Етюд - Форум
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 212»
Форум » Наше творчество » Проза » Етюд
Етюд
lanaДата: Четвер, 02.08.2007, 13:01 | Повідомлення # 1
Генерал-майор
Група: Модераторы
Повідомлень: 362
Нагороди: 1
Репутація: 11
Статус: Offline
Краси стає дедалі менше, бо люди не хочуть її помічати.
Нам нема коли зупинитися, щоб помітити витонченість сніжинки, ніжність першої весняної квітки, переможну гучність грому, свіжість краплі травневого дощу, сумну прощальність осіннього падолисту; ми розучились відчувати терпкуватий запах молодого листя, свіжість землі після дощу, п′янкий аромат весняного саду і літнього буйноквіття.
Ми постійно кудись біжимо, поспішаємо, скаржимось на катастрофічну нехватку часу, від чого він дійсно скорочується.
Ми розучилися радіти. Щиро, всім серцем, не думаючи ні про що і не замислюючись, чи правильно чинимо і чи не виглядаємо ми в цей час смішними, наївними, недостатньо дорослими, зрештою, не такими, як того вимагає суспільство, посада, вік і ще купа всіляких забобонів і умовностей.
Чому? Чи тому, що душа наша з роками черствіє від пережитого горя і страждань, від безміру жорстокості і зла? Чи тому, що ми власними руками, свідомо зводимо височенні мури і паркани навколо свого серця, щоб не впустити в нього ні краплини співчуття і ніжності? Адже так легше, не так боляче…


Величайшая наша трагедия в том, что мы не знаем, что делать с жизнью
 
НонкаДата: Четвер, 02.08.2007, 17:47 | Повідомлення # 2
Полковник
Група: Модераторы
Повідомлень: 168
Нагороди: 0
Репутація: 11
Статус: Offline
классно как раз я и хотела увидеть что-то подномое тут...мне очень понравилось(любитель прозы)Не каждый человек может так точно всё описать...мне очень понравилось!!!!!!!!!!!!!У меня тоже есть такое вот только я лучше вылаживать не буду....а то малоли...то скорее всего в юмор надо выложить biggrin biggrin biggrin
 
lanaДата: Четвер, 02.08.2007, 18:23 | Повідомлення # 3
Генерал-майор
Група: Модераторы
Повідомлень: 362
Нагороди: 1
Репутація: 11
Статус: Offline
Спасибо, Нонка! Это первый отзыв, а значит - самый важный!

Величайшая наша трагедия в том, что мы не знаем, что делать с жизнью
 
СержЫкДата: П`ятниця, 03.08.2007, 14:13 | Повідомлення # 4
Сержант
Група: Проверенные
Повідомлень: 20
Нагороди: 0
Репутація: 3
Статус: Offline
мне понравилась лично!!!!!!!!!! просто поетесса
 
lanaДата: П`ятниця, 03.08.2007, 14:40 | Повідомлення # 5
Генерал-майор
Група: Модераторы
Повідомлень: 362
Нагороди: 1
Репутація: 11
Статус: Offline
Спасибо, СержЫк! smile

Величайшая наша трагедия в том, что мы не знаем, что делать с жизнью
 
SAshoKДата: П`ятниця, 03.08.2007, 17:22 | Повідомлення # 6
Рядовий
Група: Проверенные
Повідомлень: 19
Нагороди: 0
Репутація: 3
Статус: Offline
Quote (lana)
Краси стає дедалі менше, бо люди не хочуть її помічати. Нам нема коли зупинитися, щоб помітити витонченість сніжинки, ніжність першої весняної квітки, переможну гучність грому, свіжість краплі травневого дощу, сумну прощальність осіннього падолисту; ми розучились відчувати терпкуватий запах молодого листя, свіжість землі після дощу, п′янкий аромат весняного саду і літнього буйноквіття. Ми постійно кудись біжимо, поспішаємо, скаржимось на катастрофічну нехватку часу, від чого він дійсно скорочується. Ми розучилися радіти. Щиро, всім серцем, не думаючи ні про що і не замислюючись, чи правильно чинимо і чи не виглядаємо ми в цей час смішними, наївними, недостатньо дорослими, зрештою, не такими, як того вимагає суспільство, посада, вік і ще купа всіляких забобонів і умовностей. Чому? Чи тому, що душа наша з роками черствіє від пережитого горя і страждань, від безміру жорстокості і зла? Чи тому, що ми власними руками, свідомо зводимо височенні мури і паркани навколо свого серця, щоб не впустити в нього ні краплини співчуття і ніжності? Адже так легше, не так боляче…

прикона блин, когда книгу выпустишь?

 
lanaДата: П`ятниця, 03.08.2007, 20:23 | Повідомлення # 7
Генерал-майор
Група: Модераторы
Повідомлень: 362
Нагороди: 1
Репутація: 11
Статус: Offline
А что, это идея! biggrin Например, в соавторстве с Damarom. А название может быть "Поезія і проза нашого життя" . smile А если серъезно, то огромнейшее вам спасибо, ребята!

Величайшая наша трагедия в том, что мы не знаем, что делать с жизнью
 
damarДата: П`ятниця, 03.08.2007, 20:30 | Повідомлення # 8
Admin
Група: Администраторы
Повідомлень: 1949
Нагороди: 1
Репутація: 7
Статус: Offline
чекаємо продовження !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! respect

Каждый счастлив на столько, на сколько сам таковым себя считает
 
LunaticДата: П`ятниця, 03.08.2007, 22:53 | Повідомлення # 9
Рядовий
Група: Пользователи
Повідомлень: 6
Нагороди: 0
Репутація: 1
Статус: Offline

это писалось два года назад на Всеукраинский конкурс... я дошла до 3-его этапа))

Ціна свободи

10 березня 1861 року від народження Христа, 14:30
У шинку двоє – огрядний, уже лисіючий мужчина та трохи менший, рудий, вели повільну розмову:
- Він упав зі східців - мені Федір розповів, - ділився інформацією огрядний зі своїм сусідом.
- Ото упився до нестями, мабуть, і впав, чого ще було чекати? Він свої так звані ”полотна” продавав задешево, а гроші на горілку пускав.
- Люди кажуть, що він схибнутий був, цей „патріот”... Чув таке?
- Еге ж, чув! І це чиста правда. Він якось говорив із мною й бовкнув, що йому голоси чуються, – відказав рудий.
- А ти що? – зацікавився перший.
- Я вдав, що не почув, бо він дуже тихо це сказав. А знаєш що, Петре, давай пом’янемо, усе ж непоганий чолов’яга був.
- Та давай, що ми – нелюди, чи що?.. Будьмо!
Чарки дзвякнули і розмова пішла про дружин, ціни та інші життєві справи.

9 березня 1861 року від народження Христа, 00:55
Різко впала ніч. Незважаючи на яскраві зорі було дуже темно.
Перед будинком, у якому досі горіло світло та чулися голоси, приземлилася дивна істота з крилами летючої миші. Вона була схожа на людину - дуже гарного чоловіка з дивною зовнішністю: трохи розкосі великі золоті очі, довге чорне, аж із синім відливом волосся стягнуте в тугий пучок, роги та довгі загострені вуха. Риси обличчя були тонкі, ніс охайний, і взагалі все було якесь надприродно симетричне та привабливе, навіть роги не псували цієї нелюдської краси. Істоту різко пересмикнуло, і роги з крилами зникли, втягнулися в тіло, схожість з людиною стала ще більшою. Рука з пальцями піаніста й довгими нігтями потягнулася до дверей. Пролунали три удари. Почулися кроки, і двері відчинив невисокий повнуватий чоловік з невеликими, але ясними сірими очима.
-Я знав, що ви прийдете, але не думав, що так скоро, - відповів хазяїн високому, атлетичної будови прибульцю, поряд з яким він здавався сірим і непомітним, - заходьте, якщо час уже прийшов.
- Красно дякую, - відповів прибулець мелодійним голосом.
Вони пройшли коридором, минаючи кухню, де сиділо за святковим столом кілька чоловік, вони жартували та співали. Один трохи підвівся та промовив, дивлячись на хазяїна:
- О, я бачу - прибув новий гість! Сідай з нами – вип’ємо за здоров’я іменинника!
- Спасибі, але я не п’ю, вибачте, - прибулець ледь махнув рукою - і компанія продовжила розважатися, навіть не дивлячись у бік нового гостя, - давайте зайдемо до кабінету, - запропонував він.
- Так, так. Поговоримо, щоб нам ніхто не заважав, віч-на-віч, і ви мені все розкажете в подробицях. До речі, як вас звуть? – запитав хазяїн.
- Тіоніукохолосус, але це занадто важко для примітивного людського розмовного апарату, тож називайте мене Тіо, – відповів золотоокий.
- А ви, безперечно, знаєте моє ім’я, тож представлятися немає потреби. Заходьте... - хазяїн відчинив двері до кабінету, - сідайте сюди.
Вони сіли в крісла один проти другого. У золотих очах Тіо світилася холодна мудрість віків, утома та байдужість, у сірих хазяїна - жага до життя й бажання допомогти людям.
- Звідки ви знали, що я прийду? – запитав Тіо.
- Стигмати почали кровоточити... – з сумним видихом відповів співрозмовник показуючи зап’ястя, перемотані бинтами, кров проступала на них у формі хреста, - вони кровоточать, коли має статися щось важливе, або так Бог попереджує мене про небезпеку...- він зітхнув і потер пов’язки.

Добавлено (03.08.2007, 23:53)
---------------------------------------------
8 674 день від кінця Останньої Війни, Гіхарат
- Єдиний шанс вижити – зібрати душі десяти апостолів.
- Але... - я спробував щось сказати.
- Тіо, зрозумій це! - голос Кахалатенама вже зривався на крик
- Кахале, заспокойся, прошу тебе...- я поклав руку на плече друга, його спина ледь помітно тремтіла, - невже немає іншого виходу? Іншого джерела енергії?
- Ні, я передивився всі наукові роботи, але тільки життів десяти апостолів вистачить, щоб ми змогли спокійно жити у світі людей, не поповнюючи запасів енергії років з триста.
Я підняв голову та подивився на три місяці. Небо було приємного, трохи фіолетового кольору, вже почали з'являтися перші зорі. Невже для того, щоб жити в мирі, треба вбити? Ні, це неправильно, так не може бути, це, мабуть, якась помилка! Я вже й не знав, що думати, але я здатен на все, щоб мої близькі та друзі змогли вести нормальне життя. Кахал відвернувся й подивився в далечину, на вогні Ехармау, вітер розвівав його біле волосся.
Кахалатенам ”Альбінос” і я були можновладними демонами Ехармау: він – Третій Радник Імператора, я – генерал Першої Когорти Аду. Але нам і ще деяким демонам остогидло жити, підкоряючись владі забобонного та дріб’язкового Імператора, який уже з'їхав з глузду від старості, та підозрював усіх у зраді та плетінні інтриг. Ми прагнули свободи.
- Де можна знайти мічених? – я подивився на Кахала.
- Я всіх знайшов. Розділимо їх: п’ятеро - тобі, п’ятеро – мені. – По його обличчю пробігла крива усмішка. - Серед них є пара напрочуд симпатичних жіночок... За дивовижним збігом твої живуть недалеко один від одного. Ось координати, – він подав сувій, де були зазначені всі дані.

9 березня 1861 року від народження Христа, 00:50
Першого було знайти неважко: його астральний слід було видно за декілька кілометрів. Прийнявши людську форму, я постукав у двері будинку. Їх відчинив сам апостол, який був схожий на інших створінь своєї раси. Але його очі – сяючі та глибокі, вони блищали, ніби заплакані... І стигми – символ його сили. Від чоловіка тхнуло спиртним.
Він запросив мене, навіть не здивувавшись такому пізньому візиту. Ми пройшли до його кабінету, по дорозі довелося використати легкий гіпноз – змінити пам’ять одного з гостей апостола. Мабуть, у нього якесь свято.
-У вас дивна зовнішність, але якась знайома... я бачив таких, як ви уві сні, - хазяїн посміхнувся, потираючи пов’язки на зап’ястях.
- Це і не дивно, ви маєте певну силу... Знаєте, що я помітив? Половина із нині живущих апостолів живуть саме в цій країні, ви не знаєте чому? – я подивився на святого.
- Бо українці - другий Божий народ, тут народилася мати Його єдиного Сина. Як і євреїв, нас зневажали й прагнули, ні, й досі прагнуть знищити, бо Він не терпить, щоб інші любили синів Його сильніше за Нього, – апостол потягнувся до пляшки з горілкою, відкоркував її та зробив добрячий ковток.
- Навіщо ви п’єте? – здивувався я. – Ваша віра це забороняє, і ви ж один із відмічених Ним, хіба це не входить у список гріхів? – Мене пересіпнуло від запаху.
- Я живу не життям святого, а життям мученика, – сухі губи розтягнулися у посмішці, він ніби вибачався. - А п’ю... П’ю, щоб заглушити голоси людей усього світу в моїй голові... ви навіть і не уявляєте, як це важко - чути крики болю, муки, страждань... що не замовкають, – він схопився за голову, - спиртне їх забиває, і вони не такі голосні... Ви знаєте, як це?..
- Я знаю, бо чув їх наяву... – у спогадах зринула Остання Війна, і мені стало жаль його, але вороття вже не було: мені потрібне його життя, душа, енергія. – Ви пишете вірші? – запитав я, дивлячись на стос списаних листків на столі.
- Так, це єдиний шлях достукатися до сердець людей. Я ще малюю, давайте покажу вам свої роботи.
- Буду вдячний, я впевнений що вони неперевершені, - візит уже трохи розтягнувся.
- Та що ви... – він засміявся, - ходімо до майстерні.
Апостол устав і вийшов з кімнати. Ідучи за ним, помітив, що він трохи шкутильгає. Я просканував людське тіло - воно було хворе... жити залишалося не дуже довго, але за цей час він міг ще багато зробити. Він устиг би...
Чоловік став на сходи, які вели до майстерні.
- Пробачте, мені справді жаль...– я хотів уже кинути все, аби цей чоловік залишився живим. Але він спокійно відповів:
- Мій шлях має закінчитися сьогодні... будуть й інші, хто поверне мій народ на вірний путь. Я вже зробив усе, що мав, – підштовхнув. А зараз я маю зробити останнє – урятувати тебе і твоїх друзів. І не вибачайся – я все розумію. Хай береже тебе Господь. Давай...
У моїх очах стояли сльози. Я ледь махнув рукою посилаючи силовий імпульс. Святий покотився вниз по сходах.
Уже почало світати. Його бездиханне тіло лежало на підлозі біля сходів, його душа - у мене в руках.
- Прощавай, Тарасе, – промовив я і телепортувався, попереду мене ще чекає багато роботи.


ээээ... не знаю, что написать....
 
DarthSatДата: Субота, 25.08.2007, 16:11 | Повідомлення # 10
Група: Видалені





Красиво........ smile
 
lanaДата: Неділя, 26.08.2007, 11:43 | Повідомлення # 11
Генерал-майор
Група: Модераторы
Повідомлень: 362
Нагороди: 1
Репутація: 11
Статус: Offline
Що саме ви мали на увазі, пане? Етюд чи оповідання? Чи все разом? )

Величайшая наша трагедия в том, что мы не знаем, что делать с жизнью
 
DarthSatДата: Неділя, 26.08.2007, 12:16 | Повідомлення # 12
Група: Видалені





Оповідання як кажуть "ніасіліл" =) а етюд гарний)))))
 
lanaДата: Понеділок, 27.08.2007, 21:13 | Повідомлення # 13
Генерал-майор
Група: Модераторы
Повідомлень: 362
Нагороди: 1
Репутація: 11
Статус: Offline
Соромно зізнатись, але я теж ніяк не осилю. Прошу вибачення у автора.

Величайшая наша трагедия в том, что мы не знаем, что делать с жизнью
 
DarthSatДата: Понеділок, 27.08.2007, 22:20 | Повідомлення # 14
Група: Видалені





і я прошу))))
 
LunaticДата: Субота, 15.09.2007, 18:10 | Повідомлення # 15
Рядовий
Група: Пользователи
Повідомлень: 6
Нагороди: 0
Репутація: 1
Статус: Offline
гады...

ээээ... не знаю, что написать....
 
Форум » Наше творчество » Проза » Етюд
Сторінка 1 з 212»
Пошук: