички  "Nota", зазнав Івась і моральних принижень. І саме тоді стала б зрозумілою цілісність, безкомпромісність натури І.Нечуя-Левицького, його загострене почуття національної кривди, національного болю, національної гідності. Тепер починається новий етап всебічного наукового вивчення спадщини письменника.

Національне питання привертало увагу І.Нечуя-Левицького ще з юнацьких років. У сім`ї Левицьких говорили українською мовою. Іван був найстаршим з дітей. Батько майбутнього письменника Семен Левицький – людина, яка на той час була національно свідомою, неабияк розвинутою і культурною, зачитувався "Літописом Самовидця", "Историей Малой России" Д.Бактиш-Каменського, "Историей Малороссии" М.Маркевича. Він сидів над книжками й записував фольклор (без надії побачити його надрукованим), а малий Іван переписував. До того ж батько мав чималу бібліотеку. Як  священник він не цурався простих селян, прагнув дати їм освіту. З цією метою відкрив у Стеблеві школу, але поміщик запротестував: "Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду й я на поле робити". Семен Левицький мріяв навіть про громадську крамницю, щоб визволити селян од залежності й крутійства місцевих крамарів. Школу, що її ввів С.Левицький влітку на пасіці в катразі, а взимку – на пекарні, "розформував" місцевий пан – дідич Зиновій Головінський, заганяючи з неї дітей-кріпаків до своєї фабрики. Крім того отець Семен виголошував свої проповіді українською мовою, записував їх і пересилав до митрополита, щоб надрукувати. Однак з духовної академії йому відповіли, що "язык проповедей не достоин церковной кафедры". Батько письменника любив розповідати про минуле українського народу, героїчними сторінками якого багата Київщина, зокрема райони Києва, Корсуня, Черкас. Іван Семенович цікавився цими розповідями, зокрема про Корсунську битву й походи Богдана Хмельницького, захоплювався народними піснями, які добре співала його мати – Ганна Лук’янівна. Говорила вона українською мовою, пересипаною прислів’ями й приказками, читала дітям житія святих і інші книжки. Колоритна українська мова матері, її пісні будили в душі хлопчика інтерес і любов до рідного краю, до народу, що потім позначилося на його творчості.  Оповитий чарами народних пісень та казок, які так талановито переповідала хлопцеві няня – баба Мотря, – завжди на лоні розкішної надросянської природи,  майбутній письменник жадно вбирав у себе красу рідного слова, переповнювався враженнями від поетичних народних обрядів, від таких тривожно щемливих картин народного лиха.

За таких обставин, коли діти священника перебували в найближчих стосунках з нянею й селянами, їхній вплив на виховання хлопця залишив помітний слід. Виняткова роль тут належала казкам, прислів’ям і пісням, яких малий Іван навчився співати від них, бо й сам дуже любив пісні. Глибоко запали вони в душу хлопця й розкривали перед ним чарівний світ, сприяли розвиткові фантазії. Діти, крім того, слухали ті самі казки, співали ті ж пісні, що й їхні однолітки – селянські діти, брали участь у всіх подіях чи церемоніях народного життя, які відбувалися відповідно до народного ритуалу. І.Нечуй-Левицький ще з дитячих літ стихійно, несвідомо але міцно увібрав у себе те здорове зерно щирого демократизму, яке згодом зійшло, розрослося й зазеленіло на його літературній ниві. Батькова бібліотека відкрила майбутньому письменнику очі на твори нової української літератури, передусім Т. Шевченка. З дитячих літ Іван став живим свідком виняткової популярності імені Шевченка і його пристрасних віршів серед найширших мас покріпаченого народу. В автобіографії  І.Нечуй-Левицький розповідає: "Ще як я був малим хлопцем, я чув про Шевченка, і тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Кирилівка, де родився Шевченко, всього за двадцять верстов од Стеблова. Знакомі наші заносили з Корсуня навіть уривки його віршів, котрі він тоді складав".

Важливу роль у формуванні світогляду, визріванні нахилів І.Нечуя-Левицького до літературної творчості відіграли роки навчання в Київській духовній академії . Саме на цей час припадає широке знайомство його з українською і російською літературами, що остаточно виробило літературні смаки І.Нечуя-Левицького, твердо визначило подальшу долю, характер його участі в громадсько- культурному житті другої половини ХІХ – початку ХХ століття. У статті М.Мандрики "До біографії  І.Нечуя-Левицького" наводяться цікаві архівні матеріали, що підтверджують зв’язок таємного студентського товариства Київського університету з деякими студентами духовної академії, а також слушно зазначається, що революційні традиції студентів університету проникали й у духовну академію та не були чужими І.Нечую-Левицькому.

Роки навчання І.Нечуя-Левицького в духовній академії 1861 – 1865 відрізняються  бурхливістю й неординарністю.  З’явився роман "Батьки і діти" І.Тургенєва (1862) та критика на нього Д.Писарєва. Серед студентів почалися палкі суперечки про право національної літератури на існування. Реакційно настроєні викладачі й студенти різко виступили "проти права української національності та літератури". Один з професорів, як згадував письменник пізніше, навіть на лекції сказав: "Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вони з'явилися на світ. 

Отже, у роки навчання І.Нечуя-Левицького в духовній академії студентська молодь полемізувала між собою з питань національного розвитку української літератури. А незабаром царський уряд устами Валуєва проголосив, що "ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може". У зв’язку з цим посилились репресії й переслідування діячів української культури. Здійснювались заходи царського уряду по "русифікації". Таке приниження національної гідності українського народу, його культури обурювало І.Нечуя-Левицького.

Ще в семінарії І.Нечуй-Левицький прочитав твори Т.Шевченка, О.Пушкіна, М.Гоголя, що справили на нього надзвичайне враження, а в академії разом з товаришами читав "Современник", романи І.Тургенєва і М.Чернишевського, статтю Д.Писарєва про Базарова. В академії літературні зацікавлення І.Нечуя-Левицького зміцніли, спираючись на знайомство, хоч і не детальне, з творчістю українських письменників. Важливим поштовхом до цього стали "Кобзар" Т.Шевченка і журнал "Основа". Незважаючи на специфіку духовної академії, її студенти зібрані з багатьох місць Росії, а також із-за кордону (були тут болгари, серби), відчували певний дух перемін, який принесла з собою революційна ситуація 1861 р. Не випадково навіть у цьому закладі було популярним ім'я Т.Шевченка, поряд із "Современником" і "Отечественными записками" студенти читали "Основу". І хоча  у професорів переважало "загонисте ставлення до української літератури", життя вносило свої корективи.

Н.Зінченко зазначає, що журнал "Основа", який приділяв багато уваги національним питанням, зокрема етнографічному висвітленню життя, дослідженню українського національного характеру в його історично зумовлених відмінностях од великоруського, стимулював у молодого І.Левицького бажання писати рідною мовою. Перші твори І.Нечуя-Левицького з'являються в період заборони й жорсткого переслідування української культури (повість "Дві московки" – 1865). Принижень з приводу рідної мови, літератури зазнавав  І.Нечуй-Левицький як у Полтавській духовній семінарії, так згодом і в Калівській гімназії (Польща), де викладання всіх предметів теж переводилося на російську мову, з метою русифікації поляків.

В період навчання І.Нечуй-Левицький болісно відчував соціальний та національний гніт, якого зазнавав український народ,  і це певною мірою позначилось на формуванні його світогляду, суспільних поглядів. Ще, навчаючись у Київській духовній академії, він захопився відродженням українського культурного життя, перерваного розгромом Кирило-Мефодіївського товариства на довгі десять років. Вихід в світ "Записок о Южной Русі" П.Куліша, "Народних оповідань" Марка Вовчка, третього видання Шевченкового "Кобзаря", організація перших українських літературних періодичних видань, діяльність Громад, що виникли у Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі, – усе це сприяло інтенсивному формуванню світогляду І.Нечуя-Левицького, посиленню його інтересу до художньої творчості.

Репресії проти українського слова, які знову розпочалися в 1863 році, загальмували становлення І.Нечуя-Левицького як письменника. Загальмували, хоч водночас і загартували переконання молодого інтелігента. Учителювання сприяло художнім пошукам й визріванню патріотично-українських поглядів.  Це особливо стало помітним, коли І.Нечуй-Левицький, уже автор кількох опублікованих у львівській "Правді" творів ("Дві московки", "Рибалка Панас Круть", стаття "Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності" – 1868, "Причепа" – 1869), а також виданої в Галичині першої книжки "Повісті" (1872), став викладати з 1873 року російську словесність, старослов’янську мову й логіку в Київській гімназії. Поширення на Україні народницького руху з національним забарвленням, публіциста М.Драгоманова, інтенсивний розвиток галицької журналістики активізували громадську діяльність І.Нечуя-Левицького, якого начальник Бессарабського жандармського управління характеризував тоді як "завзятого хохломана".  Якщо зіставити певні моменти в долі Комашка (а в автобіографії героя роману "Над Чорним морем" ніхто не сумнівається) з діяльністю самого письменника, то припущення О.Білецького про передчасну відставку І.Нечуя-Левицького  є цілком обґрунтованим. Учителю І.Нечую-Левицькому, який не дуже ховався зі своїми українофільськими поглядами, теж могли запропонувати, як і його герою Комашкові: "Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море...".

Естетичним ідеалом І.Нечуя-Левицького була краса життя, думи й прагнення народу. Він завжди славив великого народного поета  Т.Шевченка, відзначаючи революційну силу впливу на народні маси цього "великого чоловіка та ще при тому дуже безталанного, щирого, правдивого сина безталанної України".

Отже, світогляд майбутнього письменника-просвітителя І.Нечуя-Левицького формувався під впливом духовності сім`ї Левицьких, опозиційних настроїв молоді до русифікаторської політики царського уряду в стінах Київської духовної академії, що слугувало своєрідною підвалиною національної концепції майбутнього письменника.