прикона блин, когда книгу выпустишь?

Ціна свободи

10 березня 1861 року від народження Христа, 14:30
У шинку двоє – огрядний, уже лисіючий мужчина та трохи менший, рудий, вели повільну розмову:
- Він упав зі східців - мені Федір розповів, - ділився інформацією огрядний зі своїм сусідом.
- Ото упився до нестями, мабуть, і впав, чого ще було чекати? Він свої так звані ”полотна” продавав задешево, а гроші на горілку пускав.
- Люди кажуть, що він схибнутий був, цей „патріот”... Чув таке?
- Еге ж, чув! І це чиста правда. Він якось говорив із мною й бовкнув, що йому голоси чуються, – відказав рудий.
- А ти що? – зацікавився перший.
- Я вдав, що не почув, бо він дуже тихо це сказав. А знаєш що, Петре, давай пом’янемо, усе ж непоганий чолов’яга був.
- Та давай, що ми – нелюди, чи що?.. Будьмо!
Чарки дзвякнули і розмова пішла про дружин, ціни та інші життєві справи.

9 березня 1861 року від народження Христа, 00:55
Різко впала ніч. Незважаючи на яскраві зорі було дуже темно.
Перед будинком, у якому досі горіло світло та чулися голоси, приземлилася дивна істота з крилами летючої миші. Вона була схожа на людину - дуже гарного чоловіка з дивною зовнішністю: трохи розкосі великі золоті очі, довге чорне, аж із синім відливом волосся стягнуте в тугий пучок, роги та довгі загострені вуха. Риси обличчя були тонкі, ніс охайний, і взагалі все було якесь надприродно симетричне та привабливе, навіть роги не псували цієї нелюдської краси. Істоту різко пересмикнуло, і роги з крилами зникли, втягнулися в тіло, схожість з людиною стала ще більшою. Рука з пальцями піаніста й довгими нігтями потягнулася до дверей. Пролунали три удари. Почулися кроки, і двері відчинив невисокий повнуватий чоловік з невеликими, але ясними сірими очима.
-Я знав, що ви прийдете, але не думав, що так скоро, - відповів хазяїн високому, атлетичної будови прибульцю, поряд з яким він здавався сірим і непомітним, - заходьте, якщо час уже прийшов.
- Красно дякую, - відповів прибулець мелодійним голосом.
Вони пройшли коридором, минаючи кухню, де сиділо за святковим столом кілька чоловік, вони жартували та співали. Один трохи підвівся та промовив, дивлячись на хазяїна:
- О, я бачу - прибув новий гість! Сідай з нами – вип’ємо за здоров’я іменинника!
- Спасибі, але я не п’ю, вибачте, - прибулець ледь махнув рукою - і компанія продовжила розважатися, навіть не дивлячись у бік нового гостя, - давайте зайдемо до кабінету, - запропонував він.
- Так, так. Поговоримо, щоб нам ніхто не заважав, віч-на-віч, і ви мені все розкажете в подробицях. До речі, як вас звуть? – запитав хазяїн.
- Тіоніукохолосус, але це занадто важко для примітивного людського розмовного апарату, тож називайте мене Тіо, – відповів золотоокий.
- А ви, безперечно, знаєте моє ім’я, тож представлятися немає потреби. Заходьте... - хазяїн відчинив двері до кабінету, - сідайте сюди.
Вони сіли в крісла один проти другого. У золотих очах Тіо світилася холодна мудрість віків, утома та байдужість, у сірих хазяїна - жага до життя й бажання допомогти людям.
- Звідки ви знали, що я прийду? – запитав Тіо.
- Стигмати почали кровоточити... – з сумним видихом відповів співрозмовник показуючи зап’ястя, перемотані бинтами, кров проступала на них у формі хреста, - вони кровоточать, коли має статися щось важливе, або так Бог попереджує мене про небезпеку...- він зітхнув і потер пов’язки.

Добавлено (03.08.2007, 23:53)
---------------------------------------------
8 674 день від кінця Останньої Війни, Гіхарат
- Єдиний шанс вижити – зібрати душі десяти апостолів.
- Але... - я спробував щось сказати.
- Тіо, зрозумій це! - голос Кахалатенама вже зривався на крик
- Кахале, заспокойся, прошу тебе...- я поклав руку на плече друга, його спина ледь помітно тремтіла, - невже немає іншого виходу? Іншого джерела енергії?
- Ні, я передивився всі наукові роботи, але тільки життів десяти апостолів вистачить, щоб ми змогли спокійно жити у світі людей, не поповнюючи запасів енергії років з триста.
Я підняв голову та подивився на три місяці. Небо було приємного, трохи фіолетового кольору, вже почали з'являтися перші зорі. Невже для того, щоб жити в мирі, треба вбити? Ні, це неправильно, так не може бути, це, мабуть, якась помилка! Я вже й не знав, що думати, але я здатен на все, щоб мої близькі та друзі змогли вести нормальне життя. Кахал відвернувся й подивився в далечину, на вогні Ехармау, вітер розвівав його біле волосся.
Кахалатенам ”Альбінос” і я були можновладними демонами Ехармау: він – Третій Радник Імператора, я – генерал Першої Когорти Аду. Але нам і ще деяким демонам остогидло жити, підкоряючись владі забобонного та дріб’язкового Імператора, який уже з'їхав з глузду від старості, та підозрював усіх у зраді та плетінні інтриг. Ми прагнули свободи.
- Де можна знайти мічених? – я подивився на Кахала.
- Я всіх знайшов. Розділимо їх: п’ятеро - тобі, п’ятеро – мені. – По його обличчю пробігла крива усмішка. - Серед них є пара напрочуд симпатичних жіночок... За дивовижним збігом твої живуть недалеко один від одного. Ось координати, – він подав сувій, де були зазначені всі дані.

9 березня 1861 року від народження Христа, 00:50
Першого було знайти неважко: його астральний слід було видно за декілька кілометрів. Прийнявши людську форму, я постукав у двері будинку. Їх відчинив сам апостол, який був схожий на інших створінь своєї раси. Але його очі – сяючі та глибокі, вони блищали, ніби заплакані... І стигми – символ його сили. Від чоловіка тхнуло спиртним.
Він запросив мене, навіть не здивувавшись такому пізньому візиту. Ми пройшли до його кабінету, по дорозі довелося використати легкий гіпноз – змінити пам’ять одного з гостей апостола. Мабуть, у нього якесь свято.
-У вас дивна зовнішність, але якась знайома... я бачив таких, як ви уві сні, - хазяїн посміхнувся, потираючи пов’язки на зап’ястях.
- Це і не дивно, ви маєте певну силу... Знаєте, що я помітив? Половина із нині живущих апостолів живуть саме в цій країні, ви не знаєте чому? – я подивився на святого.
- Бо українці - другий Божий народ, тут народилася мати Його єдиного Сина. Як і євреїв, нас зневажали й прагнули, ні, й досі прагнуть знищити, бо Він не терпить, щоб інші любили синів Його сильніше за Нього, – апостол потягнувся до пляшки з горілкою, відкоркував її та зробив добрячий ковток.
- Навіщо ви п’єте? – здивувався я. – Ваша віра це забороняє, і ви ж один із відмічених Ним, хіба це не входить у список гріхів? – Мене пересіпнуло від запаху.
- Я живу не життям святого, а життям мученика, – сухі губи розтягнулися у посмішці, він ніби вибачався. - А п’ю... П’ю, щоб заглушити голоси людей усього світу в моїй голові... ви навіть і не уявляєте, як це важко - чути крики болю, муки, страждань... що не замовкають, – він схопився за голову, - спиртне їх забиває, і вони не такі голосні... Ви знаєте, як це?..
- Я знаю, бо чув їх наяву... – у спогадах зринула Остання Війна, і мені стало жаль його, але вороття вже не було: мені потрібне його життя, душа, енергія. – Ви пишете вірші? – запитав я, дивлячись на стос списаних листків на столі.
- Так, це єдиний шлях достукатися до сердець людей. Я ще малюю, давайте покажу вам свої роботи.
- Буду вдячний, я впевнений що вони неперевершені, - візит уже трохи розтягнувся.
- Та що ви... – він засміявся, - ходімо до майстерні.
Апостол устав і вийшов з кімнати. Ідучи за ним, помітив, що він трохи шкутильгає. Я просканував людське тіло - воно було хворе... жити залишалося не дуже довго, але за цей час він міг ще багато зробити. Він устиг би...
Чоловік став на сходи, які вели до майстерні.
- Пробачте, мені справді жаль...– я хотів уже кинути все, аби цей чоловік залишився живим. Але він спокійно відповів:
- Мій шлях має закінчитися сьогодні... будуть й інші, хто поверне мій народ на вірний путь. Я вже зробив усе, що мав, – підштовхнув. А зараз я маю зробити останнє – урятувати тебе і твоїх друзів. І не вибачайся – я все розумію. Хай береже тебе Господь. Давай...
У моїх очах стояли сльози. Я ледь махнув рукою посилаючи силовий імпульс. Святий покотився вниз по сходах.
Уже почало світати. Його бездиханне тіло лежало на підлозі біля сходів, його душа - у мене в руках.
- Прощавай, Тарасе, – промовив я і телепортувався, попереду мене ще чекає багато роботи.